Звичайна нитка творить диво у вмілих руках митця. Десь на зорі цивілізації саме чарівна нитка у руках невідомого гончаря прикрасила глечик, поклавши початок культурі шнурової кераміки (період ранньої бронзи), а згодом опинилася в руках Пенелопи в описах Гомера чи змотана Аріадною у клубок, вказала вихід із лабіринту мінотавра. Невдовзі жителі давнього Єгипту навчилися одяг ткати і прикрашати, а потім через якусь історичну мить у Франції родина Гобеленів виткала перший гобелен. Часом здається, що вся історія людства зшита-з’єднана нитками (та не білими), пише Номер 1
«Нитка мене заворожила»
Здавна тчуть і на Галичині, виробляють чудові килими. Згадаймо лише золоті бучацькі макати (унікальні вироби, виготовлені з тонкої золотої чи срібної шовкової нитки, які перед Першою світовою війною вартували 150-200 доларів!).
Та ось через віки чарівний клубок потрапив до рук тоді ще студентки Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва ім. Івана Труша, а нині відомої української художниці, викладачки Тернопільської художньої школи ім. Михайла Бойчука – Соломії Бутковської. Спочатку мисткиня задумливо розмотувала нитку, а потім рішуче почала малювати ескіз майбутнього гобелена.
– Чомусь мене та нитка заворожила. Може, об’ємом, якоюсь теплотою, фактурою нитки гобелен прив’язав до себе і тримає дотепер. Я вже часом колегам-художникам кажу: «Все, це остання робота і переходжу на щось легше». Але воно притягує, – зізнається Соломія Бутковська.
– Ткацтво – важке мистецтво?
– Важке. Спочатку робиться ескіз. Часом робота йде легко і швидко, а трапляється, що твір може й не народитися. На вже готовий ескіз дивишся іншими очима – інколи вже не хочеш робити, нема бажання, бо виготовлення гобелена – довгий процес: одна справа його намалювати, зовсім інша – потім виткати. Треба, щоби тобі хотілося це робити, з примусу нічого не буде.
– Скільки часу йде на кожну роботу?
– По-різному, дивлячись, який формат. Можна 3-4 місяці робити, причому часом не відходжу від верстата годинами. Раніше було проблемою знайти потрібний колір нитки, тож я навіть фарбувала їх. Це так ускладнювало роботу! Брала фарбники і змішувала, поки не отримувала задуманого кольору. Тепер простіше. Ще є нюанс: натуральну нитку складно зберігати. Хоч це і дивно, але жодну мою роботу міль не поїла! Та загалом поєдную штучні і натуральні матеріали. Технологія виготовлення сучасних гобеленів змінилася. У старовину ткали тоненькою шовковою ниткою. Це була надзвичайно складна і довготривала робота: за рік могли виготовити сантиметрів 10-15. Мабуть, працювали лише вдень, оскільки потрібно багато світла. Старовинні гобелени не вигоряють і гарно зберігаються. А які у них кольори!
– У мистецтві не можна помилятися, хоча, скажімо, картину можна перемалювати, а от чи можна переробити гобелен?
– Надзвичайно складно. Розпускати важко, хіба зверху щось виткати, але це рідко. Я працюю на вертикальній рамі: зробила частину роботи, ставлю поруч ескіз, відставляю і дивлюся: може, щось потрібно поміняти. Якщо не подобається, лише частину випорюю, а от цілу – вкрай складно.
– Які Ваші улюблені теми, сюжети, кольори?
– Я люблю яскраві кольори, люблю поєднувати теплу і холодну гаму. А найбільше мені до душі жовтий колір. Він у мене є в кожній роботі, навіть якщо холодна робота, все одно десь сяйне промінчик жовтого. Люблю його.
– Цей колір для Вас щось уособлює чи природою це закладено від народження? Ви ж народилися восени.
– Мабуть, це тяжіння напівсвідоме. Не можу пояснити. Людина багато речей не може пояснити. Є ж таке, що щось веде людину по життю, насамперед творчу. Я роблю те, що мені близьке, напівсвідомо обираю.
– Як батьки поставились до Вашого вибору?
– Спочатку дуже негативно, адже хотіли бачити мене у серйозній професії, може, медиком. Бо художник – це здавалося таким несерйозним! Але вони настільки мене любили, що змирилися, а згодом тішились усіма моїми навіть невеликими досягненнями.
– Ви народились у Почаєві, місті, де жив і творив неперевершений майстер пейзажу Іван Хворостецький. Нині, коли приїжджаєте до рідного міста, з пам’яті випливають закарбовані у дитинстві пейзажі, місця, де ніби зупинився час?
– Це Лаврський сад, раніше ми в ньому багато гуляли. Зараз там усе змінилося. У нас була дуже добра родина. Мій тато малював. Маленькою я приходила до нього і просила, щось намалювати. А ще він мав гарний каліграфічний почерк. Дідусь був пасічником. Такий харизматичний! Пам’ятаю зелену травичку і вулики на ній. А бабця була маленька, тендітна, їй випало важке життя.
– Вам краще працюється на природі?
– Я люблю працювати вдома при яскравому світлі, коли гарне сонце. І щоби навколо панувала тиша. На Тернопільщині стільки цікавих місць, а завдання художника – все те побачити і передати. У художників чудова пам’ять. Якщо щось не запам’яталося, потім у процесі допрацьовується. Я дуже люблю ранню весну, коли всі кольори ще чисті і м’які. Як на полотнах Едуарда Мане – чисті, аж переливаються. Я дуже люблю його роботи.
– Але у Ваших гобеленах закодовано стільки давніх солярних знаків! Вони насичені етномотивами: лініями, орнаментами трипільців, сонячним бурштиновим степом скіфів, а триптих «Сонце нижче лінії горизонту» відкриває за обрієм новий всесвіт.
– На цю роботу мене надихнув Львівський музей ідей. Він знаходиться у підземеллі і має надзвичайно цікаву ауру. Я спустилася вниз, а тут крізь віконечко – сонце, і я промовила до себе: «Моє сонце нижче лінії горизонту». Мене ця назва не покидала, я повернулася до Тернополя і зробила композицію. Тут сонце ніби виходить і водночас заходить. Часом назву придумати важче, ніж зробити саму роботу. Інколи навпаки. Тут у мене спочатку народилася назва.
«Золота Скіфія» у Венеції
Роботи Соломії Бутковської містять у собі незбагненний ген творчості, що тривожить душу і змушує вертатись і вертатись до цих рукотворних у повному розумінні полотен. Голос крові може звучати по-різному, навіть мовчати, тим часом рука мимохіть вимальовує-тче загадкові пейзажі скіфського степу, що увібрав усі відтінки сонячного бурштину і сяє, мов знайдена колись скіфська пектораль. Здавалось би, як може «говорити» нитка? Може! Своїм об’ємом, вузликами, кольорами і розмаїттям матеріалів: груба вовняна чи сезаль чітко окреслюють пейзаж і кличуть у незвідані далі, розставляючи акценти на деталях; легкий льон витончує малюнок, а бавовняна нить створює простір. Поєднання різних методів ткацтва та елементів створюють гармонію кольору, форми та об’єму.
І от на початку 2019-го десять робіт тернопільської мисткині було відібрано до всесвітньо відомої виставки та увійшли до каталогу Венеціанської бієнале-2019. Центральним став диптих «Золота Скіфія», що незримою ниткою-пуповиною поєднав легендарну Скіфію і сучасну Україну.
Утім гобелени лише увійшли до каталогу – жодної з відібраних робіт вітчизняних митців українські куратори так і не показали. Варто нагадати, що ще на стадії підготовки до Міжнародної виставки запропонований Відкритою групою проєкт «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні» досить скептично сприйняли наші художники і мистецтвознавці. Запропонований перформанс – політ найбільшого у світі літака над містом казкових палаців і каналів – насторожував навіть непрофесіоналів. І, певно, не дарма. Зрештою, тінь «Мрії» так і не впала на сади Джардіні – мрія залишилася мрією. Проте не зрозуміло інше: чому більше, ніж за пів року (з 11 травня до 24 листопада 2019 року) українські куратори так і не продемонстрували жодного відібраного мистецького твору. І тому зовсім іншого сенсу набуває вислів куратора цьогорічної бієнале Ральфа Ругофа щодо назви виставки «Щоб ви жили в цікаві часи!»: «У момент, коли розповсюдження фейкових новин та «альтернативних фактів» у мережі знищує політичний дискурс та довіру до всього, нам варто взяти паузу, щоби переосмислити коло наших повноважень».
Він підкреслив, що роботи на бієнале повинні продемонструвати засоби виживання у нестабільному світі, адже лише мистецтво може порадити, як жити й думати у ці цікаві часи. І чомусь одразу виникло запитання: чи не став проєкт про «Мрію» – польоту найбільшого літака у світі «Мрії» – свого роду фейком? Літак так і не злетів, хоча держава виділила на проєкт 6,5 млн. грн. Плюс ще майже 2,6 млн. грн. куратори знайшли через гранти, спонсорів і партнерів.
Зрештою, заінтригована темою виставки, наприкінці листопада Соломія Бутковська поїхала на бієнале.
– До Венеції я приїхала ввечері, 22 листопада. Після жахливого шторму і затоплення острова місто стояло все у воді – видовище незвичне, швидше трагічне. Чудові будинки ніби виростали з води, і ти розумієш, що потрібно негайно рятувати таку красу, – поділилася враженнями Світлана Іванівна (ім’я Соломія – це творчий псевдонім). – За день до закриття Венеціанської бієнале я потрапила до павільйонів, частина з яких знаходилась у парковій зоні – садах Джардіні, а частина у приміщенні Військово-морського Арсеналу. Український павільйон розташовувався на другому поверсі Арсеналу та займав порівняно невелику площу зі своєрідною атмосферою: темрява, чути звук двигунів і відео найбільшого у світі літака АН-225 «Мрія». А на стіні – перелік прізвищ українських митців – учасників 58-ої бієнале, та куратор виставки час від часу розповідає про задум: політ найбільшого у світі літака, який мав кинути тінь на сади Джардіні, що несе у себе на борту жорсткий диск із роботами українських художників – учасників цьогорічного проєкту. І все! Невже за пів року не можна було хоча би по хвилині транслювати фото робіт кожного із митців?
На жаль, питання лишається відкритим. Хоча це абсолютно не применшує мистецької вартості робіт чудової художниці. Нехай не здійснилася чиясь мрія, Соломія Бутковська у рік свого ювілею взяла участь у престижній міжнародній виставці! До речі, понад 90 років тому, у далекому 1928-му, на Венеціанській бієнале було виставлено роботи інших знаних тернопільських художників – братів Бойчуків та Івана Хворостецького.
Жанна Попович
БІОГРАФІЯ
Соломія Бутковська – учасниця всеукраїнських та міжнародних виставок у Києві, Львові, Ужгороді, Херсоні, Торонто. Її твори зберігаються в обласному краєзнавчому музеї, приватних колекціях у різних країнах. Художниця народилася 24 вересня 1959 р. у Почаєві.
ДОВІДКА
Венеціанська бієнале – одна з найбільших і найстаріших міжнародних виставок сучасного мистецтва у світі. Перша виставка відбулася в 1895 р. У цьогорічній виставці 76 художників представили 91 країну. Бієнале відвідали 600 тисяч глядачів з усього світу.
