Головна Новини «Невидимі» герої: 92-річна Емілія Капуста з Теребовлянщини таки дочекалася незалежної України

«Невидимі» герої: 92-річна Емілія Капуста з Теребовлянщини таки дочекалася незалежної України

2017 рік у Тернопільській області проголошено Роком Української Повстанської Армії. За цей рік в області відновлюють пам’ятники, встановлюють меморіальні дошки, згадують та вшановують героїв національно-визвольного руху. Водночас, з нагоди 75-ої річниці створення Української Повстанської Армії, яку на Тернопільщині будуть відзначати 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці, розпочинаємо серію публікацій про «невидимих» героїв нашого краю.

Бабця Емілія Капуста із села Тютьків, що на Теребовлянщині, на жаль, уже відійшла у вічність… Її серце перестало битися торік на 92-ому році життя.

За своє життя пані Емілія багато натерпілася. Ще 19-річною довелося пройти усі кола пекла. Із чоловіком Іваном, якого у 43-му енкаведисти забрали просто з криївки, вони не бачилися довгих 13 років, упродовж яких кожен із них відбував свою каторгу: він — у камері смертників, вона — в бараках Сибіру… Проте щаслива доля і Боже провидіння розпорядилися так, що вони все-таки зустрілися знову… «Найвищими цінностями для нас були Бог та Україна», – розповідала раніше бабця Міля, не приховуючи сліз.

hist2

Вийшла заміж Емілія Капуста у 1940 році за свого односельця Івана. Йому тоді було 24, а їй — 16. З Українською повстанською армією та визвольною боротьбою українців у пані Мілі пов’язані особисті спогади — глибокі, щемні, пекучі.

«То були підпільні часи, чоловік був в УПА. Хоч це було і небезпечно, але по-іншому він просто не міг, — зазначала пані Міля. — Допомагала організації і я. Я дуже любила все українське, і мій Іван також — нас це і поєднало. Разом ходили у вишиванках на танці, співали наших пісень… Як Іван став до боротьби за Україну, то і я з ним — і до криївки ходила, і пошту передавала, усе, що треба було, робила, хоч у нас уже маленький синок Ромчик якраз на той час вродився… Був то 1943 рік. Іван з побратимами був у криївці, коли їх вислідили і після нерівної боротьби усіх, хто залишився живим, забрали та арештували. Цілий рік ми не мали від нього жодної звістки, думали, що його вже, певно, і в живих немає… А я жила надією і за рік від нього звісточку отримала».

За словами пані Мілі, вони з чоловіком обоє молилися за те, щоб вижити у тому пеклі і звидітися, бо ж ще не нажилися разом на цьому світі… «У 1955 році, на сам Йордан, нам нарешті дозволили зустрітися. Чоловіка мого як політичного в’язня не пускали за межі зони, то мусила їхати я до нього аж у Осакаровський край. Така у нас з Іваном була зустріч — всі, хто нас бачив, плакали, навіть наглядачі тюремні. Ми одне одному в обійми попадали, сльози нас душать, слова сказати не можемо… Тринадцять років не бачилися… Подивитися на нашу зустріч зійшлося усе село їхнє — столи накрили, гуляли, москалики тамтешні нам навіть «Горько!» кричали — таке було, як друге весілля… У Казахстані ми з Іваном прожили ще три роки, а тоді нам дозволили повернутися додому. Вдома — якби хто знав, яке то слово солодке…»

Україна зустріла подружжя Капустів не дуже привітно. Роботи колишнім політв’язням знайти було годі, а вдома — маленькі діти і хворі батьки. Пан Іван пішов працювати до колгоспу, а пані Емілія пильнувала трьох дітей, господарку і працювала на городі. Помалу стали на ноги, усіх трьох дітей вивчили: Ромчика — на зубного техніка, Тарас закінчив Чортківське медучилище, Марія також закінчила медичний.

«Тішуся, що разом з чоловіком дочекалися ми незалежної України — обоє завжди вірили, що вона таки буде, тішилися, аж плакали від радості… Незабаром по тому Іван помер — ті страшні муки таборові далися взнаки, останні десять років життя він дуже важко хворів, уже не вставав… Але життя, що нам Бог дав, ми обоє прожили чесно, як належить, не фальшували і душею не кривили, тим я і горда», – з непідкупною щирістю розповідала бабця Емілія.

* За матеріалами yabluchko.com.ua.