Головна Новини Олександр Смик: “Відверто про наболіле” (Частина перша)

Олександр Смик: “Відверто про наболіле” (Частина перша)

Отримавши редакційне завдання зробити інтерв’ю з такою непересічною особистістю, поетом, драматургом, журналістом,  мистецтвознавцем (можна перелічити ще чимало регалій), а заодно начальником управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради, як Олександр Смик, дуже зраділа. Адже сьогодні, на жаль, є дуже мало людей, від розмови з якими збагачуєшся як духовно, так й інтелектуально.  В голові одразу зринало: «Поезія, інтимна лірика, драматургія». Стільки запитань… Та зайшовши у кабінет, я відчула, що розмова набере зовсім інших обертів.

«А давайте не будемо про особисте життя. Біографія моя є в книжці, Богу дякувати, зробив усе вчасно. Період становлення описав у автобіографічних етюдах. Тож кому цікаво, той прочитає», – перебив на півслові Олександр Іванович. І мої заздалегідь підготовлені запитання відпали самі собою. Ми розмовляли про те, що надактуально сьогодні, що болить, чого не можна замовчувати.

«Кременець – ворота раю»

«Твердження, що середовище формує людину, – не нове, але я його підтримую. Моя мала батьківщина – Сумщина. Ще у доволі ранньому віці я переїхав у Рівне. І саме там ріс, закінчив школу, інститут, знайомився, одружився, виросли діти. Саме там – у середовищі Рівного – я збагачувався, зростав як морально, так і духовно. А потім переїхав на Тернопілля. Тоді у мене виникла ідея створення  першого приватного будинку творчості. Для цього обрав дуже мальовниче місто – Кременець.  А проект назвав «Кременець – ворота раю».  Там відбувались усі живописні, архітектурні, скульптурні, поетичні пленери. Мені приємно сказати, що на той час це було місце, де збиралась уся еліта України».

У моїх очах пан Олександр наче прочитав німе запитання: «А де ж воно тепер?»

«Коли у тебе є гарні ідеї, задуми, ти ними ділишся, усі кивають головами, аплодують, підтримують. Коли ж доходить до діла, до реальних дій і вчинків, нікого нема. Ми ладні підтримувати кого завгодно, лише не своїх. Я завжди керуюсь правилом: потрібно жити, а не вдавати. Наші люди, на превеликий жаль, навчилися вдавати, що люблять, піклуються, що їм цікаві митці. Насправді, це не так… – сумно сказав Олександр Іванович і продовжив: – Після Кременця я переїхав у Тернопіль. Перше, що зробив, – це вечори авторської пісні, на які запрошував знакових людей.

Для чого я проводив ці вечори? Щоб дізнатися, скільки тернополян насправді цікавляться культурним життям міста. Пішов на одну виставку – побачив 20 чоловік. На прем’єру вистави в театр – не більше 60. На концерт – знову 20-30 людей. Мене дуже це здивувало. Маючи таку історію, стільки гарних традицій, тернополяни ось так недбало ставляться до своєї культури… Проте, коли справа доходить до критики, тут хлібом не годуй.

Мушу зауважити, що, на превеликий жаль, наші люди часто не мають своєї думки. Вона навіяна ким завгодно: рідними, друзями, школою, засобами масової інформації. І тому, навіть не побачивши, можуть осудити, оцінити, похвалити чи зганити…»

Формула успішного проекту

«Нашим людям пиха заважає творити і мислити. Чому мені вдалося створити будинок творчості? А тому, що у мене була основна ідея. Потрібно забути, хто ти є, чи лауреат всеукраїнських премій, драматург тощо. Ті люди, які приїдуть до тебе, мають почуватися творчими особистостями. А твоя справа – забезпечити їм комфорт. Чимало з них не знали, хто я.  Спершу думали, що це все робить якийсь бізнесмен. А коли дізнавалися, їм ставало вдвічі цікавіше зі мною працювати. Це дуже проста формула: щоби щось зробити, втілити свій задум у життя, ти повинен бути особистістю, проте, якщо приймаєш гостей, маєш забути, хто ти є. Так було і з садом скульптур у Кременеці. Його відвідувало чимало знаних людей. Він навіть був внесений у перелік палацових, туристичних об’єктів. Хоча це був будинок звичайної волинської архітектури початку 20 ст. Зате в кожній кімнаті – своя тогочасна аура. Будь-кому з митців було там цікаво. Як результат, ми створили найбільшу колекцію картин про Кременець, сад скульптур, які зберігаються там і нині. Та, на превеликий жаль, ніхто ні фінансово, ні морально цю справу не підтримав…»

Коли усе робиться «для галочки»

«Не подумайте, я не прагну образити тернополян. Тут дуже креативні, розумні люди. Та, приїхавши сюди, я зрозумів, що вони усе хочуть робити самотужки. Нема єдності. Учнівське середовище ніде не задіяне, студентське з викладацьким теж відособлене. Я попросився тоді відвідати школи, з’ясувати, чому діти, та що там – вчителі(!), не відвідують культурні події міста. Ставши вже чиновником, я побачив, що насправді усе робиться «для галочки». До прикладу, сказала адміністрація провести у кожній школі урок патріотизму. Мало хто це зробив, зате у звітах написали. Недавно до мене приходили представники молодіжної організації, уродженці різних куточків Тернопілля. Ми спілкувалися на тему ОУН-УПА. Я й поцікавився, чи в їхніх школах бодай один раз проводили уроки патріотизму. Вони на мене здивовано зиркали, мовляв, а що це. Ми втратили першооснову – україномовне телебачення, аналітику в газетах, виховання літературними журналами, до публікацій в яких рівнялися інші!»

Продовження буде…