Михайло Ухман – виходець із Тернопільщини, журналіст, доброволець у зоні АТО. Часто Михайло пише репортажі, статті, інтерв’ю з передової та публікує їх у газеті “Свобода“. остання стаття журналіста вкотре вразила читачів:
“Майже 40 відсотків шкіл на Донеччині – російськомовні. На Луганщині ситуація трохи краща – таких близько 35 відсотків. В Одеській – 30, у Харківській – 27 відсотків. Ці показники яскраво демонструють мовну ситуацію в регіонах. Бо де немає мови, там нема України. Більшовики добре про це знали. Уявіть, ще в 1942 році у Слов’янському районі Донеччини було 52 українські школи, в Костянтинівці — 49. У Горлівці були українські гімназії… За роки радянської влади комуністи постаралися русифікувати всю Україну. Нині лише одна область може похвалитися стовідсотковою кількістю українських шкіл. Ні, не наша, Тернопільська, і не Львівська, а Рівненська. Якщо проаналізувати ситуацію з мовою в усіх регіонах, то Донецький, справді, – найпроблемніший. Тут настільки вбили людям у голову, що українська мова другосортна, непотрібна і не важлива у суспільстві, що вони тепер свято у це вірять. І саме «вдало» підігріта ситуація з мовою є одним із важливих чинників зародження сепаратистських рухів. Тобто мова – це наш другий фронт, освітній! І тут також потрібно діяти рішуче. А наша влада панькається.
Особливо боляче під дих українській державній мові вдарив 2013 рік. Регіонали запровадили закон про двомовність, який дозволяв на місцевому рівні вести все діловодство російською. Керівники організацій, установ тим, хто мав іншу думку, вказували на двері. Головний лікар «Швидкої допомоги» в Новогродівці Донецької області заявив, що звільнить з роботи працівницю, якщо вона не перестане «патякати» українською.
Точка кипіння досягла свого апогею з подіями 2014 року. Українською мовою не розмовляли принципово, щоб не накликати на себе біди. «Кадировські» найманці з Чечні відкрито вихвалялися вбивати тих, хто не говоритиме російською. Коли території більшої частини Донбасу звільнили і туди прийшли українські війська, ситуація вирівнялася, проте не настільки, щоб можна було заспокоїтись.
Адже при владі у цих регіонах залишилися колишні «регіонали», симпатики «Опоблоку», а їхні родичі, в більшості випадків, живуть на тимчасово окупованих територіях. Тому вони не збираються просто так віддавати свою владу.
Коли постало питання про збільшення кількості україномовних шкіл, садочків, вони пішли на це. Але зробили хитро. Україномовне викладання запровадили в школах, віддалених від густонаселених районів, де вчиться по кілька десятків учнів. Тож загрозлива ситуація з українською мовою на Донбасі майже не змінилася.
Проте є такий навчальний заклад на Донеччині, який процвітає на зло всім росіянам і любителям «руського міра». Це – школа села Нетайлове, що за кілька кілометрів від Донецька. Її вчителі – одні з тих, хто не побоявся кинути виклик російськомовному середовищу і перемогти.
Там немає кілька сотень учнів, крутого обладнання і басейну, але є те, чого не вкраде злодій: любов і відданість до своєї землі, мови, Батьківщини.
– В 2016 році у зв’язку з реформуванням, нашу школу хотіли закрити і перевести усіх в село Первомайське, що біля Пісків. Але громада відстояла своє дітище. Ви б бачили, як діти приходили до школи, сідали на сходах і заявляли, що нікуди звідси не підуть, поки їм не пообіцяють, що навчальний заклад залишиться в селі, – ділиться спогадами директор навчального закладу Галина Мефодіївна.
Школа – це єдине, що залишилось в селі дієвим, що досі об’єднує людей. Тут відбуваються збори громадян, зустрічі з гостями села. Сюди приходять діти після уроків, щоб пограти в теніс, футбол.
– У 2014 році сюди зайшли російські окупанти. Одного вечора вони прийшли в мій дім і зажадали, щоб я їм віддала ключі від школи. Я відмовилася, тоді старший навів на мене автомат і сказав, що вистрелить, якщо не піду на їхні умови… Забрали, іроди, ключі. В школі обладнали свій штаб. Що тут робилося?.. Вони постійно пили, привозили сюди п’яних повій, тут же допитували і знущалися з тих жителів, які відмовлялися співпрацювати з ними, – розповідає колишня вчителька Наталя Петрівна.
Школа ще досі зберігає сліди обстрілів. Однак усі вікна вже цілі, зроблено косметичний ремонт. Російські снаряди вже сюди не долітають. Однак до справжнього спокою далеко. Бо від Нетайлово до Пісків – п’ять хвилин їзди автомобілем. А саме там відбуваються сутички з ворогом, який попри домовленості застосовує заборонену крупнокаліберну зброю.
Тобто біди можна чекати будь-якої миті. Тому й не дивно, що на інформаційних стендах розміщена інформація про небезпечні вибухові пристрої, які можуть бути замаскованими під дитячі іграшки. Безпека дітей – найперша турбота батьків та вчителів. Коли я вперше прийшов до цієї школи, то здалося, ніби відвідав приміщення музею десь на Тернопільщині. Всі стіни розмальовані патріотичними малюнками, багато експозицій з вишиванок.
Учительська і кабінет директора теж нагадують музейну кімнату. Вчителі займаються рукоділлям: з паперу, з дерева, вишивкою. А головна окраса кабінету – учнівські Кубки, які діти здобули на спортивних змаганнях.
Далі по коридору – картини з часів заснування школи, радянські. Такі ж фотографії: колишні учні, вчителі 60-х років минулого століття. А навпроти – картини з зображеннями видатних українських діячів, серед яких і лідери ОУН, УПА, дисиденти.
– А що вас дивує? – взялися пояснювати вчителі, побачивши мій вираз обличчя. – Ми знаємо правду про бійців УПА, знаємо історію їхньої боротьби і на Донбасі, ми не слухаємо пропаганду Москви, – каже Христина Олексіївна, вчителька української мови. – І цього навчаємо дітей. Вони приходять до цих стендів, роздивляються, а потім починають розпитувати: хто вони такі, за кого воювали, чому не люблять їх наші родичі в Донецьку?
Розумієте, на все потрібен час. Старше покоління вже не зміниш, а цих дітей, навіть їхніх батьків, ще можна зробити українцями…”
Михайло УХМАН
