«Дорогий солдатику! Мені 9 років. Мене звати Денис. Раніше я був веселим, усміхненим хлопчиком. Я думав, війна десь далеко. Але кілька днів тому я зрозумів, що вона зовсім поруч. Під Іловайськом загинув мій тренер Роман Ілляшенко. Я був на похороні, там були тисячі людей. Бережи себе, солдатику. Пам’ятай, що вдома тебе також чекають. Повертайся скоріше додому…»
Михайло Стасів дочитав листа від тернопільського школяра й поклав його в кишеню біля серця: «Повернуся, неодмінно повернуся…» Медик навіть не підозрював, скільки випробувань і яка доля чекає на нього та на цей цупкий аркуш із гарним малюнком на звороті, пише Народна Армія
Майже 20 років скальпель Михайла, відомого хірурга з Тернополя, рятував життя пацієнтам у міській лікарні швидкої допомоги. 2014 року, уже працюючи заступником головного лікаря Центру первинної медико-санітарної допомоги, почув, що на Сході країни не вистачає медиків. Тому вирішив не сидіти в затишному кабінеті, а піти на війну, бо інакше він не міг.
У серпні 2014-го Михайло Стасів прийшов у місцевий військкомат і вже за кілька тижнів став військовим медиком 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Наступні 13 місяців він був у вирі війни: обстріли, бої, недосипання, ризик і хвилювання за кожного пораненого бійця.
Щирий лист від тернопільського хлопчика потрапив до рук Михайла у жовтні 2014-го під Дебальцевим. Незнайомий маленький адресант наказав йому повернутися додому. Цю фразу, як молитву, він щоразу промовляв подумки, коли над ним нависала небезпека. І він повернувся неушкодженим. А через півроку Михайла не стало: серце не витримало всього пережитого.
Правду про його війну дружина Ольга дізналася лише після похорону — розповіли побратими чоловіка. Почуте, незважаючи на пекучий біль, сповнить її серце гордістю за свого коханого. Він надто беріг її, аби розповідати все, що бачив і пережив.
— Запевняв мене, що вибухи й постріли чує десь дуже далеко, а сам насправді давно був на передовій, — згадує дружина.
Не розповів Михайло й про те, що під Дебальцевим майже щоночі просто з позицій вивозив з-під вогню ворожих «Градів» і танків поранених бійців. Що, попри небезпеку та застереження, їздив з увімкненими фарами: між безпекою і швидкістю завжди вибирав останнє…
Як і кожен фронтовий медик, Михайло Стасів мав свою війну та свої битви за кожного пораненого. Він єдиний, хто наважився на джипі прорватися крізь вогонь бойовиків до наших військових під Санжарівкою. Кілька разів вибуховою хвилею та осколками в машині вибивало шибки, але щоразу він і його пасажири залишалися живими.
— Зважаючи на таку відчайдушність, бійці найчастіше викликали по рації саме його, «водія на джипі», — розповідає Ольга зі слів побратима чоловіка. — Він міг за будь-яких умов надати допомогу, зупинити найскладнішу кровотечу, оперувати в бліндажі. Він був відважним чоловіком.
Це була вже друга його війна. Першу він побачив іще зовсім молодим в Афганістані. Вона визначила подальший життєвий шлях Михайла Стасіва. Повернувшись, він напевно знав, ким має стати: медиком і неодмінно хірургом. Хто б міг подумати, що в його житті буде набагато ближчий і не менш небезпечний Схід.
— Про ту війну він також нічого не розповідав. Але все своє подальше життя був переконаний, що важливішої роботи, аніж рятувати життя людям, на світі не існує. Був переконаний, що від кількох хвилин і навіть секунд залежить, чи плакатимуть родичі пацієнта, а чи дякуватимуть Богові й медикам за його порятунок, — говорить Ольга.
Як пам’ять про коханого чоловіка вона зберігає речі, які Михайло привозив із війни. Чашку з Дебальцевого, медовий пряник із написом «Все буде добре» — девізом її чоловіка — і листи. Ті самі, що оберігали його й надихали. Спочатку вони висіли разом з іконами в нього в бліндажі, а коли обстріли вже надто активізувалися, носив їх із собою. Постійно хвилювався, щоб із ними нічого не сталося, тому за першої ж нагоди передав їх додому.
— Коли вперше читала листа з намальованою україночкою на звороті, то не могла не заплакати. Дуже щирим і відвертим був той хлопчик, — зізнається дружина хірурга.
Жінка пригадує, як під час короткої відпустки чоловіка вони поїхали в Карпати на відпочинок і прихопили із собою ті листи.
— Ми читали їх, і щоразу вони зворушували до сліз. Михайло казав, що треба обов’язково знайти цього хлопчика й подякувати, адже саме його лист був для нього особливим — справжнім оберегом, — згадує Ольга. — А ще він мріяв вставити той лист у рамку. Тоді цього зробити не встиг, бо знову вирушив в район АТО.
Після демобілізації Михайло не признавався, що його турбує серце. А вона, щаслива, що він повернувся, не здогадувалася про небезпеку…
Через рік по його смерті дружина написала зворушливе оповідання про свого чоловіка. На конкурсі «Книга добра» за свій твір вона отримала приз — путівку на відпочинок в Угорщині. Тоді жінка зрозуміла, що настав час розшукати хлопчика, слова якого так припали до душі її чоловікові.
Завдяки соцмережам і тернопільським ЗМІ хлопчика вдалося швидко розшукати. Автором листа виявився житель Чорткова тепер уже 12-річний Денис Обшарський. Три роки тому війна забрала його улюбленого тренера, прощатися з яким вийшло все місто: учні, родичі, друзі, знайомі. Під враженням від втрати Денис написав шість листів незнайомим захисникам, але тільки в одному щиро признався, що втратив дорогу людину. І саме в ньому він наказав «дорогому солдатику» повертатися скоріше додому. Стати цим «солдатиком» випало Михайлу Стасіву.
Лист був не тільки оберегом, він поєднав абсолютно незнайомих людей — удову медика й хлопчика з його мамою. Відтепер вони друзі, які підтримують одне одного. На зустріч Денис прийшов із квітами для Ольги. Вони обнялися, наче рідні, і плакали…
— Він повернувся. Так, як ти написав у листі, він повернувся додому живий… І це був щасливий для нас час, — сказала дружина хірурга. — Маю подякувати тобі від себе й мого чоловіка. А ця путівка — для тебе. Я знаю, твій «дорогий солдатик» був би задоволений…
Ольга МОСЬОНДЗ
