Національною катастрофою, геноцидом українського народу, про який неможливо забути, став штучний голодомор, здійснюваний тоталітарним комуністичним режимом СРСР. Кожну жертву, кожного невинно вбитого та закатованого українця вшановуємо щороку цими листопадовими днями, запалюючи свічку пам’яті на вікні.
Не стираються ті страшні часи з пам’яті мешканки Козови Ганни Кіндратівни Завійської, яка пережила роки, у які люди боролися за кожен окраєць хліба і жменю зерна, вмирали від голоду й раділи… смерті своїх дітей, пише Сільський господар
Цей геноцид Ганна Кіндратівна пережила в селі Кринички Одеської області, де вона народилася і проживала. За паспортом Ганні Кіндратівні 91 рік, а насправді – 93. Мама записала всіх своїх сімох дітей молодшими, аби їх не вигнали з хати, як куркулів і ворогів народу.
– Моя мама була дуже красива і в чотирнадцять років вийшла заміж, – розповідає Ганна Кіндратівна. – Крім неї, в сім’ї було ще троє дітей. Тато був народним лікарем, умів вправляти кістки й лікувати травами. Землі сім’я не мала, але в придане мамі дали золото, бо в селі було багато золотих копалень. Батько був єдиним сином і мав великі статки. За рік після одруження батьки збудували хату. Вони мали понад 40 га землі, виноградники, пасіку, ліс, великі стодоли. Згодом у них народилося семеро дітей.
Ганна Кіндратівна серед усіх була наймолодшою, але пережила не менше за всіх. Вона пам’ятає, як Радянська влада забрала у її сім’ї не лише землі, а й батька, а ще втрутилася в майбутнє всієї сім’ї, членів якої зробила куркулями і ворогами народу. Від них підводами вивозили все майно. Землі забрали на колгосп, стодоли і стайні змусили розібрати і збудувати з них колгоспні будівлі. Батька три рази забирали в тюрму, а на четвертий – розстріляли.
Нелегко було витримати ті часи жінці із сімома дітьми, проте цей період розкуркулення загартував її до майбутніх труднощів голодомору і вона навчилася ховати зерно в глибокій пивниці та по закутках, аби прогодувати дітей.
– Найважче, – каже моя співрозмовниця, – було в тридцять третьому. Тоді від людей забирали все. Пам’ятаю, до нас приходили із загостреними дротами – шпичками й шукали скрізь – у землі, у підлозі, у льоху заховане зерно. Якщо знаходили – зсипали все докупи – соняшник, пшоно чи бобові й забирали. А в Балті на станції пам’ятаю величезні насипи пророслої пшениці. Якщо хтось підходив до неї, то вже не відходив – розстрілювали на місці. Український народ винищували спеціально. Аби не померти від голоду, люди їли бур’яни, жолуді, листя з дерев.
Цим рятувалася й багатодітна родина Ганни Кіндратівни. Усією сім’єю вони ходили в ліс. Там збирали терен, груші, яблука, жолуді й сушили. Жолуді мама обсмажувала, щоби забрати гіркоту, а вночі, щоби ніхто не бачив, на жорнах молола й добавляла до цього борошна дрібно порізане листя з липи чи акації, бо воно Найсмачніше й пекла палянички. Навесні, коли проростала зелень, діти виходили рвати щавель, кикіш і різні бур’яни.
– Бувало, – розповідає жінка, – піде нас десятеро, а повернеться троє-п’ятеро. Решту наїлися й повмирали. Не раз мертві люди лежали посеред вулиці. Пригадую, коли померла маминого двоюрідного брата дитина, ніхто навіть не плакав. Навпаки, казали, що на один рот буде менше.Досі пам’ятає Ганна Кіндратівна й іншу жахливу картину, як її сестра прийшла від сусідів і сказала мамі, що їла в них суп із м’ясом. Потім виявилося, що батьки з’їли… власну дитину.Такі випадки й навіть убивства за шматок хліба були непоодинокі. Голод знищив не одну родину. Якщо до голодних років у селі пані Ганни нараховувалося 400 жилих дворів, то після голодомору – лише 180.
Їїсім’я змогла пережити ці роки. Навіть більше, мама згодом повлаштовувала всіх дітей на навчання.Ганна Кіндратівна пішла вчитися на вчительку. Студентські роки випали на час другого голодомору. Тоді теж було важко, але вже не так, як у тридцять третьому. На той час колгоспники отримували по два-три кілограми зерна, а студенти й ті, хто працював, спеціальні талони, по яких їм видавали 500 грамів хліба на день.
– Пам’ятаю, – із сумом розповідає Ганна Кіндратівна, – я розрахувалася за хліб, а Борька Шевченко, який зі мною вчився, вирвав із моїх рук хлібину і пхає до рота, скільки влізе. «Ти ж маєш», – кажу йому. А він відповідає: «На мій хліб є четверо, а ти одна». І йому не було соромно, бо він голодний. Деякі студенти так бідували, пухли від голоду, що здавалося, проколеш їх голкою, а з них вода потече. А декому жилося трохи легше, хліб вимінювали на одяг і взуття. Тоді за одну хлібину можна було виміняти найкраще плаття.
Ганна Кіндратівна в студентські роки жила на квартирі. Іноді, каже, боялася навіть сумку з їжею брати з дому, бо могли відібрати. Крім того, доводилося переживати й інші випробування. Після того, як батька розстріляли, його сім’ю оголосили ворогами народу. Усіх дітей, які вчилися в інститутах, повідраховували.
Одна сестра із розпуки навіть хотіла втопитися, але її врятував перехожий, який потім став її чоловіком. Серед усіх сімох не звільнили з навчання лише Ганну Кіндратівну. Допоміг їй у цьому дядя Федя, який жив по сусідству. Він працював у КДБ, дітей у них із дружиною не було. Пані Ганна часто допомагала їм по господарству, інколи просто приходила поговорити, тому її приймали тут як доньку.
Так їй вдалося довчитися, а після закінчення дядя Федя посприяв, аби Ганну направили на роботу на Тернопільщину, бо на Одещині всі знали, що вона – ворог народу. Спочатку Ганна Завійська працювала на Козівщині в селі Будилів. Там же вийшла заміж. Потім вчителювала в Золотій Слободі, Плоскій і Вимислівці, була директоркою школи, 18 років пропрацювала в Козівському садочку.
Не раз упродовж цих років їй відгукувалося минуле, приходили листи з Одещини, але вдавалося уникати неприємностей. Голодні роки назавжди закарбувалися у свідомості жінки. Нині, коли їжі вдосталь, вона все одно, як її мама колись, робить великі запаси зерна, а хліб завжди тримає під рукою. Надійною опорою Ганни Кіндратівни є дві доньки
– Надія та Галина. Нерідко розповідає їм про пережите, адже спогади досі ятрять душу, а свічка пам’яті не згасне у її серці ніколи.
