27 січня минає 5-та річниця від дня загибелі кіборга Ігоря Римара («Філософа»), уродженця с. Трибухівці (Бучацький район). Старший солдат, стрілець служив у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Отримав важкі поранення 9 січня 2015 р. під час атаки російських бойовиків на новий термінал аеропорту Донецька. У бою від розриву міни Ігореві відірвало руку, розтрощило щелепу і гортань. Першу медичну допомогу йому дуже професійно надав бойовий медик молодший сержант Ігор Зінич. Через обстріли довелось чекати близько семи годин, перш ніж його змогли вивезти з аеропорту до шпиталю в Артемівську. Більше двох тижнів воїн боровся за життя, переніс чотири операції. Помер у Київському військовому клінічному центрі. Похований у с. Трибухівці.
Указом Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», пам’ятною медаллю «122-й окремий аеромобільний батальйон» (посмертно).
Історія героїчної загибелі Ігоря Римара стала основою для пілотного – уже колекційного – випуску «Кіборги. Історія Трьох».
Розповідає офіцер «Катана»:
– 7 січня, вранці на Різдво, я зібрав своїх бійців і попросив, аби нині, на таке велике християнське свято, ми спробували обійтися без жертв. Стріляємо по пару куль над головами, не на ураження, – Різдво усе ж таки… Вже з 8 год. ранку в терміналі почулася стрілянина, потім зав’язався жорстокий бій… Одразу була дана команда на підсилення оборони, підняли бійців і всі вишикувалися на крайніх позиціях в ряд для подавлення штурму. Наш боєць Ігор Римар («Філософ») був одним із тих, хто тримав оборону на «Ромео» (фронтальний, найгарячіший пост, який вів бої зі старим терміналом і обстрілювався з трьохсторін). Молодий пацан, спокійний, доброзичливий, був на посту кулеметником. В якийсь момент у барикаду позаду «Ромео» влупило прямим кумулятивним зарядом, кумулятивним струменем Ігорка й зачепило. Він якраз вів з кулемета вогонь і не побачив моменту пострілу. Під прицільним ворожим вогнем його «Шум» волік до штабу. На допомогу вибіг «Павук» і вже вдвох вони занесли «Філософа» досередини. Там ми все постягували з єдиного столу, який був у нашому розпорядженні, аби пораненого покласти. Я просив пацанів, щоб повідходили і не дивилися. Самому було важко, дуже важко – рани серйозні, страшні… Я ще тоді не міг впізнати, хто це саме з моїх бійців. Наш «Псих» (фельдшер Ігор Зінич) був на місці, одразу ж з нашим капеланом (Олег теж мав добру медпідготовку) оцінили важкість травм. Ігореві кумулятивним вибухом знесло нижню щелепу й обпалило м’які тканини шиї і обличчя, ліву руку відірвало і теж м’язи пообпалювало. Великої крововтрати не було, дуже обпалене все було… «Псих» зумів поставити пораненому трахеальну трубку. Ми накрили його, аби вигляд травм не пригнічував бійців, що повертаються з постів на відпочинок. Але це мало допомагало. Він же лежав на тому столі, де, як правило, всі їли, чай чи каву собі робили. Там всі, як велика бойова сім’я, збирались, спілкувалися, обмінювалися враженнями, слухали останні новини з «великої землі»… Тепер в центрі приміщення, де постійно відпочивало перебувало коло 30-35 бійців, був важкий поранений, і це ніяк не піднімало бойового духу мого особового складу… І ще запах… Жахливий, страшний запах, такий солодкавий, нестерпний… Важко було нам всім… Хлопці прийдуть з постів, глянуть – і все. Бачу, що запал у хлопців гасне. Ситуація в штабі нагніталася з кожною годиною…
Але, недивлячись на пригнічений настрій, бійці намагалися підтримувати Римара, весь час озивалися до нього, підбадьорювали… Він же при свідомості був, показував, що хоче. Я його попросив, аби він мені на руці пальцем писав свої бажання, – так ми спілкувалися…
Безперечно, що одразу ж після надання першої допомоги доповіли, що в нас є важкий поранений і потрібна термінова евакуація. Нам сказали чекати…
На той час у нас не було домовленостей з ворожою стороною про евакуаційні заходи. Всі в’їзди-виїзди здійснювалися через їхній блокпост на Путилівському мосту. Тож, аби пропустили евакуаційну машину в термінал, необхідно було домовлятися додатково. Час ішов, день спливав…
Стан «Філософа» був важкий, він тримався молодцем, проте на той час вдарили сильні морози (до -30 градусів) і так виглядало, що знеболення його майже не брало, пацан аж почорнів від холоду і страшного болю. Шанси пораненого з кожною годиною спливали…
Настрій особового складу був на межі… Хлопці мовчки приходили з постів, знаючи, яка картина зараз буде в них перед очима. Вони, правда, усі про-бували з «Філософом» спілкуватися, підтримати бодай добрим словом, але кожен, це було добре видно, усвідомлював, що наступним може бути він… Моральний злам був близько…
Після обіду вийшли на зв’язок з командуванням, я доповів обстановку і в дуже доступній для військових формі пояснив, що евакуація має бути терміново, інакше ми втратимо і бійця, і бойовий дух особового складу. Сказали: тримайтесь, евакуація буде. Після цього я вже кожні 30 хвилин виходив назв’язок…
О 19.30 поступила команда про евакуацію. Але… евакуйовувати пораненого буде машина ворога і ми мали виконати наступні умови: пораненого виносять двоє неозброєних бійців без амуніції, перемотані білими пов’язками. І винести його треба було на дорогу до повороту на новий термінал з Донецька. (Там відстань по карті, якщо по прямій, – метрів 400, якщо ж по місцевості, де можна пройти, – 1500 м). Часу не тягнули, навпаки, дуже поспішали, адже довго довелося очікувати команди на евакуацію… Виникла ще суперечка з «Веселим» – командиром 7-ої роти. Він рвався зі мною йти (я на той момент вже зголосився виносити Ігоря, бо, по-перше, він мій боєць, а, по-друге, я добре орієнтувався в карті місцевості). Довелося його відмовляти, адже двоє командирів не можуть залишити особовий склад в терміналі: хто його зна, що може трапитися, – смерть, полон, нещасний випадок… Готувались до всього, бо як можна було бути впевненим в якихось домовленостях із бойовиками! Зголосився «Чорний» (Петро Полицяк) іти зі мною. Бійцізайняли кругову оборону, ми познімали амуніцію, віддали зброю, залишили собі одну Ф1, пообмотувалися смугами від розрізаних білих мішків. Римара хлопці поклали на ноші (були в нас в терміналі),пообліплювали термопакетами, обмотали термоковдрами, зафіксували добре і ще вкрили кожухом, абиберегти тепло. Допомогли винести на злітну смугу. Командир «Арес» зібрав усі резерви і організував кругову оборону для прикриття.
Мороз тоді був -29 градусів… Ми могли взяти тактичні рюкзаки – легше би було, можна було б зафіксувати ноші, але час дуже підтискав. От не пригадаю, скільки ж тоді часу нам дали в режимі повної тиші… Тоді домовленості довго тривали, адже вести перемовини доводилося з трьома різними ворожими угрупованнями.
Вітер був штормовий, сніг сік в очі… Під ногами товщина снігового покрову – якраз по берці…
Ми йшли в напрямку Вежі. Нічого не було видно, снігопад із сильним вітром перешкоджали, та й з освітленням зовсім не поталанило – аеропорт, холєра, міжнародного значення, а видимість – нульова…
Йшли до моменту, поки не побачили Вежу і пожежку. Вітер пронизував і мороз дошкуляв страшно. Через поспіх я взяв лижні рукавиці, вони виявилися абсолютно непридатними для трубки нош, тож мусив їх зняти і ніс залізні трубки голіруч. Пошкодував потім, мабуть, сотню разів, що не позичив у хлопців звичайних рукавиць.
Декілька разів ми втрапляли в ями від мін і падали…
Перед тим домовилися з «Чорним», що при падінні одного інший також кладе ноші, аби не перевернути пораненого.
За пожежкою ми повернули наліво й донизу до спаленого літака. І тут я здох… Петро («Чорний») – не курець, молодший і дуже гарячий хлопець. А я йшов першим, тож помінялися, трохи посперечавшись. Знову йшли, не скажу, що швидко, потрапляли у воронки. Я зняв портупею, перев’язав через плече, томузміг трохи розвантажити бодай одну руку. Рук уже не відчував давно. Ми часто падали, зупинялися, потрапляли в замети, котрі сягали по пояс. Зайшли з насипу в дуже глибокий сніг. «Чорний» вибився із сил. Знову помінялися. Пройшли ще 15 метрів – дороги далі нема.
Тут нас наздогнав, як то кажуть, повний триндець… Обоє уже без сил, навколо сніги, дороги нема, евакуаційної машини не видно і назад, навіть при великому бажанні, ми вже не змогли б ноші дотягти.
Радилися втрьох. Адже «Філософ» при свідомості був, красунчик… Вирішили: скільки стане сил, іти в напрямку Донецька, якийсь блокпост нам та й трапиться… «Філософ» тоді підняв здорову руку і махнув, показав пальцем, значить, куди іти. Ми в тому напрямку і рушили. Правильно він тоді показав… Наступні сто метрів ми в снігу по пояс і вище просто брели, волочучи ноші з Ігорком по снігу, як сани… Метрів тридцять до дороги залишалося, коли побачили світло фар. Сил нам це додало і ми почвалали до дороги… Вже по дорозі йшли на світло фар в колії, котру залишили поодинокі машини, і падали, падали, падали… Давалося взнаки, мабуть, і те, що ми після заїзду так і не спали, не до того було… Із сил вибилися зовсім. Єдине – берегли ноші, клали при падінні, аби не перевернулися. Знесилені були невимовно, пересувалися ривками, по 15-20 м. Проволокли ноші, впали, піднялися – і наступ
ний кидок. Мінялися, адже першому було важче.
Біля машини нас чекало четверо. Машина була заведена, двигун працював, зброї при них я не побачив. 50 метрів до автівки залишалося, як котрийсь із них почав кричати:
– Пачєму так мєдлєнна?!.
Вони бачили, скільки разів ми падали! Я крикнув у відповідь:
– В мене пацан без щелепи і руки!..
Вони ж пішли нам назустріч, потім побігли… Підійшли, запропонували допомогу. «Чорний» наш – молодий, гарячий, відмовлявся, мовляв, «я сам», не давав нікому… Але вчотирьох стало значно легше, швидко донесли, завантажили через задні дверці всередину обладнаної
швидкої…
«Чорний» нахилився потиснути руку «Філософові»:
– Тримайся, братику, до зустрічі… Чуєш, то не надовго… Вони тебе нашим передадуть і ми скоро зустрінемося… До зустрічі, брате…
Вони представилися як два офіцери, медик і водій. Один із них, знайомлячись, назвався «Шаманом» (я потім дізнався, що він є командиром ДРГ), а іншого, ніби офіцера, також впізнав. «Рубін» то був, я його ще на мосту бачив, коли ми заїжджали через їхній блокпост (то це ніби начальник МГБ так званої ДНР).
«Шаман» запитав, звідкіля ми родом. «Чорний» спокійно сказав, що з Рівного, а я – зі Львова. «Шаман» повідомив, що він родом із Донецька.
– Та нам фіолетово, – відповіли.
Далі медик запитав, коли кололи анальгетики і що саме…
Пішли до машини. Я все чітко пояснив, розповів також, які заходи були вжиті нашими медиками, наголосив, аби вважали на трахеальну трубку, щоб не западалась, коли машину підкидатиме на ямах…
Поки я говорив, «Шаман» на вулиці дав «Чорному» пачку російських цигарок. «Чорний» подякував, сказав, що не палить. Зі своєї сторони подарував плитку нашого шоколаду. «Шаман» тоді й каже:
– Рєбята, нам нєчєго дєліть…
А я йому:
– Ти ж знаєш, де наші пости. Не посилай людей – ми не будемо стріляти…
Він тоді сказав, що таке не входить у його повноваження…
– Тоді нема про що говорити…
Ще раз його перепитав:
– Ти мені обіцяєш, що доставиш мого бійця вчасно?
Він дав слово офіцера:
– Сдєлаю всьо вазможноє, штоби спасті єму жизнь…
А тоді запропонував:
– Садітєсь с намі…
«Чорний» сказав, що ми повертаємось на базу…
Вони попрощалися і розвернулися в сторону Донецька.
Ми увімкнули аналогову рацію, вийшли на нашу частоту і передали нашим, що Ігоря доставили і повертаємося. Наші нас весь цей час спостерігали в тепловізорах… На підйомі на злітну смугу нас обстріляли. Бойовики бавились, стріляючи одиночними над нашими головами, хотіли побачити, як ми падаємо. Але нам було по барабану. Невідомо ще, чи куля в голову тоді не могла бути найбільшою нагородою…
Через 3 години «Кроха» (волонтерка, котра постійно була на зв’язку з Ігорем Зіничем) по телефону повідомила, що Римара везуть бортом на Харків… Я потім дізнався, що пораненого спочатку завезли в Донецьк, там поставили крапельницю і разом з нею передали на наш блокпост. Медик, котра його супроводжувала з тієї сторони, сказала, що він – молодець…
Ігор-«Філософ» відійшов 27 січня, так і не вийшовши з коми…
А «Чорний» загинув 20 січня після другого підриву в новому терміналі.
Царство Небесне обом моїм побратимам…
Згадує мама Ігоря Римара п. Ореста: «Я дуже не хотіла, щоб Ігор ішов на війну. А він сказав:
– Мамо, а хто, як не ми?.. Я хочу, щоб ти мене підтримала у цьому.
– Не можу, сину. Це ж війна!
– Але мені буде дуже тяжко там без твого благословення.
– То пообіцяй, що ти повернешся.
Він після короткої мовчанки мовив:
– Обіцяю.
Ось і дотримав слова. Повернувся. Але – мертвим…»
Присвячую дорогому синові, захиснику Донецького аеропорту Ігорю Римару
Роки летять, мов та бистра вода,
І їх уже не повернути.
Назад немає вороття…
Як сумно, сину мій, без тебе жити й бути.
Душа болить, а серце плаче,
І спокою нема.
До мене ти приходиш тільки в снах,
Більше тебе я не побачу…
По обличчю біжить сльоза –
Я згадую, сину, тебе і гірко плачу.
Вже п’ять років, як тебе з нами нема,
За тобою сумує вся наша рідня.
На захист України став,
Донецький аеропорт ти захищав.
Пекельні бої тривали там,
В одному з них і ти упав.
Підвестись вже не було сил –
Покликало Небо, і ти там не один.
Небесне воїнство тебе чекало,
Бо всіх своїх додому забирало.
Здобув життя ти в Небі вічне
І пам’ять світлу на землі.
Ореста КУЗЬ, мама героя.
За матеріалами громадсько-політичної назети “Нова доба” №4 від 24.01.2020 року
