Журналісти Чортків.City вже вдавалися до спроб розшифрувати походження імені Анеля на чортківських шлюзах, виписане на табличці, що досі, від 1938 року, громадиться в камені. Проте донедавна подібні спроби були даремними.
Доти, поки ця тема не потрапила на очі відомому на Тернопільщині краєзнавцю та досліднику, журналісту, головному редактору газети «Вільне життя плюс» Петру Федоришину.
Він і підказав достеменне (бо підтверджене документами) ім`я тієї загадкової Анелі. Щоправда, цілковиту прив`язку тієї владної жінки до шлюзів у Чорткові на люди він не виніс, пообіцявши зробити те в наступній книзі-продовженні Біблії нашого міста – «Світло і тіні чортківських замків».
Про Анелю Городиську (зі Скибневських) докладно йде мова у книзі того ж таки автора, Петра Федоришина «Важкий кожух, але свій», датованій 2015-м роком виходу в світу видавництві «Терно-граф». То – «додруковані сторінки історії села Біла Чортківського району та оповідки й новели із його життя».
У розповіді про власників білецьких земель яскраво висвітлюється й постать власне Анелі Городиської, яка після смерті чоловіка Леона, від 1927-го і до 1939 року, до приходу «перших москалів», була патроном села і власницею більшості його полів та лісів. Їй судилося стати останньою власницею Білого.
Як розповідає автор, Анеля була гоноровою, амбіційною, недоступною, «зацєнтою» полячкою. Не проявляла інтересу до мистецтва, як її чоловік, зате добре тямила в господарці. Скептично ставилася до українства, хоча в її жилах текла й українська кров.
За розповідями селян, які ще пам`ятали останню власницю села, записаними з їхніх уст у 2013 році, не раз бачили, як Анеля їхала фіакром у дві пари коней. Дуже любила білих коней.
У жнива дозволяла пасти на стерні, але наймала робітників тільки своїх, польськомовних. У палаці в білецькому Ліску жила тільки влітку: «Приїжджала в травні і аж восени забиралася в Тлустеньке, коло Пробіжної. Там вона так само мала фільварок, і мала палац, і зимов жила там».
А палац у Ліску був двоповерховою будівлею з колонами та арками, на стінах – твори художників, на другому поверсі – велика бібліотека.
– Дуже гарна природа там, – йдеться у споминах білецьких селян, зокрема Євстахія Осьмака 1924 р. н. – З одного боку сосни росли, а з іншого ліс був. Палац ніби як у лісі. А їй було файно видно все: чи як їхати з Білого, чи як звідси… Як їхати з Ліска, і з того горбика з’їздити, і скручувати на Зелену, то її була дорога до палацу. Через поле, а потім у ліс, в куті там жила. Зруйнували палац за москалів…
Ще селяни розповідали, що пані Анеля купила собі в Англії чи де орла: «Той орел мав десь метр висоти. Зробили на подвір’ї клітку – величезну, до трьох метрів. То кожного ранку попережники, коли приходили до лісничого, то мали принести орлові все якогось птаха – ворону забиту чи ще щось і кидали йому їсти».
На думку журналістів Чортків.City, може, таке захоплення зумовлене ще й тим, що пані Анеля мала за герб Сліповрон із зображенням чорного ворона із золотим перснем у клюві, що повторюється тут аж двічі?
– Пам’ятаю пані Анелю Городиську – ділиться спогадами в книжці найстарша жителька вулиці Зеленої Йосипа Баліцька, 1924 р. н. (запис в січні 2013-го року). – Вона мала маєток ще в Тлустенькому. Анеля дітей так ніби не мала. Вона сама була маленька, худенька. Любила носити високі шнуровані черевики. У Біле часто приїздила. Жила вона десь далі, хоча мали свій палац у Тлустенькому. Як був у них тут фільварок, то з Тлустенького на жнива приїздили сюди по 10-15 фір. Цілий табір людей. Кіньми їхали, співали.
Пані Городиська мала дуже великий фільварок. Добре ставилась до своїх робітників. Збудувала для них два цегляних будинки. Правда, на роботу брала тільки поляків або хто говорив польською. Добре платила. На свята всім дітям форналів купувала костюми, на Миколая давала подарки. В неділю часто організовувала танці і купувала пиво для форналів. Управляючим «жонца» був Микола Ваврик. Поважала його за те, що колись воював за поляків і був у польській армії. Дуже любила справляти обжинки. Музик було багато, грали довго і на все село.
Коли прийшли москалі в 1939 р. Анеля Городиська поспіхом запрягла четвірку своїх улюблених білих коней, спакувала валізи, поклавши туди все золото й срібло, коштовні речі, та й вирушила до Львова. У Львові проживало багато родичів. Звідти мріяла переїхати до Варшави. Та не судилося. Під Львовом фіакр пані Анелі перепинили радянські вояки. Забрали усе, а саму арештували. Незважаючи на її невинність, адже не скоювала ніяких злочинів, лише за «класову приналежність» шістдесятишестирічну жінку відправили у Сибір на каторгу. Померла вона 13 квітня 1944 року в російському концтаборі. Похована в селищі Озеро Марійського автономного округу Росії.
Ось така доля жінки із загадкованим іменем, прописаним в історії Чорткова. А про безпосередній стосунок її до шлюзів – пізніше, коли вийде наступний твір Петра Федоришина.
