Вона дякує за турботу, яку відчула у всеукраїнських масштабах.
Рік, що минув, змінив військову парамедикиню з “Азовсталі” Катерину Поліщук, усім нам більш відому як “Пташка”, про це вона розповіла кореспондентам ТСН.
21-річна Катя з позивним “Пташка” тепер більше усміхається, ніж під час інтерв’ю одразу після звільнення. “На танці пішла класичні, я страшенно люблю танцювати”, – розповідає вона.
Дівчина має купу планів на 2023 рік. “ Після Маріуполя я завжди кажу фразу: “Я скільки разів помирала, що я не боюся жити”, – ділиться “Пташка”.
Чотири місяці на свободі “Пташка” продовжувала робити те, що й в бункері “Азовсталі” – привертала увагу світу до війни. “В основному це медійне висвітлення полону, або це дипломатична робота, або це волонтерство. Оскільки я стала відома на широкий загал, це не моя заслуга, українці це зробили самі, а отже треба це використовувати на благо України”, – переконана дівчина.
В жовтні голос “Азовсталі” вперше зазвучав на свободі. “Львів Арена, Динамо-Шахтар грали і це просто мрія всього мого життя”, – зазнається вона.
Після, на фіналі “Голосу країни”, “Пташка” заспівала колискову, як і своїм хлопцям після важких боїв. “Основне моє завдання – це звільнення полонених і територій. Тобто це українську війна. Тому всі мої виступи для “Голосу країни”, я виступала і хотіла нагадати – ми сильні, ми тримаємося”, – каже Катя.
Вона була в Європарламенті в Брюсселі, і в Іспанії. “В Іспанії ми отримували нагороду солідарності жінкам “Азовсталі”. Я не думала, що повернувся з “Азовсталі”. Не те ,щоб не розраховувала, я була в цьому впевнена і мене це ані трошки не засмучувало, бо я воїн і я розуміла ситуацію. Від того, якби я там сиділа нила і думала, як я хочу жити і додому, нічого б не змінилося. Моя була позиція стійкою. Не можеш змінити ситуацію – зміни до неї ставлення”, – розповідає “Пташка”.
Вона співала у пеклі Маріуполя поки росіяни атакували “Азовсталь” із неба, із моря, із землі. Ці пісні слухали по всьому світу, а згодом багато хто, називав – продуманим піаром “Азову”. “Я ж не розуміла цієї хвилі, яка на мене несеться. Я ніякого образу не створювала. Я була собою, поруч зі мною були хлопці, які отак просто дивилися на мене і знімали шапку. Вони надихалися мною і вони хотіли поділитися з усім світом. І от мій друг, який зараз вийшов з полону, він казав, що давай запишемо відео для друзів, що ти жива. І вони це виставляють. І так виходить, що воно потрапляє якраз в цю хвилю інформаційної війни “Азовсталі”. Я про неї не знала, ми були на бойовій позиції і оця вся двіжуха на предмет врятуйте нас, ми бідні-нещасні, мене взагалі не влаштовувала. Тому що ми ж сильні ми воїни”, – переконує Катя.
Новини про загибель парамедикині Каті раз за разом облетіли Інтернет. А “Пташка” назло ворогам жила і завжди зі співом і жартами. “Я все-таки була бойовим медиком. В мене були бойові завдання, робота. Почалася активна цілодобова робота, починаючи з 10 березня. Я майже не спала. Почала закінчуватися їжа, я майже не їла. Коли, 16 березня, розбомбили госпіталь залишилося дві-три медсестри. Госпіталь розділився на дві частини – Азовсталь і Дича. Залишилось дві операційних медсестри, одна медсестра маніпуляційна, два стоматолога і зубний технік. І все. Два хірурги і анестезіолог. Все. Увесь шпиталь. А 150 поранених. Ми працювали по 20 годин. Якщо світиться лампа – це значить, що “Пташка” перев’язує. Я стала такою товстошкірою на війні”, – переконує вона.
Водночас зізнається, що плакати все ще може. “Єдина тема, яка мене може змусити плакати – це мій найкращий друг, історія зі смертю мого найкращого друга. Сльозами не допоможеш ні горю, ні звільнити Україну. Звільнимо від напасті і будемо плакати і сміятися, і співати – все разом”, – додає дівчина.
Як і під час першого інтерв’ю після звільнення, Катя все ще оминає тему полону, в якому дівчина була чотири місяці. “Повірте, воно не варте висвітлення. В мене дуже багато друзів ще знаходяться в полоні. Знайомих, товаришів і дуже сильно болить, бо це ті люди, які заслуговують на комфорт спокій і турботу – найбільше. Захисники Херсона, Харкова, Маріуполя – вони всі повинні бути вдома”, – каже Катя.
Вона дякує за турботу, яку відчула у всеукраїнських масштабах. “Сльози, всі чомусь плачуть. Я кажу, чого ви плачете? Все окей, ми боремося. Я завжди дякую людям за стійкість і за позицію, за те що чекали і дочекалися”, – додає дівчина.
Її завжди впізнають і дякують. Втім за цей рік було, що її водночас і критикували, і ображали, і засипали негативними коментарями.
“Я думаю, що причина не в тому, що я негативний персонаж чи зробила щось погане. Я казала колись російським журналістам, скажу ще вам – нічого такого ні перед своїм народом, ні перед іншим я не зробила, щоб хоча б раз опустити очі. Коли мені приходять звинувачення, що я там завербована, чи тому подібні речі, і що мені там добре в полоні жилось… Але в людей є свій внутрішній біль, в когось в полоні хтось з рідних, в когось, хтось загинув і їм відгукується ця всесвітня несправедливість, чому вона тут, жива”, – з розумінням каже Катя.
Вона пригадує брудне і нестерпне, що вдалось пережити у минулому році, і зазначає, що, попри горе, минулий рік подарував. “Якесь особисте, яскраві події зупинилися в момент, коли померли мої найкращі люди на війні. Люди стали більш об’єднаними і більш свідомим, стрепенулися. Мене насправді дуже тішить, що наша лють, наш біль і наш гнів проєктуються на скажені суми на на “Байрактари”, – розмірковує “Пташка”.
Ділиться дівчина і своєю мрією. “Моє найбільше бажання – щоб в Маріуполі кава коштувала 15 грн. Ми будемо боротися до кінця, це в нас в крові”, – каже вона.
І в неї це буквально, бо на руці “Пташки” тепер набитий фрагмент її ж вірша, який вона написала в неволі. Вчила щоранку і щоночі, як молитву, яка її і врятувала.
