Михайло Ухман працює воєнним журналістом. Був добровольцем, написав книжку, спродюсував фільми “Трохи нижче неба” та “Шлях поколінь”. Він розповів Суспільному, що на закритих показах цих стрічок за кордоном волонтери збирають гроші на підтримку ЗСУ. За ці кошти він купує на фронт автомобілі та дрони, повідомляє Суспільне.
“Окрім блокнота та ручки, потрібен ще й автомат”
“Я звик до війни, як доброволець та журналіст там уже близько семи років. Якщо говорити про життя поза війною, то веселі компанії сприймаються важко. Але стараюся на це не звертати особливу увагу. Для мене головним залишається допомога друзям. Щоранку надсилаю мінімум десятьом людям у WhatsApp чи Тelegram повідомлення, на кшталт, “живий?”, або просто ставлю “+” чи “?”. Якщо до обіду відповіді не отримую, починаю хвилюватися. До ЗСУ я намагався потрапити у 2015 році, проте через стан здоров’я мене не взяли. А через якийсь час уже я не захотів. Вирішив поїхати туди з бійцями ДУК і як журналіст тернопільської газети “Свобода”. Усвідомлення війни на емоційному рівні до мене прийшло після першої побаченої смерті. Зрозумів, що окрім блокнота та ручки, які взяв із собою, потрібен ще й автомат. Після трьох днів на полігоні в Мар’їнці, де сам собі мало не прострелив ногу, зрозумів, треба вчитися. Це був початок мого нового журналістсько-фронтового життя. Під час першого обстрілу відчув ступор, але прожив цей стан, що й дало сили залишитися на фронті добровольцем. Бої у Мар’їнці тоді розпочиналися ввечері, а завершувалися о 6-й ранку. У проміжках між боями можна було щось знімати, а ввечері знову готуватися до обстрілів”.
Під час запису інтерв’ю в Тернополі. Суспільне Тернопіль
“Покази відбуваються у Європі, в Лондоні, у США та Канаді”
“У травні 2017 року ми були з бійцями 80-ї бригади, які захищали Донецький аеропорт. Пам’ятаю: ніч, сильний обстріл, підвальне приміщення. Один із “кіборгів” каже мені: “Журналюго, не про те знімаєш і пишеш!”. І розповів декілька історій про Донецький аеропорт, які, на жаль, досі не можу зняти та опублікувати. Це героїчні історії, але є там і про зраду. Тоді зародилася ідея зняти фільм. З тернопільським стоматологом та добровольцем, а нині бійцем ЗСУ, оператором Сергієм Коновалом ми у вільний від ротацій час їздили Україною та записували спогади про наших загиблих. Назбирали понад 36 годин матеріалу. Я звернувся до київського режисера Руслана Горового. Зібрана нами інформація увійшла до фільму, частина якого складається із розповідей про тернопільських “кіборгів” і називається “Трохи нижче неба”. Щодо стрічки “Шлях поколінь”, то у 2017 році один із волонтерів Сергій Приходько, він зараз воює, розповів мені про Ганну Абрамчук (Зелену). У неї фантастична історія життя. Під час ротації ми з’їздили на Волинь, у місця, де неподалік і зародилася армія УПА. Там зустрілися з цією героїчною жінкою. Спочатку планували коротеньку документальну стрічку, згодом вирішили поєднати її історію з хлопцями із 74-го розвідбатальйону, ці бійці досі воюють на фронті. Таким чином у фільмі “Шлях поколінь” ми об’єднали нашу теперішню війну та минувшину. Зараз покази нашого фільму відбуваються у Європі, в Лондоні, у США та Канаді. Це приватні благодійні покази, тому за зібрані кошти купляю автомобілі, які відправляю на фронт. Вони там дуже потрібні”.
“Найкраще почуваюся там, де можу бути ефективним”
“Щодо написання книжки, то просто назбиралося близько сотні історій. Друзі запропонували зібрати їх докупи. Вдалося зібрати понад 50 історій у жанрі художнього репортажу. Мені довелося побувати добровольцем, режисером, письменником. І мушу сказати, найкраще почуваюся там, де можу бути корисним та ефективним для моєї країни. Коли привожу на фронт машину чи коптери вартістю мільйон гривень, які будуть знищувати ворожу техніку разом із російськими військовими, відчуваю свою потрібність та задоволення. Те саме і з фільмами. Якось у Чикаго відбувався показ фільму “Шлях поколінь”. Іноземні глядачі тоді були подивовані, бо не знали, що Україна має така давню та героїчну історію. Завдяки таким творчим проєктам світ пізнає Україну”.
Джерело: Суспільне
