Павло та Тетяна – чоловік і дружина, які разом стали на захист України. Його позивний “Сварог”, її — “Сонечко”. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ, Павло вже воював на Луганщині. Тетяна в цей час була з маленькою донечкою на Херсонщині, де в перші години війни потрапила в окупацію. Зараз обоє служать у 57-ій бригаді ЗСУ. Свою історію подружжя розповіло Суспільному.
Тетяна та Павло познайомилося завдяки військовій справі в селищі Коропець Чортківського району. Там обоє навчалися у військовому ліцеї. Контракт зі Збройними Силами України жінка підписала за пів року до повномасштабної війни й 24 лютого 2022 року була в місці базування частини на Херсонщині.
“Повномасштабне вторгнення я зустріла в Новій Каховці. Місто було окуповане 24 лютого, о 14 годині на будинку культури вже висів російський прапор”, — розповіла Тетяна.
Його позивний “Сварог”, її — “Сонечко”: подружжя з Тернопільщини воює на передовій. Фото: Тетяна “Сонечко”
Донечці Мілані тоді був рік і три місяці, пригадує військовослужбовиця. Павло ж у цей час воював на Луганщині. Чоловік розповів, як пережив перші хвилини повномасштабного вторгнення.
“У мене вже йдуть бойові дії прямі, і Таня дзвонить, і тут в мене по рації хлопці кричать, що треба допомагати. Отак все на купу, просто не передати, як важко морально було. Ми з окупантами зранку 24 лютого одразу напряму й зіткнулися, я був у місті Біловодськ, за півтора кілометра від кордону з Росією. Я вже там приймав бій. Якраз Таня дзвонила мені, казала, що в них уже висить російський прапор, а я стою в Біловодську і ми вже б’ємося з ними, танкові бої йшли. І я прикривав танки з “Градів”. На другий день ми вже виходили з міста, бо нас взяли в кільце. Наші день перед тим відбили Щастя і ми через Щастя виходили”.
Павло з донькою Міланою. Фото: Суспільне Тернопіль
Павло каже, не зважаючи на важкі бої, за дружину з донькою переживав більше.
“Коли ти розумієш, що тебе підпирають і спереду, і збоку, і ззаду, і ще думаєш, що там у дружини з дочкою. Ти за них більше переживаєш, ніж за себе. Тобі не особливо страшно, бо може одним моментом все завершитися, а в них — хто його знає, що може бути”.
З окупованої території Тетяні вдалося виїхати через місяць, каже жінка.
“У перші дні, коли пробували виїжджати діти, мами, бабусі, машини просто розстрілювали. Вже як я виїхала, то через два дні до мене телефонує власниця помешкання, в якому ми жили в Херсонській області, й каже, що в квартиру приходили росіяни, щось шукали. Я запитала, з чим пов’язані обшуки чи хтось здав мене? Вона сказала, що сусідка з 7 поверху видала мене окупантам за “гуманітарку” та пару рублів. Я виїхала до Херсона, там мене прихистили зовсім чужі люди, за що я їм безмежно вдячна. Вони знали, що я військовослужбовиця, що мій чоловік служить, але все одно мене прийняли”.
Павло та Тетяна – чоловік і дружина, які разом стали на захист України. Його позивний “Сварог”, її — “Сонечко”. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ, Павло вже воював на Луганщині. Тетяна в цей час була з маленькою донечкою на Херсонщині, де в перші години війни потрапила в окупацію. Зараз обоє служать у 57-ій бригаді ЗСУ. Свою історію подружжя розповіло Суспільному.
Тетяна та Павло познайомилося завдяки військовій справі в селищі Коропець Чортківського району. Там обоє навчалися у військовому ліцеї. Контракт зі Збройними Силами України жінка підписала за пів року до повномасштабної війни й 24 лютого 2022 року була в місці базування частини на Херсонщині.
“Повномасштабне вторгнення я зустріла в Новій Каховці. Місто було окуповане 24 лютого, о 14 годині на будинку культури вже висів російський прапор”, — розповіла Тетяна.
Його позивний “Сварог”, її — “Сонечко”: подружжя з Тернопільщини воює на передовій. Фото: Тетяна “Сонечко”
Донечці Мілані тоді був рік і три місяці, пригадує військовослужбовиця. Павло ж у цей час воював на Луганщині. Чоловік розповів, як пережив перші хвилини повномасштабного вторгнення.
“У мене вже йдуть бойові дії прямі, і Таня дзвонить, і тут в мене по рації хлопці кричать, що треба допомагати. Отак все на купу, просто не передати, як важко морально було. Ми з окупантами зранку 24 лютого одразу напряму й зіткнулися, я був у місті Біловодськ, за півтора кілометра від кордону з Росією. Я вже там приймав бій. Якраз Таня дзвонила мені, казала, що в них уже висить російський прапор, а я стою в Біловодську і ми вже б’ємося з ними, танкові бої йшли. І я прикривав танки з “Градів”. На другий день ми вже виходили з міста, бо нас взяли в кільце. Наші день перед тим відбили Щастя і ми через Щастя виходили”.
Павло з донькою Міланою. Фото: Суспільне Тернопіль
Павло каже, не зважаючи на важкі бої, за дружину з донькою переживав більше.
“Коли ти розумієш, що тебе підпирають і спереду, і збоку, і ззаду, і ще думаєш, що там у дружини з дочкою. Ти за них більше переживаєш, ніж за себе. Тобі не особливо страшно, бо може одним моментом все завершитися, а в них — хто його знає, що може бути”.
З окупованої території Тетяні вдалося виїхати через місяць, каже жінка.
“У перші дні, коли пробували виїжджати діти, мами, бабусі, машини просто розстрілювали. Вже як я виїхала, то через два дні до мене телефонує власниця помешкання, в якому ми жили в Херсонській області, й каже, що в квартиру приходили росіяни, щось шукали. Я запитала, з чим пов’язані обшуки чи хтось здав мене? Вона сказала, що сусідка з 7 поверху видала мене окупантам за “гуманітарку” та пару рублів. Я виїхала до Херсона, там мене прихистили зовсім чужі люди, за що я їм безмежно вдячна. Вони знали, що я військовослужбовиця, що мій чоловік служить, але все одно мене прийняли”.
ЧИТАТИ ЩЕ“Шкодую, що не потрапив на фронт у 2014 році”: історія артилериста з Тернополя
Доньку Тетяна відвезла до батьків на Тернопільщину, а сама поїхала до чоловіка на передову в 57-ому бригаду. На той момент він був у районі Лисичанська.
“Я з ним на позиції була як радіотелефоністка. Ми там у лісочку жили місяць, поки його не поранили. За 5 днів до поранення Павла ми організували фотосесію. Вирішили зробити світлини, поки мали час”.
Тетяна та Павло під час служби в ЗСУ. Фото: Тетяна “Сонечко”
Першого травня Павло отримав осколкове поранення. Через це 22-річний офіцер втратив ногу.
“Я виїхав на поле, там мав стріляти максимально на 20 кілометрів, а ціль помінялася, тому стріляв майже прямою наводкою. Там 6 кілометрів напевно було від мене. І я буквально вистрілив 20 снарядів зі 40 з машини. Я стріляю вліво, а прямо мені вже летить. Вони вирахували, де ми стоїмо і одразу нам закинули. Все це виглядало як пастка, полювали на живця. Вони відправили туди машини, щоб нас витягнути на них і побачити, де ми стоїмо. На нас і БМ-21 “Град” летів. За два метри позаду мене впав снаряд. Так вийшло, що він зліва від мене ліг і збоку бронежилета все пішло, в бік пішли осколки, шматки асфальту, тому що снаряд впав на асфальт”.
Павло в лікарні після втрати ноги. Фото: Павло “Сварог”
Вибухова хвиля відкинула Павла на декілька метрів у посадку, пригадує чоловік.
“Я пролетів, телефон ще дальше мене пролетів, я побачив, що телефон від мене на 2 метри, я ще підповзав по телефон, бо знаю, що Таня буде дзвонити, ще переживати буде, де я є. Потім хлопці добігли, мені турнікет поставили”.
Тетяна привезла Павлу до лікарні прапор з побажаннями від побратимів. Далі на чоловіка чекала реабілітація.
“Мені пощастило потрапити на безкоштовне протезування в Америці. Коліно, дві стопи – це вартує близько 20 тисяч доларів”.
Павло з прапором від побратимів, який до лікарні привезла дружина. Фото: Суспільне Тернопіль
Спершу 21-річна Тетяна повернулася до війська, разом із артилеристами воювала на Бахмутському напрямку, а потім на службу повернувся й Павло. Його освіта, знання та досвід, каже, стали в нагоді у штабі.
“Відколи повернулися на фронт, збираємо шеврони. Тут і “Смерть катам”, і “Воля або смерть”. Також шеврон Військового телебачення України та 93-ої окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.
Тетяна з шевронами, які зібрали після повернення на фронт. Фото: Суспільне Тернопіль
Донька військовослужбовців Мілана з шевронами. Фото: Суспільне Тернопіль
Тетяна каже, на війні найбільше сумує за донькою. Доки мама з татом воює, маленька Мілана з бабусею та дідусем.
“Я не можу без неї. Вона такий промінчик. Мілана зараз з дідусем і бабусею в Ланівцях, і ми ввечері спілкуємося по відеозв’язку. Донечка мені розказує, що вона їла, з ким грала в ігри, хто її ображає, кому вона здачу дає. (ред. — посміхається). Мені дуже важко і я розумію, що можливо буде таке, що вона мені дякую не скаже. Є багато випадків, коли мами поїхали на війну, а діти ростуть без них, а потім кажуть: “А де ти була, коли я росла, коли мені треба було тебе?”. Я найбільше за це переживаю”.
Військовослужбовці з донькою Міланою. Фото: Тетяна “Сонечко”
На запитання, де беруть сили воювати, Павло відповів так:
“От приїхати на 10 днів додому і вже не треба сили шукати. Якщо не ми будемо там стояти, то доведеться їм. І якось не особливо хочеться, щоб твоя дочка там ще була”.
