Іра — єдина з Тернополя (і одна з восьми у всій Україні), хто вступив до престижного університету Minerva у США.
Ірі — дев’ятнадцять. Вона звичайна дівчина, як і багато її ровесників — навчається, подорожує, закохується, зустрічається, проводить час із друзями, танцює сальсу, має сторінки в соцмережах, де час від часу розміщує власні фото та дописи… Хоча ні, дечим вона-таки відрізняється. Іра — єдина з Тернополя (і одна з восьми у всій Україні), хто вступив до престижного університету Minerva у США. А ще Іра не бачить, пише Нова Тернопільська
«Зір втратила у два роки, — розповідає дівчина. — Усі намагання його врятувати не дали результату. Довелося просто прийняти це…» Проте втрата зору не стала на заваді цікавому й активному життю: провчившись дев’ять років у львівській школі-інтернаті для дітей з проблемами зору, Іра вирішила залишити заклад і спробувати щось нове. І — вступила до коледжу економіки, права та інформаційних технологій ТНЕУ. А провчившись рік, знову кардинально змінила своє життя: самостійно вивчивши англійську мову, стала переможницею програми FLEX і на рік поїхала навчатися до Америки у місцевій школі! Після року навчання у США повернулася до Тернополя і вступила на юридичний факультет ТНЕУ, згодом за програмою обміну студентів навчалася в університеті в польському Лодзі, а з вересня минулого року стала студенткою унікального й престижного університету Minerva, який був створений колишнім керівництвом Гарварда та Стенфорда, і має чи не найбільший конкурс на одне місце в Америці.
Самостійно вивчивши англійську, на рік поїхала у США — Особливі потреби не зменшують ваші можливості, а просто збільшують час, упродовж якого вам треба працювати, щоб досягти результату, — переконана Ірина. — Коли я це усвідомила, то взялася до роботи… Мені пощастило з рідними та близькими: і батьки, і сестра, і друзі мене завжди і в усьому підтримували, ніколи не казали: «Ти не бачиш, тому не можеш цього робити». А те, що кожного разу, коли я хотіла робити щось нове і нібито невластиве людям з обмеженими можливостями (чи то самостійно подорожувати, чи танцювати, чи навчатися поряд зі звичайними студентами), потрібно було доводити іншим, що я справді це зможу, тільки додавало азарту… Бо для себе я завжди знала: «Якщо я хочу щось зробити — я можу це зробити!» (Сміється, — авт.) Так, я дуже люблю вивчати мови. У школі вчила німецьку, а «для душі» вирішила опанувати ще й англійську, яка мені завжди подобалася, — мабуть, далося взнаки те, що моя мама — англійський філолог. Вчила мову сама, з відео- уроків на YouTube, а коли освоїла ази, мама запропонувала мені відвідувати різні «speaking-клуби» з волонтерами Корпусу Миру. Це було дуже цікаво. Згодом я дізналася про програму FLEX, завдяки якій талановита молодь з України та багатьох інших країн отримує можливість упродовж одного року безкоштовно навчатися в американській школі та жити в американській сім’ї, причому безкоштовно. — Я подала заявку на цю програму, особливо ні на що не сподіваючись, — пригадує Іра. — Не думала, що пройду, бо туди завжди звертаються багато охочих, зокрема, діти зі спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови. Але важливе було не лише знання англійської мови, а й лідерські якості, вміння працювати в команді… І — несподівано для себе самої — я стала переможницею програми і на рік поїхала вчитися у школу в місті El Paso штату Техас. Мені на той час було 16 років, і я самостійно летіла через океан у нову, невідому країну…
«Не страшно було?» — не втримуюся, аби не запитати Ірину. — Ні, анітрохи! У мене не було страху. Я дуже хотіла в Америку і була в захопленні від того, що така нагода у мене нарешті з’явилася. Звичайно, уже будучи там, сумувала за домом та своєю найкращою подругою, але загалом я була щаслива здійснити свою мрію. У своїй школі (та й у цілому місті, що розташоване біля самого мексиканського кордону) я була єдиною українкою. За рік підтягла мову, «обросла» багатьма новими друзями, з якими підтримую контакт і донині, отримала цілу купу нових знань. Так, в американській школі можна було самостійно обирати собі навчальні дисципліни, тож я вирішила займатись чимось «екзотичним»: вчила космологію (наприкінці навчального року ми навіть моделі ракет власноруч будували!), відвідувала театральний гурток… Це був неймовірний досвід! А ще в Америці і школи, і транспорт, і під’їзди будинків адаптовані для людей з особливими потребами. Та й узагалі там люди набагато більше відкриті до того, що у вас ці потреби є… З іншого боку, американці набагато суворіше ставляться до певних речей — наприклад, нині в Америці я мушу ходити з тростиною, хоча в Україні мені вона ніколи не була потрібна… Там же усе просто та чітко: ти не повинен залежати від когось, а покладатися сам на себе. І це дуже зручно в тому плані, що так ти стаєш більш незалежною і розумієш, що можеш зробити більше. Вступила відразу до кількох вузів — Повчившись в американській школі, я зрозуміла, що і вищу освіту хотіла б здобувати у цій країні, і почала роботу у цьому напрямку. Я подавала документи десь в 15 різних університетів в Америці та Європі, і до більшості із них вступила. Проте на заваді стала непідйомно висока вартість навчання (наприклад, рік навчання в університеті Ка-Фоскарі у Венеції, куди мене прийняли, обходиться у 20 тисяч євро на рік, а американські «універи» ще дорожчі!), і на певний час мрію про навчання за кордоном довелося відкласти, — продовжує Іра. — За наполяганням батьків, аби не «втрачати» рік, я вступила на юридичний факультет ТНЕУ. Як давала собі раду із певними «технічними моментами»? Ходила на пари з ноутбуком, на якому відразу ж набирала-конспектувала лекції, а ще у налаштуваннях мого телефону є програма, яка синтезує написаний текст і читає його вголос. Таким чином можна опрацювати будь-яку інформацію. Це дуже зручно і дає можливість користуватися соцмережами. А от щодо навчання…
Так, в Україні інклюзія в освітніх закладах вже є, а от що з нею робити — ніхто ще до ладу не знає. Коли вчилася у коледжі чи у вузі в Тернополі, викладачі завжди хотіли мені допомогти, піти назустріч, але просто не знали, що зі мною робити — як навчати, яким чином перевіряти мої знання. Доводилося до кожного окремо підходити і пояснювати… А ще мені бракувало мультикультурності, до якої уже звикла в Америці. Тож на другий семестр навчання в ТНЕУ ми з моєю найкращою подругою поїхали по обміну від університету в Польщу, в університет у місті Лодзь. Там ми провчилися ще один семестр і якраз на мій день народження отримали лист, в якому повідомлялося, що я вступила до університету Minerva в Сан-Франциско. Цей університет має багато особливостей, і одна з них — те, що процедура вступу туди — так званий Need blind, тобто прийом наосліп, коли у студента не перевіряють його платоспроможність. Якщо він пройшов за конкурсом (а конкурс величе-е-зний!), але не в змозі платити, університет надає істотну фінансову допомогу: це і студентський кредит, і знижки на навчання, загалом, з 30 тисяч доларів за рік сума зменшується майже ушестеро…
Так з вересня минулого року я стала студенткою університету Minerva. У вільний час — танці! — Цей університет унікальний та незвичний усім! Навіть процедурою вступу, де є іспити… на креативність! А ще важливо мати волонтерський досвід у себе на батьківщині. Що найбільше вражає — це насамперед мультикультурність. Наприклад, на моєму курсі навчаються приблизно 160 студентів загалом із 51-ої країни! Українців тут тільки восьмеро, з Тернополя я одна, з «найближчих сусідів» є хлопець з Івано-Франківської області та дівчина з Волині, — розповідає Ірина. — А ще попри те, що ми усі мешкаємо у гуртожитку в Сан-Франциско, університет не має свого кампуса: усе навчання в Minerva проводиться он-лайн: семінари, контрольні роботи тощо. До кожного уроку ми отримуємо матеріали заздалегідь і ретельно готуємося: це займає до чотирьох годин. Там дуже строго з відвідуванням (можна мати тільки три пропуски на семестр, якщо ж більше, вас можуть відрахувати) і оцінюванням (коли хтось отримує п’ятірку, то постить про це в «сторіс» в інстаграм, — бо це насправді рідкість…) Зате з приємного — тільки свій перший рік навчання ми проводимо у Сан-Франциско, а далі, щоб надати студентам глобальний досвід життя в різних культурах, кожен семестр ми проводитимемо в іншій країні. Наступний семестр ми вчитимемося в Кореї, потім буде Індія, Німеччина, Англія, Тайвань… Буде цікаво! Щодо моєї майбутньої спеціалізації, то нині я вивчаю генно-модифіковані продукти, вплив ЗМІ на розуміння людьми ризиків і переваг сприйняття організмом ГМО.
Подальшу спеціалізацію обиратиму уже з нового семестру. У вільний від навчання час я зустрічаюся з друзями, танцюю сальсу, люблю вчити мови — наразі я вивчаю французьку. Я ще не визначилася із тим, де саме, у якій країні житиму, адже це залежить від того, де і яку я знайду роботу. У мене доволі амбітні плани — я хотіла б працювати в ООН, а ще мрію колись відкрити екологічний бізнес в Україні. Свого часу я організувала в Тернополі благодійні освітні конференції, де випускники «Flex» ділилися з своїм досвідом, консультувала студентів і абітурієнтів, які теж хотіли б навчатися за кордоном, але не знають, з чого почати і як долати перешкоди. Власне, мені хочеться робити щось, що може змінити нашу країну на краще, а не просто заробляти гроші…
Оля Сагаль , НОВА Тернопільська газета
