Єдина помісна Православна церква України відзначила перші річниці Об’єднавчого собору, отримання Томосу про автокефалію та інтронізації свого Предстоятеля. В усіх тих святкуваннях брав участь і голова Синодального управління взаємодії з молодіжно-патріотичними громадськими об’єднаннями, заступник голови Синодальної богословсько-літургічної комісії ПЦУ архієпископ Тернопільський і Кременецький Нестор. Водночас за жертовну працю в утвердженні та розбудові помісної церкви громадськість Тернопілля визнала владику Нестора переможцем конкурсу «Людина року-2019».
Це стало приводом для інтерв’ю архієпископа Нестора газеті «Вільне Життя плюс».
– Українська православна церква уже рік живе в статусі помісної. Яким він був для вас особисто, владико, чим запам’ятався?
– Він якось дуже швидко проминув. Було багато роботи, зокрема організаційної. Адже зміни відбувалися не тільки на рівні Києва чи всієї України, а й на єпархіальному та парафіяльному рівнях. І все це треба було скорегувати, розробити стратегію руху, пояснити, донести до священників суть тих реформ, що розпочинаються. Водночас за цей рік відбулися зміни не тільки в церкві, а й у державі, пройшли вибори й змінилося керівництво. Нам треба було визначатись, як жити в нових реаліях.
Головна, як на мене, зміна – суто психологічна: ми відчули, що вже не в ізоляції. Адже коли були в Київському патріархаті, то перебували в певній ізоляції від світового православ’я. Така ж ситуація була й в УАПЦ. І вона тягнеться з радянських часів й від Московського патріархату. Москва завжди протиставляла себе світовому православ’ю: мовляв, грецьке православ’я неправильне, а її правильне. А тепер ми вийшли на спілкування з іншими церквами, вони стали нас визнавати, почалися візити їхніх представників до нас, наших – до них. І це спілкування теж принесло багато змін, передусім у сприйнятті відновлення єдності світового православ’я, за що дякуємо Богу.
– Знаю, ви з делегацією відвідали Елладську церкву, служили служби в її святинях.
— Так, я був з візитом у монастирях на острові Патмос. Це те місце, де перебував на засланні апостол Іван Богослов і написав там свій «Апокаліпсис».
– І які відчуття від цієї поїздки?
— Нам ще дуже не вистачає знання мов, і над цим треба працювати, щоб спілкуватися без перекладачів. Звичайно, відрізняються певні богослужбові моменти. Російська церква розвивалася в ізоляції, в своєму окремому напрямку. Ми ж, коли розбудовували українську церкву після виходу з Московського патріархату, робили це по шаблонах і лекалах РПЦ, які були знайомі нашим священникам та архієреям. В іншому напрямку рухалися грецькі церкви, там відбувалися свої реформи, свої зміни.
Якщо ж говорити про особистісні моменти, то жодного негативу чи непорозуміння під час поїздки не було. Треба сказати, що прості грецькі священники, особливо у віддалених монастирях мало знають про Україну. Їх цікавило буття Української церкви, взагалі країни як такої. Багато хто не розуміє і складність наших стосунків з Росією, яка причина наших непорозумінь. Довелося розповідати, пояснювати.
– А які реформи проводились у Православній церкві України за цей рік?
— Поки що це не можна назвати повноцінними реформами, над ними тільки починаємо працювати. Йдеться про узаконення певних богослужбових практик, які вже існують у церкві, але щодо них не було офіційної позиції. Зокрема, тепер стала необов’язковою ектенія оголошених, оскільки інституту оголошених як такого уже сотні років практично немає.
– Греко-католики давно вже від неї відмовились.
— Вони йшли іншим шляхом — взяли приклад з Римо-католицької церкви. А в нас вона зберігалася винятково через позицію Російської церкви, яка все, що не по-російськи, оголошувала неправославним. І якщо в Українській церкві запроваджувалась якась інша практика, то це одразу викликало звинувачення в уніатизмі. Тобто не було розуміння того, що так живе весь православний світ, окрім Росії.
Але головною реформою нашої церкви вважаю більшу демократизацію. Раніше вся її вертикаль зосереджувалась у руках глави церкви як єдиної особи. Він міг регулювати і склад синоду, і багато питань, які на синодах ухвалювали. Його авторитет, досвід, а з іншого боку, структура була так побудована, що ніхто не сумнівався в тому, що все це правильно, що так має бути. Тепер переважна більшість питань вирішується синодом і приймається колективно. Синод справді ухвалює свої рішення через обговорення, через дискусію, а не просто затверджує те, що уже прийняв патріарх. Можливо, тих змін ще не так багато, як хотілося б. Можливо, хтось скаже нам, що можна рухатися набагато швидше. Але треба виходити з розуміння, щоб ці реформи чи будь-які зміни були сприйняті всією церквою. Нам не потрібні тепер нові розколи і непорозуміння. Тому-то такі обережні кроки виправдані. Віримо, що, можливо, повільно, але, в правильному напрямку рухаючись, ми прийдемо до того, що у нас сформується повноцінно своя справжня українська традиція, яка не буде мати жодного зв’язку із російською.
– На початку лютого ви були в Києві на святкуванні першої річниці інтронізації Блаженнійшого Епіфанія. Які месиджі посилав він і церкві, і всьому українському суспільству?
— Основне звернення, основна думка, на якій упродовж року наголошує Блаженнійший, це те, що церква наша відкрита для всіх, і ми раді всіх прийняти, всіх бачити в своєму церковному колі навколо Христа-Спасителя. Тобто немає нікого, хто був би відкинутий. Якщо він має бажання бути з нами, з радістю його приймаємо. І це стосується не тільки переходу громад з Московського патріархату, а передусім не воцерковленого суспільства, яке бачить у церкві лише щось консервативно-ретроградське, що не має жодного зв’язку з майбутнім. Навпаки, ми стараємось робити свою молоду церкву доступною для всіх не якимось мертвим набором правил, а тим основним, що є в церкві: щоб була любов, був Христос, було бажання всіх людей об’єднатись, привести їх до Христа і до спасіння.
Блаженнійший наголошував на важливості праці з молоддю, на соціальній місії церкви, підтримці тих, хто потребує допомоги. Він закликає також не забувати, що на сході триває війна, там наші військові, котрі нас захищають, бережуть, щоб ми тут могли мирно жити. Тому до них маємо ставитися із вдячністю, підтримувати їх морально й духовно, бо вони потребують нашої молитви і нашої любові. Це ж саме стосується і людей, які змушені були покинути свої домівки на окупованій території і тепер живуть тут — їм теж потрібна підтримка. Саме тому були створені два фонди, які репрезентували під час урочистостей: Митрополичий фонд Православної церкви України та Фундація Мазепи.
– А яка ситуація у вашій єпархії з переходом парафій: вони вже зареєстровані? Чи є якісь проблеми?
— З початку російсько-української війни з Московського патріархату до Української православної церкви в області перейшло 37 парафій. 26 з них зробили це після Об’єднавчого собору та отримання Томосу про автокефалію. Усі громади вже оформили свої переходи юридично, отримали відповідні пакети документів, які внесені до державного реєстру і тому вони вже можуть діяти як повноцінні юридичні особи. Звичайно, по кожній громаді представники Московського патріархату почали судову тяганину. Переважна більшість тих судів закінчилась на користь наших громад, кілька ще продовжуються, але це вже друга й третя інстанції, і ми сподіваємося, що і там буде все гаразд.
Важливо відзначити, що Московський патріархат не бореться за людей, не намагається їх переконати, що вони роблять якісь неправильні кроки. Він прагне тільки втримати за собою юридичну особу, щоб парафії не знімали з реєстрації, і втримати майно, передусім храми, та не допустити туди представників Української церкви.
– Як почуваються громади, що перейшли до ПЦУ?
— Я відвідав їх уже майже всі. Бачу, що там, де рішення про перехід було прийняте одностайно, одностайність ця зберігається. А сам перехід стимулював громади до активнішої діяльності. До них повернулись люди, які раніше байдуже ставилися до церкви через її проросійську позицію. Кожна така громада ніби прокинулась, почала активно діяти.
У тих селах, де залишились кілька людей у Московському патріархаті, ситуація складається не так добре, виникають певні конфлікти, навіть на рівні окремих сімей. Віримо, що з Божою допомогою вони будуть подолані і ті люди, які з певних причин ще не прийшли в помісну церкву, із часом неодмінно приєднаються до неї, і громади будуть цілісними, до них повернеться єдність і любов.
– А чи всі перейшли на українську мову богослужінь і чи були з цим складності?
— Для багатьох громад українська мова була принциповим моментом. Вони ставили це питання ще коли були в Московському патріархаті. Часто перехід на українську мову богослужінь був основною причиною переходу до Православної церкви України. Звичайно, певних зусиль цей перехід вимагав від хорів, які десятки років співали зовсім інше, але я не знаю жодного випадку, що когось це зупинило. Усі старалися, працювали. І наші священники тепер часто чують від людей зізнання: «Раніше я ходив(ла) до церкви і нічого не розумів(ла), а тепер знаю, за що молюся». І це є важливим показником того, наскільки це справді потрібно.
– А як почувається отець Олег Шліхта, перший і поки що єдиний священник в нашій області, який перейшов з РПЦ до Православної церкви України?
— Отець Олег з Божою допомогою служить, його наші священники підтримують, запрошують на богослужіння в інші громади, до нього приїжджають. Тобто жодної якоїсь різниці між ними немає. Навпаки, я бачу дуже прихильне ставлення до отця Олега інших священників.
– І останнє на сьогодні запитання – наш сум і біль. Священний синод ПЦУ призупинив членство в синоді почесного Патріарха Філарета і заборонив йому висвячувати єпископів. Церква мусить і це пережити?
— Звичайно, це дуже болюче питання. Бо досі ми сприймаємо Патріарха Філарета як архієрея нашої церкви, хоча він і оголосив, що не належить до помісної церкви, що він відродив Київський патріархат, продовжує рукополагати єпископів, які не мають жодної парафії…
– …не те, що єпархії.
— Так. Ми всі розуміємо, наскільки ці кроки є неправильними, але продовжуємо вважати його архієреєм нашої церкви. Оскільки він без пояснення причин вже фактично рік, а це шість сесій синоду, не брав у них участі, то синод прийняв таке рішення. А висвячуючи єпископів на єпархії, які вже мають свого архієрея, він порушує канонічний порядок у церкві і породжує хаос, і церква в жодному разі не може цього схвалювати. Звичайно, якась реакція на це мала бути, бо ця діяльність Патріарха що далі, то більше створюватиме проблем. Хоча ми віримо й надіємося, що Патріарх повернеться до спілкування з нами, та поки що він, на жаль, цього не робить.
– Дякую вам за відверте інтерв’ю.
Спілкувалася з архієпископом Галина Садовська.
Фото Влада Кравчука.
