«Вже рік шукаємо робітників. Глухо. Схоже, що оголошення потрібно давати в польську газету», – з іронією написав у Фейсбук-спільноті «Шукаю роботу. Тернопіль» Володимир. Група, яка раніше рясніла короткими резюме, тепер заполонена вакансіями від підприємців. У Тернополі, де ще два-три роки тому влаштуватись на будь-яку стабільну роботу було доволі важко, вже роботодавці не можуть знайти працівників, пише ЗІК
Обласний центр, як і весь регіон, можна вважати дзеркалом української економіки. Невеликі міста не витримують конкуренції з Польщею, а села, де вакансій переважно взагалі нема, стають безлюдними, особливо у розпал сільськогосподарського сезону в сусідній країні.
Скільки жителів області працює за кордоном, сказати не може ніхто, як і назвати загальне число таких українців. У Тернополі біля відділень банку, де сплачують візовий збір, з досвітку шикуються довжелезні черги з людей. Це лише ті, хто ще не встиг оформити біометричний паспорт й скористатися «безвізом».
Досвід Тернопільщини промовисто говорить про те, що ситуація в країні привела в рух українців, які навіть не замислювалися про міграцію. Людей вже не здатні втримати і зарплати, які ще недавно вважали цілком пристойними.
Як селяни долають кордони
Заробітчанські стежки до Польщі спершу почали масово проторювати селяни. Як живуть нині села й чи відчули вже в них ті реформи, про які так багато говорять у Києві, можна легко перевірити, від’їхавши півсотню кілометрів від Тернополя.
Одна центральна вулиця, старенька школа, збудований наприкінці 1980-х будинок культури, занедбаний дитячий садок. Село Кривчики схоже на сотні інших в Україні, і за два десятки років тут мало що змінилося. Щоправда, тисячі гектарів землі навколо опинилися в оренді великих агрохолдингів, а селяни від безнадії звернули свої погляди в бік західного кордону.
«Майже з кожної хати їдуть на заробітки. Раніше було менше, а тепер – масово. Нема за що жити. Молоко в селян купують по 4 гривні, огірки в цю пору – по вісім. Невигідно вирощувати. Люди вже малини не хочуть садити, нема впевненості, що продаси. Іншу роботу знайти важко. Нещодавно почали возити до Тернополя автобусом з заводу, їздять кілька людей», – розповідає жителька села Людмила.
Пояснює, що сама знайшла роботу в сусідньому селі – фермер відкрив магазин і набирав продавців. Однак таких, як вона, тут небагато – підприємств мало, а на роботі в агрохолдингах задіяні одиниці.
Сусідка Людмили, Галина, в кінці червня вкотре збирається до Польщі. Їздить туди другий рік, знайшла вже постійну і, розповідає, хорошу роботу – доглядає двох літніх жінок у родині професорки, як називає господиню. Зауважує, що працювати неважко, а за роботу отримує в день близько тисячі гривень.
Робочий день – 18 годин
Василь Стефаник колись описував міграцію як трагедію української родини, тепер в селі скоріше виняток, якщо в сім’ї нема заробітчан. Знайти роботу в сусідів, судячи з розповідей, не важче, принаймні, аніж в Україні. У селі спрацьовує «сарафанне радіо», часто їздять туди, де працював хтось із родичів чи знайомих.
Один з найпростіших, хоч і не найбільш надійних, способів знайти роботу – звернутися до водіїв, які возять людей до Польщі. Вони не тільки кажуть, де потрібні українці, а й допомагають з документами. Звісно, за це доводиться платити.
«Я була в Польщі з грудня по березень. Мені порадили водія, який міг зробити документи. 70 доларів коштувало перевезення і 50 доларів – запрошення на роботу, – розповідає мешканка Кривчиків Наталя Тарай. – Куди їду, дізналася на кордоні. Потрапила аж в кінець Польщі, найближче велике місто поблизу – Ольштин. Жила в селі на 8 хат, збирала печериці у місцевому господарстві».
На сільгоспроботах, розповідає жінка, платять або погодинно, або залежно від виробітку.
«Нам платили за кілограми – скільки назбираю, стільки отримувала, – каже. – В один день можна було заробити 200 злотих, в інший – лише 80, бо коли проривали, то на вагу було зовсім мало.
Найдовший робочий день, розповідає жінка, тривав 18 годин – на польське Різдво, коли місцеві розійшлися святкувати і збирати гриби залишилося тільки 5 українців».
Попри це, поїхати знову на роботу до сусідів Наталя, фельдшер за фахом, не проти. Основний чинник – гроші: у сім’ї ростуть двоє малих дітей.
«За місяць на грибах заробляла 2-2,5 тисячі злотих (близько 15-18 тисяч гривень), – пояснює жінка. – За тиждень там могла отримати стільки, скільки тут, в Україні, за місяць медсестрою».
Зараз у селі 90 відсотків людей – безробітні, зауважує кривчанський сільський голова Анатолій Мусій.
«Є родини, в яких 3-4 людини виїхали. Поки держава не піде назустріч простим людям, то змін не буде. В кожному селі можна було б вирішити питання із зайнятістю людей. По-перше, потрібні кредити під менші відсотки. І необхідно врегулювати земельне законодавство. Приміром, якби був закон – по 50 гектарів землі в одні руки, то значна частина людей у селі мали б роботу. Скажімо, є вільними 1200 гектарів, то на них могли б працювати 24 фермери», – міркує він.
«Без досвіду роботи»
Відколи в Польщі, яка сама потерпає від міграції своїх громадян далі на Захід, спростили трудове законодавство для українців, а в Україні після початку бойових дій на Донбасі стрімко впав рівень життя, заробітчанство стало масовим і в містах, принаймні, у таких обласних центрах, як Тернопіль.
Інна – менеджер компанії, яка є філіалом польської агенції праці. За останні роки рекрутингових фірм, які легально набирають робітників для Польщі, у місті з’явилися десятки. За словами Інни, лише їхня філія щомісяця відправляє у сусідню країну близько сотні людей.
«Нам замовляють в основному некваліфікованих робітників. Робота є для чоловіків, жінок і навіть сімейних пар. Беруть людей різного віку. В основному – на заводи та фабрики: сортувати одяг, перевіряти якість деталей. Але є і сільськогосподарські роботи – на початку липня відправляємо на збір ягід. Зараз шукаємо на осінь людей для виготовлення новорічних ікебан».
Оформити документи фірма може і за тиждень. Віднедавна легально влаштуватися на короткострокову роботу в Польщі українці можуть без спеціальної робочої візи.
«Наші працівники укладають договори з тамтешніми підприємцями та виготовляють запрошення на роботу. Відтак, українці можуть їхати за біометричним паспортом і легально працювати там упродовж трьох місяців, скільки дозволяє безвізовий режим. Після цього повертаються на Україну на три місяці, а далі можуть знову вирушати до Польщі.
У разі офіційного працевлаштування, – розповідає Інна,– нема небезпеки, що людина залишиться без заробленого. Багато хто їздить лише з одним біометричним паспортом і працює нелегально, є недобросовісні роботодавці, які залишають людей без грошей».
За вакансіями фірми українці в середньому отримують від 17 тисяч гривень. Щодо тривалості й важкості роботи, то люди самі вибирають умови. Заробітчани погоджуються на понаднормову працю, щоб за кілька місяців привезти більше грошей додому.
«Страшно йти в магазин»
Тернополянка Світлана Бегей їздила через агенцію на прядильну фабрику в Лодзі, недавно повернулася, бо закінчився договір. Її чоловік досі в Польщі – кладе бруківку.
«Тут я працювала в магазині, було, що і 14 годин, а там все ж більше платять. Життя там видається мені легшим, як тепер в Україні. Ціни в нас уже космічні – страшно в магазин ходити за покупками, не знаю потім, куди поділа гроші. Мені здається, що надалі, якщо рівень життя буде падати, тут ніхто не втримається. Раніше я працювала у Варшаві. Коли зранку їхала на роботу, ледь не половина автобуса було наших», – розповідає жінка.
У Лодзі, зауважує, її здивувало, скільки працює підприємств, на відміну від Тернополя, де на місці колись потужних заводів і фабрик тепер – торгові та розважальні центри. Якби була робота тут, каже вона, то люди працювали б удома. Проте, схоже, вже і це не здатне зупинити трудову міграцію.
«Якщо батрачити, то за більші гроші»
У Тернопільському обласному центрі зайнятості розповідають, що вже третій рік кількість вакансій постійно зростає.
«Станом на 1 травня в області було 3 тисячі вакансій, але ми не можемо задовольнити цей попит, бо немає потрібних людей на обліку, і це справді велика проблема. Не вистачає, насамперед, фахівців робітничих професій. Якщо колись людина звільнялася і їй казали – йди і до нас не приходь, то тепер кажуть – якщо буде погано, повертайся», – зауважує заступник директора центру зайнятості Олександра Островська.
Найважливіша причина – розмір заробітної плати, кажуть працівники служби. Високі ціни, вартість «комуналки» змушують людей рахувати кожну гривню. Підприємства, які віднедавна почали відкривати в області, платять значно менше, аніж такі ж у Польщі. Робота – важка й одноманітна, а люди мають змогу обрати: якщо батрачити – то за більші гроші.
На заводі «Се Борднетце-Україна» розглядають перспективу влаштування українських працівників у філіалах в інших країнах, щоб вони мали змогу там більше заробити, а після цього знову поверталися на підприємство в Україну.
Дефіцит кадрів не приховують і на вітчизняному підприємстві з виготовлення металопластикових вікон «Viknaroff». Працівникам тут платять зарплату в середньому 7500 тисяч гривень, яку підвищують у «гарячий» сезон. Підприємство готове взяти додатково ще кількасот працівників, але не може їх знайти.
«Кого привезуть замість українців?
Кадрів не вистачає не лише на заводах, немає достатньо будівельників, електриків, сантехніків, продавців, кухарів…
З підприємцем Віталієм Мариновським розмовляємо у його ресторані на набережній у Тернополі. Вже багато років це одне з найпопулярніших місць відпочинку в місті. Віталій розповідає: минулий рік був найважчим, відколи займається бізнесом.
Ситуація з нестачею робітників в Україні катастрофічна, каже підприємець Віталій Мариновський
«Намагаємося платити достойну зарплату, – каже він. – Але вона менша, ніж за кордоном. Якби купівельна спроможність наших людей була така ж хоча б, як у Польщі, не було би з цим проблем. Але зараз ми не можемо конкурувати з ними».
Відтік людей у сусідню державу підприємець називає катастрофічним.
«Людей виїхало багато, скоро тут не буде кому працювати, видно по місту, як багато оголошень про роботу. І не дивно, якщо у Польщі з робітничою професією можна заробити 500-600 доларів чи євро в місяць. Багато моїх знайомих шукають працівників уже на сході України. Хоча, коли спілкуєшся з людьми в Києві, йде мова про мільйонні проекти – але тут, на місцях, такого немає».
За словами підприємця, сьогодні важко залучити на роботу і молодь – багато студентів не бачать перспектив удома.
«Якщо розглядати державу, як фірму, то видається, що чиновники оптимізовують її за рахунок того, що виїжджають люди. Притік інвестицій загалом в Україні не можна зрівняти з потоком від людей, які сюди надсилають кошти для своїх родин. Але Польща зробила хитріше, кажуть – приїжджайте до нас сім’ями. Тепер українці їдуть будувати житло в Польщу для самих же українців. У нас кухарем працював хлопець, який потім виїхав у Варшаву. Ми йому пропонували бути шефом, він назвав зарплату, та врешті сам і відмовився. Пояснив, що йому комфортно за кордоном. Хотілося б запитати державних службовців, – іронізує підприємець, – яку мову далі нам вчити? Кого нам сюди привезуть замість робітників-українців?».
Їдуть за комфортними умовами життя
В обласній державній адміністрації коментують, що намагаються залучати інвесторів, покращувати інфраструктуру населених пунктів. Однак, погоджуються, якщо зарплати не зростуть, кількість трудових мігрантів знижуватися не буде. Та платити більше, судячи з тенденцій, не готові ні держава, ні бізнес.
«Якби зарплата була хоча б 10 тисяч, то навряд чи така кількість людей їхала б на роботу за кордон, – говорить начальник департаменту економічного розвитку й торгівлі Тернопільської ОДА Галина Воляник. – Я вважаю, зараз багато робиться, щоб припинити відтік людей за кордон. Це і державне сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, і відкриття підприємств. Але не лише економічний компонент жене людей на заробітки. Вони бачать там хороші дороги, садочки, лікарні, якісні послуги. І торік в області будувалося 500 таких об’єктів – дороги, ФАПи, школи, садочки. Крім того, цього року з держбюджету виділяють значну суму на підтримку фермерських і сільгоспкооперативів, що дасть можливість заробітку для селян удома».
Немає працівників на зарплату в 15 тис. грн
Відкритий ринок праці в Польщі й вищі зарплати переманюють робітників, яким пропонують чималі гроші не лише за тернопільськими мірками. На комунальному підприємстві «Тернопільелектротранс» кажуть, що водіїв не втримують зарплати навіть у 15 тисяч гривень.
«Не вистачає працівників, як і в усій Україні. Останні роки, внаслідок зубожіння населення, ситуація взагалі нестерпна, – розповідає заступник директора комунального підприємства Володимир Зелінський. – Є велика потреба в ремонтному та обслуговуючому персоналі, а найбільше у водіях тролейбусів, автобусів і кондукторах. Водіїв – до 45 чоловік та кондукторів – до 40, а поки зменшили кількість випусків транспорту. Водіям платимо в середньому 15 тисяч гривень. Звичайно, ще вирахують податки, але в Польщі нашим водіям платять 1–1,5 тисячі євро. Є такі, що працювали в нас, але виїхали та невідомо, чи повернуться, адже в більшості виїжджають сімʼями на постійне місце проживання».
Українці продовжують поповнювати ряди заробітчан у Польщі, попри те, що не завжди відчувають доброзичливе ставлення.
Як повідомляла IA ZIK, 3 травня у Глоскуві під Варшавою побили жителя Тернопільщини, який займався очищенням меліораційних ровів. За інформацією польських ЗМІ, група людей (шестеро чи семеро осіб) двома автомобілями перегородила дорогу трьом українцям віком від 45 до 52 років. Нападники жорстоко побили одного, двоє інших утекли. Після тривалого лікування 52-річниого Миколу виписали зі шпиталю, і у супроводі членів родини він повернувся додому.
«Пан стояв із секундоміром»
Хтось тільки думає їхати, однак є і такі, що повертаються працювати додому. 29-річний Олександр їздить на роботу до Львова і найближчим часом планує працювати в Україні. До конфлікту на Донбасі чоловік, житель Вікнин – села на півночі Тернопільщини – був заробітчанином у Росії. Проте, після початку бойових дій, перестав туди їздити і, як багато інших українців, вирушив до Польщі.
Там побував тричі. Працював у приватних фермерів – збирав полуниці, вишні та яблука.
«У першого пана працював на полуницях у селищі Вишгород, – розповідає він. – Вставали о 4 ранку, а в 5 – вже на полі. Працювали до 7 вечора, з короткою перервою на обід. Зранку виходиш – зимно, я вдягав троє штанів і светрів, і все одно трясло, руки зводило. Потім починалася спека. Тяжко було, але господар ставився добре. Після цього я повернувся додому, але роботи не було – і поїхав знову. Потрапив на збір вишень в Груєц під Варшавою. Пан трапився непоганий, але проживання – то був жах. Ні душу, ні туалету нормального. Рвали вишні в 30-градусну спеку. Все тече по тобі, а щоб помитися, тільки електрочайник. Третій раз їздив збирати яблука. До 7 вечора робили, без перепочинку. Був кінець жовтня, зранку холодно, а господар шкодував пару злотих, аби купити рукавиці. Потім дощі почалися. Дощ, дощ, дощ… І я сказав собі, що більше не поїду».
Зараз Олександр їздить до Львова, працює в ремонтній бригаді в новобудовах. Розповідає, що отримує за 3 тижні 13 тисяч гривень, працює з 8-9 до 6 вечора, раз або два в тиждень – вихідні, а коли потрібно – можна взяти відгул.
«У нас, у Львові, набагато краще, – вважає він. – У мене родич в поляків на будівництві працював кілька місяців – не заплатили. Ще хлопці розказували, що один пан вийшов до них на поле з секундоміром – дивитися, за скільки часу зберуть полуниці. А інший знайомий працював на яблуневій плантації, де жили в бараках по 40 чоловік. Є такі господарі, що добре ставляться, але в більшості, з мого досвіду, поляки хочуть витратити на нас мінімум грошей і отримати максимум».
У його рідному селі, каже Олександр, тепер вже теж, як у Польщі, наймають людей збирати яблука. З аукціону фермерському підприємству віддали в оренду 50 га старого саду. І багато людей ходять на роботу у своєму селі.
Але наразі ніхто не береться спрогнозувати, коли з Тернопільщини хоча трохи зменшиться потік заробітчан…
Антоніна Брик,
для ІА ZIK
