Виконувач обов’язків завідувача відділу археології Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України доктор історичних наук, професор Микола Бандрівський в інтерв’ю кореспондентові інформаційного агентства «Укрінформ» розповів про унікальні археологічні знахідки – парні поховання Висоцької культури, пише НАН
За словами вченого, такі поховання є надзвичайно рідкісними в Україні та світі. Вони зустрічаються лише на території північних районів Львівської й Тернопільської областей і характерні для Висоцької культури. В інших регіонах Центральної та Західної Європи їх немає.
«Я чотири роки проводив розкопки біля Петрикова, де знайшли 183 захоронення, серед них – шість парних поховань, де чоловік і жінка, жінка з дитиною…», – розповідає про результати своєї роботи дослідник.
Серед виявлених парних поховань – одне особливе (в польовій документації воно позначене під №27). Наразі останки зберігаються у заскленому саркофазі у Львівському музеї історії релігії.
Чим же визначна ця пара – розповідає М. Бандрівський: «Це поховання унікальне тим, що захоронені у ньому чоловік і жінка були сплетені в обіймах. Воно віддзеркалює дуже сильний інститут шлюбу і сім’ї, який існував у той час – понад три тисячі років тому, у часи Соломона і царя Давида, якщо брати релігійну хронологію. За тисячу років до народження Ісуса Христа на території сучасної України існувала висока культура, і насамперед, духовна. Скажімо, в той час Європа спалювала своїх небіжчиків, а рештки перепалених кісток зсипала в урни, зверху клали прикраси, зброю… І коли зараз західні антропологи ставлять питання, як виглядали тоді люди, то відтворити зовнішній вигляд тамтешніх людей тієї далекої пори вже неможливо. А от на нашій території ми маємо збережені скелети, за лицевими кістками черепа яких можемо відтворити фізіономічні особливості, тобто не фантазувати, а мати достовірну «фотографію»».
Графічна реконструкція зовнішнього вигляду пари закоханих, які жили понад три тисячі років тому |
Учений переконаний, що у випадку з парними похованнями Висоцької культури не йдеться про принесення жінки в жертву чи примусове самогубство. «Почнемо з того, що у цьому похованні підзахоронення жінки виключене, мертвому тілу неможливо надати такого положення. Тому жінка перед смертю могла випити отруту, можливо, настоянку цикути, щоби піти в інший світ разом зі своїм чоловіком.
І це не був виняток у Висоцькій культурі, це була стала традиція для невеликої групи племен, які мешкали на нашій території. Чоловік помирав, а жінка ще живою сама лягала обіч і відходила вслід за своїм чоловіком. Тут ідеться про те, що його подруга, приміром, не хотіла ламати обітниці, даної коханому, і жити з кимось іншим. Вони були вірними одне одному і ще за життя вирішували йти разом за будь-яких обставин.
Для нас, людей початку ХХІ століття, смерть є чимось трагічним, фатальним, тим, про що ми не любимо думати, що хочемо відтягнути. У людей тієї пори було інше ставлення до смерті – для них це були двері чи свого роду віконце в інший світ, а земне життя було приготуванням до того іншого світу. Перебування на землі сприймалося, як період випробувань: те, що людині випадає на долю і як вона те перенесе, – від цього залежало її майбутнє. І тому люди в той час не боялися смерті. Ми маємо багато свідчень з античних джерел, коли наші пращури абсолютно безбоязно йшли на ризик, на смерть, на страшні муки, знаючи, що за ці страждання їх у майбутньому очікує особлива винагорода, – пояснює М. Бандрівський. – Не думаю, що жінка, приречена на такий «вибір» обставинами, перед тим, як це зробити, себе якось ламала чи присилювала. Це був абсолютно свідомий вибір. І, за браком якихось доказів (та з урахуванням того, що про релігію того часу ми майже нічого не знаємо достовірно), мусимо повірити, що за тих обставин це був єдино прийнятний вихід для жінки. Мотивація в усьому цьому була лише одна – після смерті чоловіка вона хотіла бути з ним і надалі. За будь-яку ціну. І це було на першому місці у їхніх взаєминах. Тому тут присутня цілком інша – героїчна і благородна мотивація, аніж у суїцидальних випадках».
Науковець також розповів, що парні поховання Висоцької культури почали досліджувати ще з кінця ХІХ століття. Серед дослідників – Михайло Грушевський, який проводив розкопки у селі Висоцьке Бродівського повіту на Львівщині і знайшов 14 поховань, в тому числі й парні. Разом із ним у сусідньому селі Чехи (нині – Лугове) проводив розкопки сеньйор Ставропігійського інституту Ізидор Шараневич. Ці два вчені й відкрили Висоцьку культуру. Після них на парні поховання натрапляли професор Львівського університету Тадеуш Солемірський, київський науковець В’ячеслав Канівець, а також відома археологиня зі Львова професор Лариса Крушельницька, учнем якої і є М. Бандрівський.
«Так от, археологів увесь час дивувало і цікавило: чому в парних похованнях Висоцької культури долоні жінки іноді вкладені в долоні чоловіка або ж чому уста чоловіка торкаються чола жінки. Дуже часто тіла обидвох померлих, ну просто зливаються в обіймах. І патологоанатоми, які вивчали ці рештки, стверджували, що заплести в такі обійми мертве тіло неможливо. Єдине, висловлене ними припущення – це людина сама, своєю мускулатурою мусила надати тілу такої форми. Зважаючи на щораз зростаючу кількість таких парних поховань Висоцької культури (на сьогоднішній день понад 60) ми мусимо тішитися тим, що наші землі донесли до нас такий надзвичайно цікавий, унікальний феномен, який, без сумніву, має не лише загальноєвропейське, але й світове значення для пізнання духовного світу давніх цивілізацій. Вивчати такі парні поховання лише археологічними інструментами неможливо. Тут потрібно задіяти міждисциплінарний підхід, який би був на стику наук – археології, релігії і релігієзнавства, антропології, психології, зрештою, і соціології…», – продовжує свою розповідь дослідник.
Саркофаг у Львівському музеї історії релігії |
Особливу увагу М. Бандрівський звертає на те, що поховання було вирізане монолітом і експонується у музеї в первісному вигляді. «Таких речей у світі більше немає. У різних музеях світу є багато реконструкцій давніх поховань, у яких кісточки помиті, пошифровані і акуратно поскладані. Але тут, у Львові, ми маємо значно важливіший артефакт, оскільки він представлений в експозиції у первозданному вигляді, і нам його треба зберегти для наступних поколінь дослідників. Хто знає, чи в майбутньому не буде приладів і технологій, які зможуть вичитати з кістяків цих закоханих більш досконалу інформацію, ніж маємо тепер».
Цей експонат викликав інтерес і у зарубіжних науковців. «У нас є співпраця з американцями, зокрема, з професором Нікітіним. Вони приїжджали, брали кістковий матеріал із цього поховання на С14 (вуглецевий аналіз – ред.) і на молекулярний аналіз і навіть здобули молекули ДНК із кістяка жінки, в якому ДНК-структура збереглася прекрасно. У нас вийшла гарна стаття англійською, яка простежує предків жінки з розглядуваного поховання на багато поколінь углиб століть», – розповідає український вчений. На його думку, було б надзвичайно цікаво простежити, чи збереглися в сучасних західних українців бодай якісь сліди генофонду Висоцької культури. Такі дослідження можливі й перспективні, але потребують фінансування.
М. Бандрівський щоразу підкреслює унікальність українських археологічних знахідок і переконує, що вони мало схожі на парні поховання, виявлені, наприклад, у Мантуї (Італія): «Там кістяки лежать на боці з підігнутими ногами один напроти другого. Немає обіймів і майже немає супровідного інвентаря. Знаємо парні поховання у багатьох інших культурах, де чоловік і жінка лежать поруч, не торкаючись одне одного. Таких обіймів, як із наших західноукраїнських теренів, які б засвідчували, що це одночасні поховання, більше немає ніде.
У Висоцькій культурі є й інші типи поховань, наприклад, кремаційні, коли на грудях чоловіка ставили горнець зі спаленими кістками жінки, або неспалений кістяк чоловіка, а поруч – спалений кістяк жінки, але викладений в анатомічному порядку. Маємо також близько трьох десятків поховань, із яких верхні частини черепів переносились до нових захоронень. З якою метою це робилось, важко сказати. Були різні маніпуляції, були ритуальні вторгнення до могил через деякий час після поховання. Але це не був грабунок, бо всі побутові речі, прикраси, зброя залишалися на своїх місцях. Про мету таких пізніших втручань ми сьогодні можемо лише здогадуватися».
