“У Тернополі жила дівчина, закохана у художника. Але мачуха надумала віддати її заміж за багатого старого пана. Дівчина була в рідному домі ледь не наймичкою: мачуха її не любила, щоб та не зробила, за все її кляли. Бідолашна часто чула: “а нехай би тобі ворони плечі поклювали”. Тож вигідно віддати заміж небажану пасербицю – це було подвійне щастя. Тато за доньку не заступався.
І ось в ніч напередодні весілля бідолашна пішла на цвинтар, на могилу до матері. Там довго плакала і, втомлена, заснула. А це була пізня осінь, під ранок вдарив мороз, дівчина замерзла на смерть. І голодні ворони таки поклювали їй плечі… В пам’ять про цю історію батько поставив відповідну скульптуру: дівчина спить, схилившись на труну мами, з весільним вінком в одній руці та великими пензлем – символом кохання до художника – в іншій. А на плечах в неї дві великі ями – сліди від прокльону мачухи – де її поклювали птахи…”
Таку історію мені в дитинстві розповіла моя бабуся, коли показувала цю скульптуру на Микулинецькому. Я чемно повірила. Згодом, вже від інших людей історія ця перетворилася з сумної і романтичною, на повчальну. В ній дівчина була лінивою, і кляли її воронами саме за це. І в руках у неї був вже не пензлик, а мітла.
Ще в одному варіанті вже сама дівчина била нею свою маму… Як би там не було, але на скульптурі збиває з пантелику епітафія. Бо хоч її і важко зчитати, але там чітко видно слова, які вказують, що поховання це чоловіче: “народився” і “помер”.
В підлітковому віці, коли мене почала цікавити цвинтарна символіка, я перепитувала в бабусі і знайомих, чи не було колись у фігури крил? Бо оці сліди на спині могли бути заглибинами, куди їх прикріпляли. Зрештою, там чітко видно місце, куди заходили самі кріплення – такі мінітунелі в самій скульптурі. І якщо то крила, то в руках у скульптури може бути зовсім не пензлик і не віник. А факел. Бо так зображали так званих ангелів смерті. Але бабуся крил не пам’ятала… І не дивно, бо поховання це – 1841 року. А моя бабуся народилася в 1932. Тож скульптура мала майже сто років, щоб крила відпали і загубилися десь у смітті.
А “дівчина” тим часом обросла легендами… У правій частині чітко видно дірку для кріплень Неподалік цієї скульптури є інша, схожа за ідеєю.
Виконана львівським майстром Паолом Евтельє на могилі Анни та Емілії Губер. Там сидить янгол з опущеним факелом і лавровим вінком на голові. Сперся на дві урни. Всі символи смерті, які лише могли бути. Нічого не нагадує сюжет? Надгробок Анни та Емілії Губер Бо це не просто янгол, а так званий геній смерті або Танатос. Погаслий факел і лавровий вінок – якраз його атрибути. Дві урни чи труна, як у випадку з “дівчиною” – також. Саме скульптура на могилі Губер допомогла більше дізнатися про “дівчину з пензликом-мітлою”. Бо, шукаючи інформацію про цього Танатоса, пощастило вийти на іншого. У праці “Cmentarze dawnego powiatu Tarnopolskiego”, виданій в 2017 році у Варшаві, подані написи на всіх сторонах скульптури “дівчини з мітлою-пензликом”. Пісковик – легкий для обробки камінь, однак тому і не надто міцний, а скульптура виконана саме з нього, тому написи частково стерлися або обсипалися. Тому те, що не вдавалося прочитати місцевим, на щастя, змогли поляки, бо напис, нагадую, польською. І починається він, як часто було заведено в епітафіях, звертанням до перехожих: Епітафія.
Оригінал та переклад Тетяни Федорів Тобто, це справді могила чоловіка, котрий народився в 1793 році, помер у 1841. І скульптуру йому поставили доньки. Виходить, все геть навпаки, аніж у традиційній історії. Щоправда фахівці, які описувати кам’яні скульптури Микулинецького кладовища, цей пам’ятник піддали критиці. Мовляв, сюжет точно взяли у майстрів, котрі працювали для Личаківського. Навіть наводять приклад надгробка Петера Стефані, який виконали в майстерні братів Шимсерів.
Надгробок Петера Стефані. (Фото: альбом Cmentarz Łyczakowski we Lwowie w latach 1786-1986) Та й сама скульптура, за словами авторів, має чимало огріхів: “Слід підкреслити, що Танатос із Тарнополя дуже слабкий в плані моделювання, з анатомічними помилками, і, перш за все, з неправильним балансом фігури. Через що різьбяр повинен був ввести складки мантій, що підтримують занадто великі руки персонажа…”, – пишуть фахівці.
Однак водночас наголошують: попри всі огріхи, реалізація самої композиції, деталі орнаменту, а також одяг та зачіска персонажа повністю відповідають класичній темі. Однак тут же іронічно зауважують: “місцевий творець, мабуть, був особливо задоволений своєю роботою, бо на передній стіні він поставив свій підпис: ANTONJ”. Підпис майстра Отож, дівчина у вінчальній сукні з весільним вінком і віником-пензликом насправді виявилася Танатосом у традиційному хітоні. І тримає він в руках опущений факел – як символ життя, що згасло. “Весільний” вінок насправді лавровий – символ завершення певного періоду, в цьому випадку – життя. До слова, весільний вінок насправді означає те саме – але там мова йшла про те, що завершився інший період життя – до заміжжя. Що ж до слідів “від вороння”, то в праці мистецтвознавців йдеться наступне: “Фігура на пам’ятнику має втрачені крила, від яких залишилися отвори кріплення”. Щоправда, кому саме належить могила, наразі невідомо.
Ірина Небесна, Терміново
