Життєва історія бійця 80-ї бригади ЗСУ Миколи Казюка нагадує фантастичне оповідання. Беручи безпосередню участь у боях, Микола ходив за крок від смерті: у нього влучали осколки, поруч розривалися російські снаряди і міни. Але йому судилося повернутися додому живим.
“ЧАСТИНА ЛЮДЕЙ НАМАГАЛАСЯ ЗМІНИТИ КРАЇНУ, ІНША ЧАСТИНА – ХОТІЛА ПРОСТО ПОЖИВИТИСЯ”
– Коли розпочалася Революція Гідності, я служив строкову службу у 80 бригаді ЗСУ. Інформації на той момент у мене було мало. Тому і враження щодо подій на Майдані теж були двоякі.
У Львові теж було неспокійно. Багато протестуючих намагалося штурмувати нашу частину. Ми мали уже інформацію, що таким чином була пограбована частина військ Національної гвардії України. Ці ж люди намагалися захопити приміщення податкової, яка знаходилася на вулиці Стрийській, що навпроти нас. Начальник податкової змушений був вийти до людей і розпочати з ними переговори.
Вже потім, коли я дивився відео штурму місцевого СБУ, то бачив, що там були люди, які прийшли в цю будівлю з певними цілями. Вони шукали конкретні документи, щоб знищити їх.
Багато людей зазнали пограбувань, стоячи біля банкоматів. Машини викрадалися зі штрафних стоянок, під’їздів. Тобто частина людей намагалася змінити країну, інша частина – хотіла просто поживитися.
– Як ти реагував на такі події? Адже, з одного боку, вас мали штурмувати мирні українці, які щодня їздили собі на роботу повз військову частину, з іншого боку, ти керувався статутом.
– Саме так, наша частина була режимним об’єктом. Туди з усіх частин, що поблизу, звозили зброю. Всі склади були геть переповнені нею. Тому, ми мали будь-яким чином захистити її.
Нам видали бойові патрони, по дві гранати – РГД. І ми кілька діб, без сну – патрулювали частину. Було дуже страшно, проте на якомусь підсвідомому рівні, ми розуміли, що маємо захистити зброю, щоб вона не попала в нехороші руки. Командир нашого взводу швидкого реагування – Юра Пилипчук, котрий загинув 5 вересня 2014 року під Металістом, говорив: “Хлопці, ми маємо це зробити”!
Тодішній командир військової частини полковник Копачинський вийшов до протестувальників і 6 годин спілкувався з ними. Після цього кілька їхніх представників зайшли до нас, щоб перевірити, що ми не відправляємо техніку і зброю на Майдан. Походивши військовою частиною, люди не побачили нічого підозрілого. Повернувшись до своїх, вони зібрали шини, які готувались палити і поїхали.
– Звідки з’явилася така інформація, що десантники будуть їхати на Майдан?
– Нам пощастило в цьому плані. Під воротами частини кілька годин кричала Тетяна Чорновол, на той момент ще просто журналістка. Вона говорила, що нас палитимуть коктейлями Молотова. Пропонувала одягати спідниці і втікати. Будучи рядовим солдатом і перебуваючи постійно в частині, я не бачив жодного приготування, яке б свідчило, що техніку направлятимуть у центр столиці.
– Коли Росія окупувала Крим, твої погляди на ситуацію в країні змінилися?
– Агресія з боку Московії боляче вдарила по моїй гідності. На той час я уже підписав контракт з 80 бригадою і продовжував службу в ній. Я розумів, що нашій країні потрібні професійні військові. Хоча це дивно звучатиме, але перед тим, я ніколи не хотів іти в армію.
Я сам з Івано-Франківщини. В мене склалася важка сімейна ситуація. Я посварився з батьками через дівчину. Ми з нею чотири роки зустрічалися. Вона належала до категорії так званих “віруючих” (Свідки Єгови). Але я на це не звертав увагу.
В один прекрасний день мій батько повернувся з роботи і поставив мені ультиматум. Або я покидаю свою дівчину, або він мене цурається. Хтось там з нього насміявся, почав називати “баптистом”. Це так його вразило, що він мені ось таке заявив.
В мене був нервовий зрив, я не розумів, що відбувається. А наступного дня, мені прийшла повістка з військкомату. Отримавши на руки цей папір, я зрозумів, що це певний вихід із ситуації. Перевівшись на заочну форму навчання, пішов служити.
З дівчиною ми розійшлися. Я служив у підрозділі спеціального призначення, постійно пропадав на полігоні. Зв’язку, як такого, між нами не було, стосунки стали холодними.
Щоб відволіктися від проблем, почав учити статут ЗСУ, обов’язки бійця. Це побачив мій ротний, підтримав мене в цьому напрямку. Після закінчення сержантських курсів я став командиром відділення, отримував заробітну плату. Це було досить ваговим проривом у моєму житті. І тут почався Крим.
На той момент, я уже був у своєму розумінні – десантником, а не (ВДВшником). Тому що останні купаються у фонтанах, б’ють пляшки на голові, і вони не відповідають рівню десантної еліти. За моїми плечима було дуже багато стрибків з парашутом. Траплялися такі випадки, коли з різних причин доводилося стрибати по 4 рази на день. Це трохи важко, особливо, коли ловиш маятниковий ефект. Твоє тіло попадає в повітряні маси і його кидає в різні боки. Якщо таке повторити кілька разів, то почуваєшся не зовсім добре..
Але саме так гартувався характер, свідомість.. Ми проводили багато навчань, тому почувалися професіоналами. І тут частину нашої країни забирають без бою. Гідність бійця, якого навчили захищати свою Батьківщину, страждає. Тим більше, що ми ніяк не впливали на цю ситуацію.
Така політична чи громадська імпотентність певних керівних осіб дратувала. Хоча саме військовослужбовці мали вступати у бій по закону України.
Жовтень 2014 року
“СТАЛО ЗРОЗУМІЛО, ЩО ВІЙНИ НЕ УНИКНУТИ. З НАШОЇ ЧАСТИНИ БУЛО СТВОРЕНО БАТАЛЬЙОННО-ТАКТИЧНУ ГРУПУ, ЯКА ВІДПРАВИЛАСЯ НА СХІД”
– Ніхто з вас не ставив питання командуванню – чому ви не йдете захищати кордони країни?
– Командир полку говорив, що пообіцяв нашим батькам зберегти життя і здоров’я їхніх синів. Частину бійців, яка прийшла в армію робити кар’єру, така ситуація влаштовувала. В мене було багато солдатів, які закінчили 8-9 класів школи, які не вміли навіть своє прізвище написати. Армія їм давала житло, їжу і гроші, таких теж все влаштовувало. Інші – прагнули воювати. Хоча знову ж таки повторююсь, що саме військовослужбовці мають захищати свою країну. Тому в майбутньому, офіцерів, які, в ті буремні часи не дозволяли відкривати вогонь у бік окупантів, можуть притягнути до кримінальної відповідальності.
Після того, як стало зрозуміло, що війни не уникнути, з нашої частини було створено батальйонно-тактичну групу, яка відправилася туди на Схід. Я був старшиною першої роти, і всі солдати, які приходили на контракт з 2013 року, були моїми. Всіх, хто їхав туди, знав особисто, тому й хвилювався щиро.
Мене спочатку не брали на фронт. Я був серед тих, хто приймав нових контрактників, мобілізованих, забезпечував їх зброєю..
Коли розпочалися бої під Слов’янськом, я прагнув туди до своїх бійців. Тим більше, що їм уже довелося відкрити вогонь. Це зробив Вадим Сухаревський, командир третьої роти, якого я дуже добре знав ще з 2012 року. Але потрібно було комусь робити свою роботу в тилу.
– Перші бої, перші втрати. Серед них були ті, хто був поряд з тобою всі ці роки.
– Мені було дуже важко, коли з фронту приходили повідомлення про наших загиблих. Проте, коли гинуть близькі друзі, – це ще важче.
Я знав майже їх усіх. Дехто надовго залишається в серці.
Чепелюк Володя, з позивним Чепель перед загибеллю встиг розписатися із своєю дівчиною. Він загинув від влучання в нього РПГ. Потім був Максим Шульга. Я довго не міг отямитися від новини, що цього хлопця більше не має.
Мені телефонували рідні всіх бійців, запитували про своїх чоловіків, братів, коханих. Я не знав, що їм відповісти.
Як наслідок, я не міг спати, їсти. В мене з’явилася ціль – поїхати на схід, щоб помститися кремлівським покидькам, котрі вбили моїх друзів. І як би це цинічно не звучало, щоб очистити свою совість. Адже я розумів, що мине час і мене запитають дружини чи діти загиблих побратимів: “Де ти був, коли їх вбивали?”
Перший раз, коли я мав направлятися на Схід, мені зателефонував начальник штабу і сказав, що ми вночі летимо в луганський аеропорт. Тоді чомусь відправка зірвалася і замість нас полетіли бійці 25 бригади ЗСУ, яких підбили російські терористи.
В мене служив солдат, ім’я не пригадую, він мав летіти з нами. Його брат був командиром взводу у вищезгаданій бригаді. Наступного дня ми включили телевізор і побачили, що літак збитий. Нам показали список загиблих бійців і в той момент, мій солдат впав на землю непритомний. Він не міг пережити смерть брата..
Я чекав свого моменту, просив, щоб мене відправили на війну, проте для мене знаходили іншу роботу в тилу. Пригадую, коли було 2 серпня, тодішній день ДШВ, я хотів зателефонувати друзям, які уже воювали. Але чомусь совість не дозволяла цього зробити. Тоді мені зателефонував Зеник Гайдук з Яремче, мій дуже хороший друг, котрий уже перебував на Сході. Мені від цього дзвінка сльози на очах виступили… Вони пам’ятали мене, поважали.
Минув деякий час, і 25 серпня 2014 року, я поїхав у зону бойових дій.
“ОДИН 18-РІЧНИЙ ХЛОПЧИНА ПРОСТО ПОСИВІВ ЗА НІЧ ВІД ПОБАЧЕНОГО”
– Тобто ти уже морально готовий був до перебування на війні?
– Саме так. Вирушаючи туди, я навіть рідних своїх не попереджав. Для мене важливо було перебувати поряд з пацанами. Проте враження від побаченого мене жахнули.
Ми перебували неподалік села Победа, коли нам передали, що наші хлопці вирвалися з Луганського аеропорту. Ми пересадили їх на свої машини вночі і привезли на базу. Коли я побачив їх: немитих, худих, небритих, то просто стояв і довго плакав. Я не міг упізнати в цих людях, своїх друзів. Вони підходили до мене, обіймали на радощах і говорили: “Ви приїхали!! Трошки не встигли, проте тепер, ми будемо разом”!
Наступного дня ми відправили наших хлопців на відпочинок, а самі почали роз’їжджатися кожен в своєму напрямку. Одна рота до села Металіст, інша в селище Щастя. Моя – 6 рота, мала направлятися в напрямку Щастя. Як тільки ми від’їхали, туди вдарила російська артилерія. Температура під час обстрілу була така, що мотори у двох БТРах, розплавилися і витекли.
Неподалік розміщувалася якась бригада, не пам’ятаю уже хто це був. Вони стояли там довго. Тому були гарно підготовленні: збудовані бліндажі, викопані окопи. Деякі бійці цього підрозділу, які перебували в укритті – задихнулися або спеклися заживо під час обстрілу.
Один хлопчина віком 18 років просто посивів за ніч від побаченого. Він ходив по полю, стріляв усюди, кричав. Нам довелося забрати від нього зброю і передати його лікарям.
– Як здорова людина, яка приїхала з мирної території, сприймає такі події?
– Мені навіть зараз важко про це згадувати. Таке неможливо уявити, тим більше нормально сприймати. І теперішні буденні справи, звичайні людські проблеми здаються дріб’язковими порівняно з тим, що там переживали деякі українські воїни.
Та війна тривала і через декілька днів, ми переїхали під селище Покровка. Наша рота заступила на ротацію в районі селища Металіст. Я підтримував зв’язок по телефону зі старшиною п’ятої роти, четвертої. В нас навіть були телефонні номери родичів одне одного, щоб у разі чогось можна було повідомити їм.
Минув деякий час, я довго не міг додзвонитися до старшини 5 роти. Мені зателефонувала його дружина Галя, з якою Іван перед виїздом в зону бойових дій розписався. І запитала чи я нічого не знаю про чоловіка, мовляв, у неї погані передчуття. Ми поговорили з нею, я пообіцяв дівчині, що з Іваном все буде гаразд.
Я тільки закінчив розмову, в той момент до мене підійшов “зампотех” нашого батальйону майор Лаврушин. Він присів і заплакав..
Виявилося, що пів години тому вбили старшину 5 роти, мого друга Івана. Я не вірив, що все відбувається зі мною. Адже кілька секунд томуя пообіцяв Галині, що з її чоловіком все буде гаразд..
Іван з побратимами попав у засідку. Він зліз з БТРа, відстрілювався з кулемета і в нього влучив ПТУР аба міна, невідомо. Тіло хлопця розірвало на шматки.. Я теж сидів і плакав. В мене не було сил, щоб зателефонувати дружині Івана та сказати, чому я не дотримав свого слова.
– Боявся чи не знав що сказати??
– Про що тут говорити, коли одне потрясіння змінювалося іншим? Я не встиг відійти від новини про загибель друзів, як нам притягнули БТРи, котрі попали в російську засідку.
В одну машину попав танк і снаряд розірвався всередині БТР і він загорівся разом з людьми. В іншу машину теж щось прилетіло, оскільки людські тіла теж були розірвані.
Пригадую, що ми витягували речі хлопців з машин, вони всі були в крові. А на стінках БТРа були залишки людського черепа з волоссям. І ми по кольору волосяного покриву, намагалися вгадати, хто це. Серед всього цього бруду, ми знаходили залишки пальців, зубів..
– Ти так і не повідомив дружині Івана про його загибель?
– Я зателефонував Ірині, дружині старшини 4 роти і попросив її це зробити. Оскільки ми всі зналися. Після цієї новини Галя зразу зателефонувала мені. В нас відбулася неприємна розмова, яку я пригадую кожного разу, коли бачу її у Львові. Адже ми всі збираємося, щоб вшанувати пам’ять загиблих хлопців. Дивлюся на неї і відчуваю якусь вину..
Осінь 2014, Лисичанськ
“ЛЕЖАЧИ НА ЗЕМЛІ, Я ПРОСИВ БОГА, ЩОБ ЛИШЕНЬ НЕ БУТИ КАЛІКОЮ. КРАЩЕ ЗАГИНУТИ, НІЖ СТРАЖДАТИ ЦІЛЕ ЖИТТЯ”
– Важко після таких потрясінь виконувати бойові завдання? Не переслідувала думка, що ти можеш бути теж в числі вбитих?
– Тоді все так стрімко розвивалося, що я не встигав нічого думати. Після вищезгаданих подій, нашу роту відправили під селище Щастя. І там я відчув, що таке, коли смерть поряд.
Почався мінометний обстріл наших позицій. Я перебігав з одного краю в інший, в той момент біля мене розірвалася міна. Один з осколків поцілив мені в голову. Добре, що я перебував у шоломі і він був не прив’язаний. Осколок збив каску з голови. Я впав на землю, важко контужений. Прибігли медики, відтягнули мене в безпечне місце, оглянули щодо інших поранень. Коли нічого не виявили, то залили в мене пляшечку етилового спирту, щоб я отямився швидше.
Після цього кілька тижнів мене просто трусило від страху. Як тільки десь чув свист куль – падав на землю. А через деякий час нашу роту забрали з-під Щастя і перекинули в селище Кримське, яке на той час уже було нічиє і ми мали можливість зайняти його.
Уже перебуваючи в Кримському, ми побачили, як в одній із посадок щось димить. Командир дав наказ мені та ще одному хлопцю з позивним “Болград”, розвідати це місце. Туди дійшли благополучно. Там нікого не виявивши, почали повертатися до своїх. При переході через чисте поле, росіяни нас побачили з териконів і почали гатити артою.
Я відчув, як летить щось в наш бік і встиг крикнути побратиму: “Лягай”.
Снаряди лягали поряд, один з них вибухнув так близько, що я знепритомнів. Коли отямився, то побачив величезний снаряд за кілька метрів від себе. Він не розірвався і стирчав у землі. Мене просто диво врятувало. Лежачи на землі, я просив Бога, щоб лишень не бути калікою. Краще загинути, ніж страждати ціле життя. Зрештою, нам вдалося вибратися живими з цієї пастки.
Після того мій тепер загиблий побратим – Володимир Киян з позивним “Тайфун”, підійшов до мене і сказав, що на всі бойові їздитиме тільки зі мною. Тому що – я щасливий. На жаль, коли я поїхав додому, Володя загинув за досить дивних обставин.
Трагедія загибелі Тайфуна полягала в тому, що його родина не знала про перебування Володі на війні. Через кілька днів він мав повернутися додому, щоб хрестити дитину, яка перед тим у нього народилася. А вийшло так, що довелося везти Володю в труні. Коли батьки побачили тіло сина, то просто впали на землю і кричали: “Чому ти нам не сказав”?
Після цього випадку, я почав цінувати життя. І вважаю, що потрібно говорити родині про своє перебування на війні.
– Були ще бійці поряд із тобою, які теж вважалися щасливчиками, і кулі оминали їх?
– Більше було таких, які гинули. Але одну історію хочеться згадати. Ми готувалися до штурму 32 блокпоста, і мого побратима роздавило між нашими БТРами. Було багато техніки, вузькі вулиці, в нас формувалися колони. Я стояв на одному з БТР, коли друг підійшов до мене, щоб передати якісь документи. І в той момент до нас під’їхав інший БТР, який затиснув побратима. Його чотири рази перекрутило, він весь переламаний – упав на землю. Якимось дивом йому вдалося вижити. Як наслідок – 38 операцій, і на даний момент його тіло – це суцільна рана, яка вся порізана і зшита.
Коли я приїжджав до нього додому, він розказав історію про ворожку, котра розказала, що він не загине, але повернеться до дому пораненим. Побратим так повірив у ці слова, що кидався у бій, вірячи, що залишиться живим. Слова ворожки виявилися правдивими. Друг повернувся, але наскрізь позначений війною.
– Бої за 32 блокпост були одні з найкривавіших на той час. Аналізуючи тепер тодішні події, можна сказати, чого не вистачило нам, щоб вибити російських найманців на цьому напрямку?
– Везіння, більшого бойового досвіду бійцям, рішучості..
Коли наша колона просувалася в напрямку блокпоста, за даними розвідки, дорога мала бути чистою. Коли ми заїхали в село Сокільники, яке знаходилося напівдорозі до цілі. По нас почали гатити окупанти. Вони влаштували засідку, а ми не очікували такого і почали відступати. Бійці Національної гвардії, які просувалися позаду нас на своїх БТР-4, почали в цьому хаосі розвертатися. Вони заблокували всім дорогу і ми стали хорошою ціллю для “рашистів”.
Один з моїх хороших друзів кулеметник – Євген Геш перебував в одному із БТР, коли туди щось прилетіло і машина загорілася. Бувши важко пораненим, Женя стріляв з кулемета і прикривав наш відхід. Він згорів живий, але дав можливість нам вийти.
Під час наступної спроби ми уже вели вуличні бої з російськими терористами. Все було дуже специфічно, як в американських бойовиках. Всюди стрілянина, поряд розриваються міни, гранати. Самі окупанти мелькають між будинками, але конкретно в них важко поцілити.
З нами просувався танк, який чогось не стріляв. Я підійшов до нього, постукав по машині, звідти виглянув чоловік. Матюкаючись, я запитав чому вони не відкривають вогонь. Той відповів мені: “В нас завтра ротація. Щоб не ризикувати, нам дали танк, в якому не працює пушка”. ” І що мені, бл#ть, робити тепер?” – запитав я в механіка танка. Той витягнув ящик гранат Ф-1 і сказав: “Бери – кидай”!
Матюкаючись, я знову кинувся в бій. І тут зі мною по рації зв’язався командир взводу – Пашка. Він запитав мене: “Колян, який розмір взуття носиш?” “42” – відповів я йому. “Бл#ть, не підійде. Там десь 45 полетів”. Пізніше вони мені розказали, що навпроти них вискочив окупант, хлопці дали чергу з КПВТ по ньому. Від бандита залишилися тільки берці.
Згодом я дивився репортаж одного російського каналу, який брав інтерв’ю в московського найманця. Той брав участь в бою проти нас у селі Сокільники. Коли його запитали про втрати, найманець відповів:” Пів роти нашої полягло в боях проти “укропів”. Оце недавно командира похоронили..”.
Це було єдиною душевною розрадою для мене після загалом невдалої воєнної операції.
А вже в грудні 2014 року,в мене закінчилася ротація і я отримав можливість відвідати рідний дім.
“ПРИЇХАВ ІЗ ШТУРМУ СОКІЛЬНИКІВ В ОБГОРІЛІЙ ФОРМІ. ВОНА ПІДБІГЛА ДО МЕНЕ, ПОЧАЛА ОБНІМАТИ, ТАКОГО БРУДНОГО…”
– Як сприйняли твоє повернення? Ти сам розумів, що зумів вижити в цьому пеклі?
– Мама працювала в магазині. Коли я зайшов до неї, вона розплакалася, інші продавці теж.
Але мені було важко. Адже середовище було чужим для мене. Після життя в окопах, коли доводилося митись раз на три тижні, ще й холодною водою. Вдома я побачив людей, котрі жили собі своїм життям і їх геть не цікавили події на фронті.
Мені ставили запитання, більшість які були політичними. Адже родичі сприймали ситуацію з побаченого по телевізора. Я ж мав перед очами реальну картину. Коли ж мене запитували: “Скільки ти вбив ворогів”? Я впадав у ступор, мене злила поведінка тих, хто мене оточував. Тим більше, серед присутніх були мої брати, які не воювали, не допомагали, як волонтери. Вони просто насолоджувалися своїм життям, тоді, як країна тонула в своїй крові.
Єдиною розрадою для мене була моя дівчина, майбутня дружина, з якою ми познайомилися на сході і яку я привіз із собою додому.
– Ти на війні зустрів свою долю?
– Так! З нею в мене пов’язана дуже цікава історія. Перед штурмом 32 блокпоста ми деякий час жили в Лисичанську. Моя дружина навчалася в місцевому гірничому технікумі, але сама була родом із Свердловська. Під час одного походу в магазин, я і побратими зустріли гарних дівчат, обмінялися номерами телефонів. Мені випало познайомитися з майбутньою половинкою.
Коли я привіз у Лисичанськ свого друга, якого розтрощило БТРом, вона приходила в лікарню, готувала, підтримувала мене психологічно.
Приїхав із штурму Сокільників в обгорілій формі, вона підбігла до мене, почала обнімати, такого брудного, смердючого. Я це щиро сприйняв, мої почуття до цієї дівчини були теж теплими і щирими.
Перед поїздкою додому я сказав їй. “Дивися, я їду в Західні регіони нашої країни. І не знаю чи повернуся сюди знову. Якщо хочеш продовження наших стосунків, я тебе запрошую з собою”. Вона відповіла, що подумає. А вже наступного дня дівчина зателефонувала мені і сказала, що рішення ще не прийняла. Але всі її відмовляють від цієї поїздки. Адже в гуртожитку, де вона жила, були переважно проросійські люди. Тим більше, що тоді на сході України говорили про “Правий сектор”, котрий вбиває російськомовних громадян.
Я пообіцяв їй, що все буде добре, але залишив вибір за нею. Дівчина послухала своє серце і поїхала зі мною. Згодом ми одружилися. Я зробив їй пропозицію прямо там – на сході. Але це був уже 2015 рік, нові бої, нова історія.
Михайло Ухман, Цензор.НЕТДжерело: https://censor.net.ua/ua/r3169865
