Паліатив – це коли вже не вилікувати і не врятувати. Паліативним хворим не можна сказати «одужуйте», бо вони вже не одужають. А хоспіс – це останнє місце, де живуть люди зі смертельними діагнозами, яким лікарі спрогнозували орієнтовну дату смерті.
У Тернопільській області такий прилисток для смертельно хворих людей один – у селі Плотича. З’явився хоспіс на Тернопільщині недавно, у 2016 році на базі протитуберкульозної лікарні. Тут люди мають право дожити останні дні, місяці чи роки у спокої та теплі. Тут немає вікових бар’єрів, туди приходять люди і в 35, і у 70 років, адже хвороба не вибирає. Однак, у 2016-му році, під час відкриттся хоспісу, місцеві жителі були вкрай проти такого сусідства, пише Прес Центр.
На початках було непросто. Адже новизна галузі породжувала страх серед місцевих жителів та навіть спротив. Під час реорганізації ми зіткнулися зі спротивом місцевих жителів села Плотича. Вони боялися такого сусідства. Та передусім це відбувалося через незнання, брак інформації. Пропрацювавши два роки, можу сказати, що конфлікт практично вичерпаний. Люди зрозуміли, що собою являє заклад, як ми працюємо, що загрози для жителів села хоспіс не становить, – розповідає Андрій Паламарчук, головний лікар хоспісу.
Важко було і з підбором персоналу. Адже не кожен медичний працівник зможе працювати з пацієнтами, життя яких от-от обірветься.Наш персонал проходив курси і в Івано-Франківську, і в Києві, і за кордоном. Бо робота важка не лише фізично, а й психологічно. Адже йдеться про щоденний цілодобовий контакт із пацієнтами, які мають важкі діагнози та знаходяться наприкінці свого життєвого шляху. Та ми намагаємося вчити, готувати своїх працівників до цього. Паліативна допомога – це мультидисциплінарний підхід, тобто робота команди, яка включає не лише медичний супровід. У штаті в нас є психолог, повинен бути соціальний працівник, також приходить священик. І наша допомога спрямована не тільки на пацієнта, а й на його родину, яка також страждає. Ми намагаємося допомагати і їм, в тому числі психологічно. Не просто сприйняти невиліковну хворобу близького родича, – каже головний лікар.
Люди з важкими невиліковними діагнозами наприкінці свого життя перебувають не лише у важкому фізичному стані, їм важко і психологічно, бо є стрес від перебування в лікарні, від діагнозу.
