На 24 роки суд міста Павія (Італія) засудив уродженця Хоросткова, великого патріота України Віталія Марківа. Нацгвардійця, заступника командира взводу батальйону оперативного призначення ім. Кульчицького звинуватили начебто за вбивство італійського журналіста Андреа Рокеллі в 2014 році на Донбасі. Його дружина Діана в інтерв’ю розповіла нашим читачам, у яких умовах утримують її чоловіка, чому ця справа має політичний відтінок, чи буде подано апеляцію та багато іншого із сімейного життя подружжя Марківих.
«У телефонних розмовах Віталій готував мене до того, що його засудять»
– 16 серпня Віталій відзначив 30-річчя від дня народження. Що йому побажали?
– За кілька днів до ювілею з ним говорила, Віталій обіцяв саме в день 30-річчя зателефонувати, але чомусь цього не зробив. Видно, умови в італійській в’язниці, де він знаходиться, доволі жорсткі, що навіть у такий день не дозволили поспілкуватися з дружиною.
– А загалом усі його дні народження після Вашого знайомства святкували спільно?
– Звичайно. Причому святкування іменин були різними, інколи збиралися з родиною, коли цього не вдавалося, то приходили друзі. Хоча був один рік, коли Віталій перебував у військовому підрозділі на передовій і саме там відсвяткував свій день народження.
– Коли почули вирок і те, що суддя сказав про 24-річний термін ув’язнення, якими були Ваші думки?
– Віталій у телефонних розмовах готував мене до того, що його засудять. Напевно, спирався на те, як проходить слідство. У нас не було ілюзій щодо виправдання, але навіть у страшних снах не могла припустити, що можуть дати навіть більше, ніж просив прокурор. Шок – це легко сказати! Моє серце краялося на шматки.
– Цей суворий вирок почули особисто в залі суду?
– Ні, я тоді була в Україні. Це було наше спільне рішення, чоловік оберігав мене, не хотів, щоб я переживала.
– У судовому рішенні ще й зазначена сума моральної компенсації родині загиблого…
– Так, вона вказана, як і судові витрати, але я точної суми навіть вам не скажу.
«Боротимемось за Віталія, якщо буде потрібно, і в Європейському суді!»
– Чи будете подавати апеляцію на рішення італійської Феміди першої інстанції?
– Наразі очікуємо на мотивувальну частину вироку. Тоді адвокат підготує апеляцію. На це в нас є 90 днів. Збираємось боротися за Віталія, якщо буде потрібно, і в Європейському суді!
– Готуватиме апеляцію той же адвокат, що вів справу?
Так, ми повністю довіряємо місцевому юристу Раффаеле Делла Валле. Він професійно веде справу і в нас немає причин його змінювати.
– Хто найбільше переймається долею Вашого чоловіка вже після вироку?
– Один із тих, хто найбільше цікавиться долею Віталія, – це міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Він часто їздив в Італію, був на процесі, нині цікавиться, як готуватиметься апеляція. Український уряд та наші правоохоронні органи допомагають в усіх питаннях, які виникають у Віталієвого адвоката. Також вдячна людям по всьому світу, які виступили на підтримку мого чоловіка. Дуже сподіваюся, що спільними зусиллями нам вдасться добитися справедливості і Віталія звільнять.
– Пані Діано, пригадайте, чому того злощасного дня, коли Віталія арештували, поїхали до Італії?
– Віталій не планував повертатися в Італію. Наша сім’я хотіла будувати майбутнє в Україні. Тоді, у 2017-му, мали відпустку і, нічого лихого не підозрюючи, вирішили провідати Віталієву маму. Ми прилетіли в аеропорт “Болонья”, отримали багаж, вийшли з аеропорту, сіли в машину, завантажили речі. Від’їхали десь метрів 500 від аеропорту, і нас оточили карабінери. Віталія і вітчима вивели одразу з машини, обшукали, у нас забрали документи, телефони, всі сумки. Віталія посадили у машину до карабінерів, а до нас сів один із карабінерів. Далі ми всі поїхали до відділку. Про загиблого фотокореспондента Рокеллі я вперше почула у відділку, вже після затримання Віталія.
– Чи був знайомий Віталій із загиблим Андреа Роккеллі?
– Наскільки я знаю – то ні.
– А чи мали Ви з чоловіком розмову про те, що тоді сталося біля Слов’янська, коли загинув італієць і його перекладач росіянин?
– Про свої військові будні Віталій говорив мало. Знаю, що він служив біля гори Карачун, зі зброї у нього був лише автомат, а в Рокеллі ж поцілили з міномета в «сірій зоні», за чотири кілометри від місця, де був його батальйон. Віталій не віддавав наказу стріляти, його захист надав усі докази, але Феміда їх чомусь не взяла до уваги.
«Психологічно чоловіка точно не зламати!»
– Як часто спілкуєтеся з чоловіком після його арешту?
– Раз на два тижні його відвідує матір, сама ж я не провідую чоловіка, оскільки так вирішив він сам. За понад два роки лише один раз із ним бачилася. Це було десь через місяць після затримання. Коли ми з ним приїхали в Італію і його одразу ж в аеропорту арештували, я ще деякий час знаходилась у цій країні і нам таки дозволили зустріч. Пригадую, перше, що Віталій спитав, чи ми віримо у правдивість цих звинувачень? Звісно ж, я знала, що Віталій ні в чому не винен!
Із чоловіком останнім часом спілкуємося чотири рази на місяць у телефонному режимі, не більше 10 хвилин за один раз.
– Як почувається Віталій після вироку?
– Психологічно його точно не зламати! Нині він перебуває у в’язниці суворого режиму, там дуже жорсткий порядок, але він тримається і почувається нормально, наскільки це можна назвати нормальним. Ходить у спортивний зал, читає книги, намагається даремно не витрачати часу.
– Книги читає ті, які є у в’язниці, чи Ви йому передаєте?
– Загалом ув’язненим дозволено передавати не більше 20-ти кілограмів на місяць. Мати Віталія передає йому їжу, речі першої необхідності, одяг, а я – книги, журнали та деякі інші речі з України. Здебільшого просить передати йому історичну та спортивну літературу. Остання тема йому близька, оскільки ще зовсім юним, мешкаючи з матір’ю та вітчимом в Італії, займався бодібілдингом, навіть планував виступати на змаганнях.
– На Ваш погляд, кому найбільше вигідна ця шита білими нитками справа про Віталія Марківа?
– Справа проти Віталія вигідна передусім Росії. Як тільки заарештували мого чоловіка, найбільше про це кричали саме російські сайти та телеканали. Віталій не коїв того, в чому його обвинувачують. Увесь цей час чоловік мужньо тримається і вірить, що врешті-решт усе стане на свої місця і він повернеться в Україну. Віталію прикро, що так з ним вчинили, але він розуміє все, приймає підтримку українців. Віталій твердо вірить у нашу перемогу!
«Чоловік полюбляв вареники з картоплею»
– Пригадайте, як познайомилися з Віталієм?
– Це сталося випадково. Познайомились у новорічну ніч 2014 року на Майдані Незалежності. Кинули поглядом одне на одного та й кохання розгорілося. Він приїхав з Італії, де постійно жив з мамою Оксаною і сестрою Русланою, бо вважав своїм обов’язком підтримати протест українців. Казав, що не маємо права віддати Батьківщину злочинцям. У ті буремні часи я часто приходила на Майдан, активної участі в Революції гідності не брала, однак приносила одяг, харчі, причому віддавала не комусь конкретному, а різним людям. Уже коли добре знала Віталія, то, звичайно, це віддавала в палатку, де був він.
– Скільки часу зустрічалися до весілля?
– Через пів року після знайомства Віталій зробив мені пропозицію. У жовтні 2014-го ми одружилися. Шлюбу не брали, відклали його на пізніше, а лише розписалися у РАГСі. Весілля було невелике, серед запрошених були мої батьки, мама Віталія, його сестра та вітчим приїхали з Італії, та кілька моїх подруг.
– А сама Ви – киянка?
– Можна сказати й так. Разом з Віталієм оселилися під Києвом з моїми батьками. Багато є розмов про стосунки з тещею та тестем, але в нашій родині вони до Віталія ставилися, як до рідного сина.
– То правда, що Віталій казав про вареники, ніби вони, зліплені Вашими руками, смачніші, ніж бабусині?
– Було таке, може, просто хотів мене похвалити (сміється, – авт.). Він полюбляв вареники з картоплею, а також печінковий торт. А загалом у їжі не був вибагливим.
«Коли Віталій уперше приїхав із Донбасу, вже зрозуміли, що там – війна»
– Віталій ділився з Вами своїми планами, що хотів робити кар’єру військового?
– Так, щойно стали формувати Нацгвардію, збирати добровольців, Віталій пішов боронити Україну. Ввійшов до складу першого батальйону, який згодом назвали на честь Сергія Кульчицького. Я підтримала його рішення їхати на схід. Тоді нам здавалося, що це не надовго, АТО за декілька місяців закінчиться. Та коли Віталій уперше приїхав із Донбасу, вже зрозуміли, що там – війна. За два місяці чоловік схуд на 15 кілограмів, у нього з’явилася сивина. Важко було дивитися на нього.
– Ви як жінка, напевно, усвідомлювали всі ризики військового, тим більше у теперішній час. Не відмовляли йти служити?
– Ні, це був його вибір. Віталій дуже хотів жити у вільній Україні і вважав своїм обов’язком самому докластися до цього. Навіть поступив до академії внутрішніх справ, у якій закінчив перший курс. Знаю, що мама мала розмову з ним перед підписанням контракту зі Збройними силами. Просила добре обдумати, однак його рішення було непохитним. У Віталія на грудях є велике татуювання з картою України, а на руці – Шевченкові “Борітеся – поборете!” Це, напевно, лейтмотив його життя.
– Пані Діано, жіночі відчуття, мабуть, підказують, що з Віталієм усе буде добре і він повернеться в Україну?
– Внутрішні відчуття підказують, що все буде добре. Але для цього потрібен час, можливо, навіть цей період триватиме довго.
Нагадаємо, Віталій Марків родом із Хоросткова. 2003 року переїхав до Італії, де мешкала його матір. Там закінчив коледж та отримав італійське громадянство (при повнолітті воно набувається в Італії автоматично). Був добре ерудованим, знав українську, англійську, італійську і навіть іспанську мови. Працював на лісопильні. Потім повернувся в Україну, брав активну участь у Революції гідності. Маючи свідоцтво про народження, отримав паспорт громадянина України. Воював на Донбасі, захищаючи Батьківщину, яка у нього була лише одна – Україна. Влітку 2017-го в аеропорту Болоньї був заарештований. Віталія Марківа звинуватили у причетності до смерті італійського фотографа Андреа Роккеллі і його перекладача, росіянина Андрія Миронова, які загинули 24 травня 2014 року в Слов’янську в результаті мінометного обстрілу. Марків категорично спростовує висунуті звинувачення. За даними тодішнього першого віце-прем’єра Віталія Яреми, Роккеллі вбили терористи: у той момент у ЗСУ на горі Карачун, з якої нібито вівся обстріл, взагалі не було мінометів.
Віталій Попович
Джерело: Тижневик “Номер один”
