Сум᾽янин Мирослав Ольшанський ще зовсім молодий. Студент Сумського державного університету, готується стати перекладачем з англійської та німецької мов. Проте його біографія громадського активіста досить насичена. Учасник багатьох акцій, а пізніше й не просто учасник, а вже начальник штабу теренової гри «Гурби Антонівці», комендант вишкільного табору «Коловрат»… Був на Майдані. 11 грудня 2013 року сайт Всеукраїнської організації Молодіжний Націоналістичний Конгрес писав: «Ми опинилися обличчям до обличчя з військовими. Засобів захисту у нас не було, тож розраховували лише на власні сили. Стали ланцюгом, аби не дати силовикам пройти на територію Майдану», – говорить Мирослав Ольшанський, МНКівець із міста Суми»… Влітку минулого року хлопець їздив із волонтерами до зони АТО. Тепер має навчатися, тому займається іншими справами. Серед них є приємні. Так, скажімо, на святки їх гурт відвідав чимало сумських домівок з колядою, аби відроджувати народні традиції. А є й дуже відповідальні, адже старші товариші незабаром бачать Мирослава очільником місцевого осередку МНК.
– Мирославе, коли ви усвідомили, що є українцем?
– Усвідомлювати себе українцем почав ще з дитячого садочка, коли почав розуміти, що світ великий. Першим для мене відкрив українство батько, який ще в радянські часи брав участь в українському патріотичному русі. Саме від нього і прийшло відчуття українства. Потім – навчання в гімназії, що була у нас в області першою українською. Там учителі також виховували нас українцями, за що я їм дуже вдячний.
– Можливо, хтось чи щось відіграли особливу роль у вашому становленні?
– Була у мене зустріч, випадкова, можна сказати, але вона змінила хід мого життя. У 2009 році я виграв конкурс, який проводила одна з місцевих патріотичних організацій. Автори кращих робіт мали змогу провести кілька днів у Криму. Там я познайомився з Олександром Бойком. Він очолював сумську організацію Молодіжного Націоналістичного Конгресу, проводив вишкільні табори для підлітків, минулого року воював у зоні АТО й був поранений… Це знайомство для мене виявилося знаковим. Сашко став наставником, прикладом, людиною, яка (після батька) сформувала мої не тільки життєві, й патріотичні принципи та цінності.
– Чи є у вашій родині якісь українські національні традиції?
– Якихось особливих традицій у родині не було, втім, ми зажди себе ідентифікували як українську родину, навіть не зважаючи на те, що в основному в побуті говоримо російською. До речі, нашу сім’ю можна назвати інтернаціональною, адже моя мама – наполовину литовка.
– Мирославе, а ви можете сказати про себе, що ви націоналіст?
– Так, можу. У інших державах це норма, а у нас наче щось надзвичайне. На жаль, через співзвучність зі словом «нацист» слово «націоналіст» у нас для деяких людей звучить, як щось погрозливе. Та, окрім співзвучності, між поняттями нічого спільного немає.
– Ви спілкуєтеся тільки з тими, хто розділяє ваші погляди?
– Коло мого спілкування складається не тільки з проукраїнськи налаштованих людей. Є й ті, хто симпатизує Росії, але останнім часом таких стало значно менше. Більшість знайомих підтримують все українське, хвилюються за те, що зараз відбувається в державі. Нехай це ще не завжди в голові, але відчуття себе українцем уже живе в їх серці.
– Для України наріжним каменем стало мовне питання. Як вам бачиться його вирішення?
– Я не вважаю мовне питання таким, що розділяє Україну. Це, швидше, питання часу і формування свідомості кожного. У мене є один одногрупник, який завжди спілкувався російською, і от нещодавно, в зв᾽язку з останніми подіями, він перейшов на українську. Змінюються всі. Це справа кожного. Головне – визнати цю зміну в собі.
– А як тоді бути ще з одним поділом – на Схід і Захід?
– Ми, жителі України, насправді в чомусь різні, але ж усі люди різні. У нас різні традиції, адже Україна доволі велика країна. Тому питання різниці – це швидше питання географічної відстані, і не більше. Українство нас об᾽єднує – і в цьому ми однакові. Зараз ми є свідками процесів, коли приходить розуміння того, що українськість – це правильно, це природньо.
Світлана ШОВКОПЛЯС
