Зоя Іванівна досі не може спокійно згадувати про напад. Того вечора, близько 21-ої години, вона сиділа за комп’ютером, поруч був увімкнений телевізор, працювала пральна машинка, тож не почула жодного звуку на подвір’ї, який би насторожив.
Минуло три роки з часу жорстокого вбивства директора Бучацького сирзаводу Михайла Дороша. Правоохоронні органи досі не розкрили злочин, як і не встановили, чи це був напад із метою пограбування, чи, можливо, бандити діяли на чиєсь замовлення. Михайлу Адамовичу було 60. На нього напали на власному подвір’ї надвечір 26 березня 2015-го. Від отриманих травм чоловік помер на місці. Бандити в масках катували і його дружину Зою Іванівну. Поліції не вдалося затримати нападників за гарячими слідами, жодних зрушень у розшуку немає й донині. Рідні Михайла Дороша вже не сподіваються дізнатися правду, хіба, як кажуть, якась інформація може з’явитися після докорінної зміни правоохоронних органів. Потерпіла родина має певні підозри, що злочинців можуть «кришувати» люди в погонах. Після вбивства Михайла Адамовича його «дітище» — Бучацький сирзавод — занепадає, тож місцеві мешканці не раз задумуються: кому була вигідна смерть вмілого керівника? пише Нова Тернопільська
«Знали, що чоловік щовечора годує кролів»
Зоя Іванівна досі не може спокійно згадувати про напад. Того вечора, близько 21-ої години, вона сиділа за комп’ютером, поруч був увімкнений телевізор, працювала пральна машинка, тож не почула жодного звуку на подвір’ї, який би насторожив. Раптом господиня здригнулася від фрази російською: «Где запись видеокамеры?” Оглянулася — до кімнати забігли троє невідомих у масках. Зою Іванівну кинули до землі, на руки вчепили кайданки, зв’язали ноги, на голову накинули мотлох і знущалися, поки не сказала, де блок із записом відеокамери.
— Михайло Адамович повернувся з роботи, заїхав автомобілем на подвір’я, відразу, за звичкою, пішов у підсобне господарство за будинком, щоб погодувати кролів. Там його, очевидно, вже чекали… — розповідає вдова. — Мабуть, за нами стежили, бо знали, коли чоловік повертається додому, що робить на господарці. Я зовсім не чула, щоб чоловік кричав, не чула жодних звуків. Далі бандити тихо проникли до будинку. Їх було четверо: один чатував біля дверей, троє шукали запис із камери відеоспостереження. Здається, їх найбільше цікавило відео. Чому так боялися запису? Невже там можна було побачити щось таке, за чим би легко їх знайшли? Нападники нишпорили по всьому будинку. До мене мало що говорили, накидали мені на голову якісь речі, щоб нічого не бачила, тримали зігнутою. Один із банди давав команди російською. Нарешті вони знайшли блок, забрали комп’ютер і утекли. Коли ішли, зняли з мене кайданки, але руки залишили зав’язаними. Коли за ними замело слід, я насилу доповзла до дверей ґанку і почала гукати на допомогу.
«Досі не в силі прочитати висновок експерта…»
Неподалік обійстя Дорошів — гараж лісгоспу, по сусідству мешкає підприємець Петро Гадз. Ніхто того вечора не бачив банду. На крики Зої Іванівни прибігла жінка-охоронець із гаражів. Розв’язала мотузки з рук та ніг господині, здерла круги скотчу з кінцівок. На допомогу покликала й охоронників від Гадза. Як згодом з’ясувалося, з будинку бандити винесли ще й близько 16 тис. доларів, дві тисячі євро, дві тисячі фунтів стерлінгів та золото.
— Тільки-но мене звільнили з мотуззя, ми відразу кинулися шукати Михайла Адамовича. Знайшли його у підсобці… Тіло ще було тепле, але він був неживий… — з болем згадує Зоя Іванівна. — Я благала викликати швидку допомогу, але було вже пізно… Чоловік помер від сильних ударів, можливо, разом із тим від катувань у нього стався серцевий напад (плаче — авт.) Мені дали висновок судмедексперта, але я його не читала, віддала дітям, досі не в силі взяти його до рук. Нападники не забрали ні телефону чоловіка, ні грошей, що були при ньому. Зате з будинку, попри блок до відеокамери, винесли наші грошові заощадження. Перед тим ми зняли гроші з банку, бо будували мотель, потрібні були кошти. Хоча, якщо вдуматися, то це не була аж така величезна сума — навіть добротного автомобіля не придбати. Нападники казали, що якщо дам їм диск із записом відеоспостереження, то вони підуть із хати. У той час, коли два із них шукали, куди передається інформація з камери: на комп’ютер чи в інтернет, один запитав, де ми тримаємо золото. «Он мій перстень на столі, на мені — сережки…» — ледве спромоглася сказати я. Але вони не взяли це… Прихопили інші прикраси, що знайшли в хаті. Якби їхнє завдання було лише пограбувати, то все би вигребли. До того ж, чоловік мій завжди був на роботі, я час від часу відлучалася з дому, то могли пограбувати, коли нас не було вдома. Це був сміливий напад, вони, мабуть, не дуже боялися, що їх хтось «засіче». Чому саме до нас пішли? Не знаю. Відомо, що у той період по області був ряд розбійних нападів зі схожим почерком, деякі з них теж досі не розкриті.
«Якби був результат, то була б загроза і для мене…»
Майже сорок хвилин після нападу сусіди Дорошів намагалися викликати поліцію, та все дарма — лінія не відповідала. Лише коли повідомили пана Гадза про напад на сусідів і коли він напряму набрав номер керівника районної поліції, на місце нарешті прибули оперативники.
— Слідчі опитували охоронців, сусідів, збирали якусь інформацію, але все дарма, нічого так і не з’ясували, принаймні мені досі нічого не повідомили, — каже Зоя Іванівна. — Поліція більше схилялася до того, що це було пограбування, але я надала факти, які свідчать про якийсь інший умисел. Чоловік не розповідав мені детально про свої справи, не хотів, щоб я хвилювалася. Не можу стверджувати, що страшне сталося через бізнес, бо за ці три роки я не отримувала жодних робочих «сигналів». Я досі маю свою частку у сирзаводі. Є версія, що до нас прийшли за наводкою, але в Бучачі мешкає чимало заможніших людей, з розкішнішими маєтками. Скоріш за все, хтось за щось помстився чоловікові, можливо, він комусь сказав щось не те, бо був прямий і принциповий. Не бачу, щоб поліція працювала над розкриттям злочину. Якось я була в районному відділенні поліції і при мені набрали до нового слідчого по справі, запитали його, чи можна мені дати його номер телефону. Не дозволив. За три роки до мене ніхто не телефонував і не звідувався. При нинішніх розкладах у правоохоронних органах малоймовірно, що злочин буде розкрито. Думаю, що поліція прикриває бандитів. А ще вважаю, що якби був результат у розслідуванні, то була б певна загроза і для мене. Сподіваюся, що колись в країні все-таки щось зміниться і старі нерозкриті справи все ж будуть доопрацьовані. Наразі ще не настав той час…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
