Тернополянка Оксана Климко описала з якими труднощами стикається, живучи у тернопільській багатоповерхівці на вулиці Шпитальній, 6:
“Окремі факти з життя мешканців будинку 6,що на вулиці Шпитальній. Чому окремі? Тому що, коли говорити про все, отримаємо не статтю, а роман-трилогію. Розпочну з найболючішої теми. Це квартиранти всіх країн, народів, кольорів, вірувань і уподобань. Пригадуєте, як ми з цікавістю спостерігали, коли друзі із братньої нам Малайзії притягли у будинок барабанну установку? Всі із задоволенням щоночі вивчали фольклор цієї країни. Мені особисто сподобалось настільки, що о третій ночі я не змогла не завітати у гості. Друзі-медики зустріли мене радо, проте уклінно благали наступного разу викликати поліцію(можливо, через те, що я була без макіяжу). Окремо можна говорити і про арендаторів квартир на 7-8 поверхах. Завдяки їм ми, мешканці будинку, стали спілкуватись ще тісніше. Адже спільне прибирання подвір’я, дрібний (а часом і не дуже) ремонт зближує. А нічні розмови у Вайбері, прослуховування музичних композицій тренує мозок і загартовує характер. Навіть собаки із сусіднього під’їзду пройнялися загальною ейфорією. В анамнезі ми отримали спів собак під акомпанемент польської народної музики. Майже круглодобово. Добре було б, коли б ці милі тварини наспівували свої арії на вушко своїм не менш милим господарям. Проте кілька днів тому один із псів накинувся на жінку. На щастя, не вкусив. Звернулись до власника квартири, який запевнив, що собак арендарі квартири завезли у село. З цього часу у частини мешканців будинку розпочались слухові і зорові галюцинації. Собак же ж нема. А ми їх чуємо. І бачимо. А далі ще цікавіше. Арендар квартири, він же працівник поліції разом із своєю співмешканкою ( п’ятнадцятилітнім непорозумінням, яке навчається у 12 школі) та своїми собаками почали погрожувати людям. Я філолог зі стажем. Я думала, що чула все. Але більшу частину ненормативної лексики, якою “обкладало” це малолітнє опудало жильців будинку, я чула вперше. На мою думку, абсолютно ненормально вигулювати агресивних собак без намордників на дитячому майданчику. А ще страшніше, коли воно погрожує нацькувати цю собаку на жінок та дітей. Події розвивались. Приїхала поліція. Молодці, хлопці. Чесно признались, що вдіяти нічого не можуть. Але заяву взяли. Далі воз’явився власник квартири. Судячи зі всього, його більше зацікавило декольте моєї сусідки( ага,зараз, добре, що по морді не дала), аніж дебош, вчинений його квартирантами. Сказав, що у разі нещасного випадку буде відповідати квартирант (він же працівник МРЕУ), але причин для виселення він не бачить. У випадку форс-мажору порадив дзвонити на номер 101 ( ще тільки пожежних нам і бракувало). В результаті, де сіли, там і злізли. Слів багато, а будинок потихеньку перетворюється у гуртожиток, псярню, притон. І вдіяти не можемо нічого, хоч стукаємо у всі двері”
