Вже місяць нічого не чутно про захисників Маріуполя, яких росіяни, відповідно до домовленостей, мали віддати Україні. Але і вони, і поранені, обличчя яких світ побачив на знімках бійця з позивним Орест, досі залишаються заручниками окупантів.
“Кричіть на весь світ. У нас немає що їсти, немає БК, немає ліків”
Знімок Михайла Діанова найбільше вразив світ. Чоловік із системою Ілізарова на правій руці ледь посміхається попри все. Його очі дивляться в кожного з нас.
Родина Михайла саме завдяки цьому знімку дізналася, що він живий. До того він дуже рідко виходив на зв’язок. І не завжди – особисто.
Такі самі очі і у його доньки – 20-річної Катерини. Її легко впізнати саме за батьковим поглядом.
Михайло з сестрами та мамою
Як жити з постійною тривогою за близьку людину? Знати, що Михайло поранений, і не розуміти, чи отримує він адекватну допомогу… І зовсім не мати відповідей на запитання, коли можливе повернення його та інших захисників Маріуполя додому. Єдине, що зараз дає надію: повернення в Україну після 90-денного полону парамедика Юлії Паєвської, позивний Тайра. Її доля також тривалий час була невідома. Але вона вже в Києві. Чекаємо і на повернення всіх захисників Маріуполя.
“БРАТ ЗАВЖДИ БРАВ ВІДПУСТКУ У ЛИСТОПАДІ, ЩОБ БУТИ ПОРУЧ ІЗ ДОНЬКОЮ В ДЕНЬ ЇЇ НАРОДЖЕННЯ”
– Якби не та фотографія, ми б так і не знали, що з Михайлом, – каже рідна сестра морпіха Альона Лаврушко. – Я постійно моніторила всі новини з Маріуполя, шукала хоч крихту інформації, але знімок мені скинув наш двоюрідний брат Ігор. Це було 10 травня. До того ми декілька тижнів вже не мали жодної звістки від брата. Коли я побачила той знімок, у мене телефон випав із рук. І після того фотографія з’явилася всюди, просто розлетілася не тільки Україною, а й світом. Ми знали, що Михайла було поранено, але те, що у нього система кістки скріплює, не знали.
– Звідки ви дізналися про поранення?
– 8 квітня брат подзвонив моєму чоловіку. Розповів, що його поранено, що постраждали обидві ноги, а в правій руці зачепило і кістку. Юра казав, що голос у Михайла був страшенно втомлений, виснажений. Говорив, наче з останніх сил.
– Давно Михайло служить?
– З січня 2015 року. Тоді пішов в 79-у бригаду. Через рік демобілізувався. Трошки побув вдома і зрозумів, що хоче служити далі. Армія його затягнула. В цивільному житті він займався різними справами, включаючи роботою з металом. Але виявилося, що саме армія – це по-справжньому його. Цього разу брат пішов в 36-у бригаду морської піхоти. І там залишається дотепер. Рік після початку служби в новому підрозділі Михайло провів у Широкиному під Маріуполем. Був там контужений. Важко. Коли він мені подзвонив, я не могла ні слова зрозуміти, здавалося, зв’язок постійно переривається. Навіть передала трубку Юркові, чоловікові. Він мені і пояснив, що то не проблеми зі зв’язком, а це Михайло так затинається після контузії. Вже пізніше він розповідав нам, що в тому бою у них були втрати. Друга він впізнав лише по берцю…
-Коли Михайло крайній раз був вдома?
-У листопаді, на Катін день народження. Він завжди брав відпустку так, щоб бути в цей день поруч з донькою. А 24 лютого застало його під Маріуполем, на позиціях, на яких розташовувалася бригада. Широкине, Водяне… Коли почався наступ, він нам написав: “Як ви там?” Переживав за нас всіх страшенно.
Михайло з донькою Катериною
До 5 березня Михайло чи не кожного дня давав про себе чути. З 5 березня по 14 квітня була тиша. Але ні в кого з нас, ні в мами, ні в ще однієї нашої сестри Насті не було поганого відчуття. А потім прийшло повідомлення з незнайомого номера: “З Мішею все добре”. А мені в ту ніч брат і приснився. Трошки пізніше брат подзвонив моєму чоловікові. Ми знали, що Михайло спочатку був у шпиталі, а коли його розбомбили, він з іншими пораненими та лікарями перебрався на завод “Азовсталь”. Ми постійно слідкували за новинами з Маріуполя, бачили, що місто постійно бомблять…
“В ЖИЛАХ БАТЬКА, НАПЕВНО, ТЕЧЕ МОРСЬКА ВОДА”
-Знову зв’язку з Михайлом не було до квітня, – продовжує Альона. – 9 числа він писав Юрі: “Кричіть на весь світ. У нас немає, що їсти, немає БК, немає ліків”. 14-го набирав мене. Після того час від часу писав нам повідомлення. А 18-го розбудив чоловіка вночі – це були крайні його повідомлення. 1 травня у Михайла день народження. Ми всі привітали його, написавши повідомлення, але вони не були доставлені.
Ми побачили Михайла знову на фотографіях та відео під час виходу з “Азовсталі”. Він шкутильгав, але йшов сам. Це нас вже порадувало. Бо якось він казав про задум прориву з заводу: “В моєму стані це неможливо”.
Ми сподівалися, що в ситуацію втрутиться третя сторона, що вивезе захисників Маріуполя. Але всі бояться росії. Ніхто не зміг це зробити. При виходу наших бійців з “Азовсталі” ішлося про обмін всіх на всіх і що це відбудеться відразу. Але не так сталося…
А через два тижні після виходу бійців вияснилося, що нашого Михайла немає навіть у списках на обмін! Ледь це вияснили, бо неможливо нікому додзвонитися, з родинами ніхто не зв’язується…
Через місяць після завершення історії з Маріуполем нас із Катею запросили записати звернення до світу, нагадати про те, що наша рідна людина все ще не повернулася додому. Там ми зустрілися з мамою фотографа Ореста. Спілкуємося ми з сестрою Волини – комбата 36-ої бригади. Нам достатньо спілкування. Важко дається кожне слово про брата.
-Михайло став справжнім морським піхотинцем?
-Та він військовий з голови до п’ят, – відповідає донька Михайла Діанова Катя. – В його жилах вже, напевне, тече морська вода.
-Ви дуже схожі з батьком…
-Є чорно-білий знімок маленького Міші, на якому йому рочки два. Він дивиться на себе в дзеркало, – розповідає сестра. – Так коли ми маленькій Каті показали фотографію і спитали, хто це, вона сказала: я. і довго вважала, що то саме її знімок. І справді, вони були однакові в тому віці.
-То я і є, – каже Катя. – Коли тато дзвонив мені, завжди спершу питав, як обстановка у нас в Тернополі. Турбувався про нашу безпеку.
-З серпня до жовтня 2021 року брат був на ротації на острові Зміїному, – додає сестра. – І йому там було цікаво. Розповідав, що там не така морська водичка, як в інших містах. А ще дражнився, що нам, цивільним, туди не потрапити. Розповідав друзям, що обходить острів, шукаючи щит Ахіллеса. Не знайшов, на жаль.
Ми не знаємо, як краще зараз себе поводити: кричати про наших рідних чи мовчати. Сподіваємося, щось робиться для їхнього визволення, але невідомість убиває. Ми переживаємо за Михайла. І чекаємо його вдома. Дуже хочеться, щоб це сталося якомога скоріше.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
