“Звістка” неодноразово писала про халатність борщівських медиків, які, можливо, нічим не кращі, і не гірші за своїх колег з того ж таки Чорткова чи Львова, але дії яких, а частіше бездіяльність, лякають та шокують. Змиритись з усім цим не хочеться і не можеться.
Ось і сьогоднішня історія молодої жінки, яка мріяла стати щасливою матусею, не могла залишити нас байдужими. Це історія безкінечного горя та розпачу, історія однієї маленької сім’ї, життя якої в одну лишень ранкову мить поділилось на “до” та “після”.
Це історія нашої постійної читачки, ім’я якої з етичних міркувань залишимо невідомим широкому загалу.
“Історія, яку вже другий тиждень обговорюють в місті, але комусь просто обговорення, а комусь відбиток на усе життя. Молода, здорова жінка завагітніла, обстеження і облік у кращих лікарів Львова, прекрасні аналізи, прекрасне УЗД, прекрасне самопочуття. Декрет. Повернення у рідне місто, бо саме у Борщеві жила, росла, а головне – батьки багаторічні працівники БРЦЛ, тому місце народження малюка мало бути саме тут. Лікарем було обрано пана Крижана, людину з чималим досвідом. Вже у Борщеві проходження майже щотижня оглядів, аналізи, УЗД. Все прекрасно. Жодних показань до проведення кесарового. Наступає день пологів, вночі дівчина разом зі своїм батьком приїжджає в роддом. Зустрічає акушерка, пані Мирослава Ковцун, проводить огляд, по телефонних вказівках лікаря Крижана, перевіряє серцебиття дитинки. Не черговий лікар (Царук Наталя Петрівна тієї ночі) обов’язком якого є прийом породіль. Остання спромоглася тільки на зауваження щодо шуму у відділенні, мовляв, “ніч надворі, не заважайте розмовами на коридорі”. Все. Участь чергового лікаря завершена. Від 1 ночі до 5 ранку, в палату не заходить ніхто, ні лікар, ні акушер, ні медсестра, а навіщо, треба ж поспати, відпочити.
В 5 годині жінка, в якої частішають перейми, делікатно постукавши, будить акушерку, на що, без піднімання з ліжка, без включання світла, кажуть, ну то ж має так боліти, все добре, йдіть. В 7 ранку спершу коридором шириться приємний аромат заварної кави, ранок ж має починатися гарно. За кілька хвилин пані Ковцун знову робить огляд пацієнтки, слухає серцебиття, все добре, чекаємо лікаря. Біля 8 ранку прибуває і сам пан Крижан. Знаючи політику і кухню місцевого роддому, мій пацієнт- мій, твій- твій, мого не чіпай, мої заробітки не забирай, не зрозуміло чому лікар приїхав аж за 7 годин після дзвінка рідних. Коли лікар починає робити обстеження, не чує серцебиття, це при тому, що акушерка ж пів години до того чула!!!!!! Починається паніка, шум, врешті появляється і пані Царук, ЕКГ, УЗД, підтверджує – серцебиття відсутнє, дитинки вже немає. Як??? О 7-й ВСЕ ще було…
Відчай, розпач, крик і сльози в молодої жінки і її рідних ,і шалена паніка у медиків, що і як думати-придумати, плюс слова Крижана – я ж казав кесаритися, хоча ніхто нічого не казав, адже все було добре. На дві години про жінку забувають, сама з подругою в палаті, але чого сама – ще з серцем і душею, які розривалися від болю, і з запитаннями – чого так і хто ж винен,і хто ж буде відповідати за все? А в коридорі всі медики від найголовнішого до санітарки, мабуть, придумували як себе відмазати. Далі ще одне пекло – стимулюють пологи, за кілька годин мук жінка народжує таки свого малюка.
Життя триває далі для всіх, для лікарів, для сім’ї в якій сталося горе. В лікарів – все звично, робота, заробітки, пацієнти, діти, внуки. В сім’ї потерпілої, її рідних і близьких сльози, сум, запитання, які не покинуть вже ніколи – чому і як?
То був хлопчик. Вагою 4300, зростом 59 см. То був хлопчик, якого назвати мама мріяла Марком. То мала бути щаслива і казкова історія, яка аж ніяк не мала завершитися так…
Пишемо для того, щоб застерегти майбутніх матусь від горе-лікарів, пишемо, бо місто має знати своїх “героїв”, надії на належне покарання, як і зазвичай у ЦРЛ, ніякої. Хоча ніхто і ніщо не поверне маленького чорнявого хлопчика, якого мама мріяла назвати Марком…”.
