Про відомого тернопільського «кіборга» “Богему” – Андрія Шараскіна написано і показано багато і на це він заслужив. Однак ми мало знаємо про 25-річного «кіборга» із позивним «Маестро», уродженця Копичинців Ярослава Гавянця, одного з останніх, хто боронив термінал і для якого тижневе пекло Донецького летовища обернулося двома тижнями полону та інвалідністю. Про цього мужнього хлопця наша сьогоднішня розповідь, адже і привід вагомий – у переддень захисника України наш земляк був нагороджений орденом “За Мужність”, пише Номер 1
«Моя рота першою відкрила вогонь у відповідь по сепаратистах»
– Ярославе, що для Вас означає ця нагорода?
– Звичайно, приємно, що мене пам’ятають, адже до останнього боронив Донецький аеропорт, вийшов з нього живим, хоча й потрапив у полон. Про саму нагороду дізнався зовсім випадково за кілька днів до нагородження. На сайті Президента шукав указ про збільшення зарплати військовослужбовцям. Дивлюся, а там інший указ про нагородження відзнаками до Дня захисника України і моє прізвище. Виявилось, що мене представила до нагороди 81-ша окрема аеромобільна бригада. Ось так довелося їхати в Київ за орденом. Загалом не вважаю, що мені хтось щось винен. Був такий період у житті, коли був на війні, але, до прикладу, землі не отримав, адже не за те йшов воювати. Поки ж маю тільки посвідчення учасника бойових дій.
– Розкажіть, як потрапили у пекло Донецького аеропорту?
– Cвого часу строковиком, а потім і за контрактом служив у 80-тій Львівській аеромобільній бригаді. Моя рота під командуванням Вадима Сухаревського першою виїхала в зону АТО. Я з ними постійно тримав зв’язок. Рота з «альфівцями» СБУ якраз брала участь у Слов’янську в силовому протистоянні з сепаратистами. Першим загиблим в АТО був саме боєць із «Альфи». Коли його вбили, командир роти вперше у цьому протистоянні дав команду відкрити вогонь у відповідь.
Дізнавшись про це, прийшов у військкомат і попросився, щоби мене призвали у мою роту. Так я потрапив у 80-ту бригаду, але не туди, де служив, а в підрозділ з мобілізованими. Два місяці був на полігоні, маючи досвід військової служби, навчав колег їздити на БТРі. І лише 9 листопада нас відправили в АТО, в місто Костянтинівка (Донецька область). Уже на місці на основі нашого батальйону та батальйону 95-ої бригади створили 81-шу бригаду десантно-штурмових військ. Наш батальйон розкидали – одні були в Пісках, інші – у Водяному, треті – в Опитному і на новому терміналі Донецького аеропорту. Я опинився в Пісках, де охороняв мінометну батарею. Коли впала диспетчерська вежа терміналу і потрібна була підтримка, набирали 20 добровольців. Серед них опинився і я. 14 січня вночі ми заїхали в Донецький аеропорт.
«Залишився живим, бо сів збоку на фундамент покурити»
– Чому прийняли рішення йти у термінал, мабуть, усвідомлювали всі ризики?
– У Пісках було нецікаво, хотілося «движняка» (сміється, – авт.). Ми були на другій або й на третій лінії оборони. На першій стояв «Правий сектор» і попри них майже ніхто не просочувався. До нас доходили хіба що снаряди артилерії. Відверто, я не знав, що мене там чекає. Потрапити у термінал бажаючих було багато, а вибрали тільки 20-ох.
– І Ви опинилися в аеропорті в найгарячіші дні?
– З боями ми потрапили в новий термінал Донецького аеропорту. 15 січня після артилерійської і танкової підготовки починався штурм. Найгарячіше було 16 січня, бій тривав з 6 ранку до 2 ночі. Нас було близько 60-70 чоловік. У той момент ми виявились в оточенні. Коли противник розвалив вежу та східну частину терміналу, його бійці отримали доступ на перший поверх. А коли танком пробили південну сторону, завалили добудову, отримали доступ на 3 поверх. Ми ж знаходилися на другому. Того дня нас закидали газом, через що змушені були відійти на край терміналу, де був доступ наскрізного повітря. Протигазів не було, бо ніхто не сподівався, що буде застосовуватись газ. Так ми залишилися на території 50х50 метрів, стали у кільце, посередині встановили боєкомплект і працювали: одні відстрілювались, інші чистили автомати, треті заряджали набої. На той момент у нас було кілька бойових втрат, адже стріляли танки, РТГ. Однак «викурити» нас не могли. 17 січня пробували до нас на підмогу дістатися машинами, прибуло підкріплення із 15-ти чоловік і трохи боєприпасів, однак ранених завантажити не встигли. Одна машина, як тільки почалися обстріли, поїхала, іншу підірвали. У ній був мій земляк Володимир Трух із Гусятинського району, йому відірвало руку. Ще ніч терпів, а на ранок втратив багато крові і помер. Ще 18 січня до нас востаннє прибула підмога, важкопоранених завантажили і вони поїхали. А із 10 солдатів, які прибули, одразу троє стали «200-ми». Більше до нас прорватися ніхто не зумів…
– Скільки Ви ще за таких умов тримали оборону?
– 19 січня нас уперше підірвали, але ту частину терміналу, де нас не було. Тоді дехто отримав по голові камінням, але ніхто не загинув. По рації нам казали тримати оборону, мовляв, підмога буде, танки їдуть, але так ми нікого не дочекалися. Цілий день 20 січня було тихо і це трохи нас насторожило. Як виявилось, під перекриттям, де ми розміщувались, заклали три тонни тротилу. Від вибуху поверхи вниз провалювались, хлопці, які сиділи посередині, попадали вниз. Із 60 чоловік в одну мить залишилося близько 20-ти, з яких вісім дістали з-під завалів у дуже важкому стані. Я залишився живим, бо сів збоку на фундамент покурити. Відкопав автомат і побіг тримати оборону. Ворог зрозумів, що не з усіма розправився. Але триматися вже було несила. П’ятеро за ніч померли від ран. Троє залишалися важкопораненими, з них двом перебило ноги. Важко було дивитися, як вони мучаться, а допомогти нічим не могли. Офіцерів серед нас уже не було. Старшина пішов до сепаратистів домовлятися, що ми кидаємо зброю, забираємо поранених і вони нас відпускають. Сепаратисти не погодилися на такі умови. Вони повідомили, якщо хочемо врятуватися, то треба здаватися. У мене на той час залишилося всього чотири ріжки набоїв, не більше і в побратимів. Коли зрозуміли, що допомоги чекати марно, то щоби врятувати поранених, старшина прийняв рішення зранку 21 січня здатися в полон. Загалом нас залишилося 16 чоловік.
«Щодо мого звільнення влаштували цілу піар-акцію»
– Як сепаратисти поводилися з полоненими?
– Коли ми вийшли з терміналу, першими нас взяли люди «Гіві». Поранених забрали в лікарню, а всіх, хто міг самостійно пересуватися, «Гіві» почав питати, хто є хто. Один із нас обмовився, що має право з ними не розмовляти. Це був Ігор Броновицький з Києва. «Гіві» почав його бити пістолетом, решту не чіпали. Далі нас завезли у підвал колишнього СБУ до сепаратистського ватажка «Мотороли». Цілий день 21 січня усіх нас били. Найбільше дісталося Броновицькому. Він лежав синій і не вставав. Прийшов “Моторола» і запитав підлеглого, що з ним. Отримавши відповідь, що з ним усе погано, холоднокровно пустив дві кулі в голову.
Наступного дня нас парадом військовополонених провели вулицями Донецька. Так сепаратисти хвалилися полоненими «кіборгами» та захопленням аеропорту, місцеві люди в нас кидали яйцями. Тоді мене тішило лише те, що я не залишився під уламками в терміналі. Думав, якщо вб’ють, то хоч тіло потрапить додому, бо з терміналу і до сьогодні всіх кіборгів не витягнули.
– Ваше визволення стало можливим завдяки наполегливості передусім батька?
– Рідні дізналися про те, що я знаходжуся в полоні, з відеоролика в Інтернеті, як полонені «кіборги» йшли по Донецьку. Тоді мій батько, Мирослав Іванович, записав і виклав у мережу звернення до ватажка ДНР Олександра Захарченка з проханням віддати йому сина. Батько був готовий замість мене бути в полоні. Переглянувши відео, поплічники Захарченка самі зателефонували батькові й поставили умову, щоби приїхати за сином із представниками центральних українських телеканалів. Вони хотіли показати, що готові до співпраці по обміну полоненими, що вони цивілізовані люди, полонені нормально живуть. Сергій Жук із позивним «Москва» – російський журналіст, який воював на боці сепаратистів, вигадав усю цю піар-акцію з моїм звільненням. Завдяки йому мене перевели в інше місце, щоби не пропав. Розповідали, що таке з полоненими там часто бувало. Міг приїхати «Моторола» чи «Гіві», взяти будь-кого, завести в ліс і там розстріляти. Куди саме мене завезли, не знаю, бо надягнули мішок на голову. В якійсь кімнаті цілий тиждень сидів прикутий наручниками до крісла. Давали можливість подзвонити додому, тричі в день годували і навіть приносили книги. А ще постійно проводили зі мною бесіди, розповідали, які українці не праві. Я ж намагався говорити, що в нас мета одна – ми хочемо нормально жити у цивілізованій країні, з нормальними зарплатами, з якісною освітою та медициною. Тільки я бачив союз із цивілізованою Європою, а співбесідники – з Росією.
На свій страх і ризик із батьком погодилися поїхати журналісти з телеканалів СТБ, ІСТV та “Україна”. Всі вони – мужні люди, адже ризикували власним життям. Їх повозили по розбомбленому Донецьку, показали госпіталь із багатьма пораненими мирними жителями, мовляв, це справа української сторони. Мене ж передали представникам ОБСЄ, які зафіксували факт передачі батькам. Загалом у полоні був два тижні – з 21 січня до 4 лютого. Вже коли зустрів батька, то він розповів, що коли мене побачив на так званому параді полонених, йому відійшло від серця, стало легше, бо він, знаючи, що я в Донецькому аеропорту, не знав, що я залишився живий.
«Якщо щоразу емоційно відноситися до смертей побратимів, може «поїхати дах»
– Чи не було у Вас психологічної травми, коли на очах гинули побратими?
– Не було такого, як демонструють у фільмах, щоби хтось кричав: «Ой Боже, що сталося!» Коли впав боєць, перевірив пульс, якщо прощупується, тягнеш до медика, ні – далі продовжуєш бій. Усе відбувається на автоматі. Жодних емоцій немає, навіть деколи буває нервовий сміх. Якщо щоразу до того емоційно відноситися, то може «поїхати дах».
– А чи не прикро усвідомлювати, що підкріплення тоді не прийшло і Ви фактично з голими руками залишилися проти озброєного ворога?
– У перші дні було прикро. Я ж не знав усього, що твориться навколо нас, і тому був упевнений, що нас кинули. Насправді, як потім дізнався, відбувалася ротація військ. У Пісках мінометну батарею, яка три місяці прикривала термінал, розбомбили. Замість них приїхала друга батарея, яка взагалі не знала, куди стріляти. Танки, які до нас проривалися, потрапляли у 4-метровий протитанковий рів, про який ніхто не знав. Та й тривалий час було перемир’я, ніхто не очікував, що буде така стрімка і масована атака на термінал.
«Позивний «Маестро» причепився до мене через мій… акторський хист»
– Хто першим Вас назвав «Маестро», що став Вашим позивним?
– Мій ротний під час мобілізації. Після навчань на полігоні часто грав на гітарі. І одного разу він назвав мене «Маестро». Я проти не був…
– Багато з нас чули про тернопільського «кіборга» «Богему» – Андрія Шараскіна . У Вас співзвучний із ним позивний. Мабуть, не лише через гру на гітарі так кликали?
– Позивний «Маестро» причепився до мене через мій… акторський хист. Під час навчання в копичинецькій школі був трохи хуліганом. Через це класний керівник у 8 класі до Шевченківських днів заставила вивчити великий уривок із поеми Т. Шевченка про Мар’яну. Довго репетирував, не все виходило, а на самому концерті розказав настільки добре, що керівничка після виступу розцілувала і сказала, що в мене талант. Я собі так замислився над її словами і пішов у Копичинецький народний аматорський театр ім. Богдана Лепкого, де грав навіть у виставах. У віршованій виставі «Свіччине весілля» Івана Кочерги зіграв головну роль. Паралельно навчався у музичній школі по класу сопілки і саксофона, сам же навчився грати на гітарі.
Планував акторство зробити своєю професією. Після школи поступив на акторський факультет Харківського національного університету мистецтв ім. Котляревського. Там одна із кращих театральних шкіл в Україні, до того ж мешкали тітка з дядьком. Однак довго там не провчився, усього рік. А все через юнацький максималізм і нещасливе кохання. Як людина з театральних кругів різко все сприймав і… поїхав з Харкова, хоча художній керівник довго не підписував моєї заяви на відрахування.
Коли ж повернувся назад до Копичинців, знову грав у місцевому театрі.
– А як опинилися у війську?
– Грошей у театрі не заробляв, це було свого роду хобі, з батьком торгував на ринку господарськими товарами. І коли грав виставу в Копичинцях, прийшла повістка на строкову службу. Було це в 2012 році. Так я потрапив до 80-ої Львівської аеромобільної бригади (ВДВ). На 10-му місяці строкової служби підписав контракт, а звільнився з війська за місяць до Майдану – в жовтні 2013-го.
– Коли почався Майдан, теж брали в ньому участь?
– Після того, як 29 листопада побили студентів, а 30-го це показали по телебаченню, на наступний день придбав квиток, сів у поїзд і поїхав до столиці. Для мене побачене було вершиною несправедливості, коли влада дозволяє собі так жорстоко, абсолютно нахабно ставитися до народу, вона не вважає українців за людей. Приїхав до Києва 1 грудня о 5 ранку, дістався Михайлівської площі, де було до півтисячі людей. У голові промайнуло: невже нікого не зачепило побиття студентів? Потім спускався з Михайлівської площі вниз на Хрещатик і там побачив натовп людей. Було дуже багато протестувальників і дух та віра в них були сильними. Всі були налаштовані вже тоді вигнати Януковича. Мені здавалося, що за один день могло все закінчитися. Але коли прийшли наші політики і почали закликати не піддаватися на провокації, встановили сцену, вже тоді зрозумів, що вони скерують не туди. Так воно і сталося. Я ж переночував, переосмислив те, що відбулося, і поїхав додому. А ще раз повернувся на Майдан, коли першим загинув на Грушевського білорус Михайло Жизневський. На барикадах побув ніч, були моменти, які мені не сподобались. Було багато людей, які те, що відбувалося, сприймали не як Революцію гідності, а просто приїхали сфотографуватися, тобто відзначитися, що вони були на Майдані. І я знову розчарований поїхав додому.
«У військкоматі не можна близьким родичам один одному підпорядковуватись, тому думаю, як вирішити питання з одруженням»
– Після звільнення з полону важко «втягувались» у цивільне життя?
– Після повернення з полону довго лежав по госпіталях, спершу в Чернівцях, потім у Львові, адже в полоні серйозно розбили голову. Звільнився лише 21 листопада 2015 року.
– Військова служба таки перемогла і Ви повернулися, але вже на роботу у військкомат…
– Командир взводу Михайлевський, з яким я служив строкову службу і за контрактом до війни, став військовим комісаром у Заліщиках. Він зв’язався зі мною, ми зустрілися в Чернівцях, випили пива, поговорили і той запропонував працювати разом у військовому комісаріаті. Я погодився …
Певний час працював у Заліщицькому військкоматі. А саме в ці дні переводжуся до Бучацького, бо туди перевели комісара. Разом зі мною переводиться і моя дівчина Галина, яка теж працює юристом у комісаріаті. Ми рік зустрічаємося, разом живемо і плануємо одружитися.
– До слова, а хто буде керувати в майбутній сім’ї Гавянців?
– Якщо брати за військовим званням, то Галя має звання молодшого лейтенанта, я ж – солдат (сміється, – авт.). Хоча все може змінитися через два роки, коли я закінчу університет і теж буду офіцером. А як воно буде в родині, поживемо – побачимо. Але це для мене не головне, найперше, щоб у сім’ї була злагода і подружжя розуміло один одного.
– Цікаво, а чому пішли навчатися на юриста?
– Коли поступив, то не знав, де працюватиму, просто хотів мати вищу освіту. В органах військового управління планую затриматися, робота в мене більше адміністративна, пов’язана з законодавством, а вища освіта мені багато в чому допомагає.
– Маючи театральний досвід, у війську, щоби згладити солдатські будні, довелося виступати?
– Під час строкової служби виступав, навіть на 5 днів отримав відпустку. А під час мобілізації багато грав на гітарі, співав і розповідав… анекдоти. Навіть є відео в інтернеті, як ми на Різдво під обстрілами колядуємо. Зараз, коли працюю у військкоматі, беру участь виключно у військово-патріотичних заходах молоді, висупаю в школах, співаю військових пісень.
– А чи немає бажання повернутися до мирної професії, в той же театр?
– Коли проходить призов на військову службу, то інколи є такі думки (сміється, – авт.). Нам доводять плани, які потрібно виконувати, а в нашої молоді бажання виконувати військовий обов’язок мало. Переконуємо, що потрібно служити, хоча законодавство зараз таке, що нікого не заставиш… Політики турбуються за свої рейтинги, а тому бояться взяти на себе відповідальність щодо осіб призовного віку. Скажімо, вони нині без проблем виїжджають за кордон, жодних обмежень у цьому плані немає.
Спершу сам розчарувався в армії, а тепер думаю, якщо не ми будемо змінювати навіть ті самі неправильні «совкові» процеси, які є в армії, то хто буде це робити? Найлегше виробити паспорт і виїхати до Польщі. До речі, теж там був, місяць садив ліс, але мені не сподобалось. Не хочу, щоби мене називали остарбайтером і відносилися як до людини другого сорту, тому й повернувся в Україну.
– А батьки не хотіли бачити свого сина в іншій професії?
– Батьки тісно пов’язані з залізничним транспортом: тато – диспетчер на електростанції, мати – диспетчер на залізничному вокзалі. Вони колись хотіли, щоб я йшов навчатися на машиніста, але я вибрав акторське ремесло. І вони не відмовляли, радили, але нічого ніколи не нав’язували.
«На людей, які на параді полонених кидали яйцями, образи не тримаю»
– Цікаво, а з дідівщиною у війську доводилось зіткнутися?
– На строковій службі дідівщини не було, бо два батальйони були розділені на старший та молодший призов і жили в різних приміщеннях. А під час мобілізації навіть мови ніякої не могло бути про такі речі. Всі йшли воювати, і кожен, хто був біля тебе, міг тобі врятувати життя. Можливо через те, що це була третя хвиля мобілізації, коли йшли до війська на патріотизмі.
– У народі побутує думка, щоби скрасити солдатські будні, багато вояків «сидять на стакані»?
– Я пройшов практично все, що можна було на тій війні і можу раз на тиждень випити пива, але ж не кожен день «заливатися»! Більшість хлопців, які були зі мною в терміналі, нормальні, адекватні і за ними не спостерігав алкогольної залежності. А хто був до того алкоголіком, таким і після терміналу залишився.
– Зараз би повернулися в Донецьк, щоби подивитися в очі людям, які кидали у Вас яйцями?
– На них образи не тримаю. Якби я жив там і кожен день слухав те, що вони чують по телебаченню, то, напевне, теж би таким був. Навіть коли били, просто закрив очі, молився і про себе говорив: Боже, прости їм, бо вони пішли не тим шляхом.
– Чи підтримуєте зв’язки з колишніми полоненими?
– Ні, ми один з одним не контактуємо. Здзвонюємося з одним побратимом із моєї роти, який теж був у полоні, йому відірвало ногу. Нині він служить інструктором у Житомирі в навчальному центрі ВДВ.
– До речі, про ВДВ, у Вас на лівій руці є наколка з таким надписом. Що вона для Вас означає?
– Зробив її спонтанно. З другом під час мобілізації на вихідні поїхали у Львів. Товариш набив собі китайський ієрогліф, що означав «Сміливість», а я – «За ВДВ». До речі, він загинув під час вибуху в Донецькому аеропорту, від нього залишилися одна каска і пам’ятка на зап’ясті.
БІОГРАФІЯ
Ярослав Гавянець народився 14 листопада 1992 року в Копичинцях. Навчався у другій копичинецькій школі. Закінчив музичну школу. Сім років грав у Копичинецькому народному аматорському театрі ім. Богдана Лепкого. Навчався у Харківському національному університеті мистецтв ім. Котляревського. Нині студент Чернівецького національного університету ім. Федьковича (юридичний факультет).
Ярослав Гавянець – контрактник 80-ої Львівської аеромобільної бригади, по мобілізації служив у 81-ій бригаді десантно-штурмових військ. Тиждень, із 14 по 21 січня, вистояв у пеклі Донецького аеропорту, три тижні був у полоні. Нині служить у Бучацькому військовому комісаріаті.
Нагороджений медаллю “За оборону Донецького аеропорту» та орденом “За Мужність”. Грає на гітарі, пише власні пісні.
Джерело: Тижневик “Номер один”
