Головна Новини Історії заробітчанок-волонтерок з Тернопільщини

Історії заробітчанок-волонтерок з Тернопільщини

Багато українців, перебуваючи на чужині, опановують нові професії. Іноді – навіть рідкісні й незвичні, особливо для жінок. Наші співгромадяни творять дива, доводячи, що представникам нашої нації будь-яка справа під силу. Українці – народ, якого ніяке лихо не здолає!

Власниця хімчистки «Mille mani»

Ольга Ліпницька народилася в Збаражі. Після закінчення педагогічного училища працювала вихователькою у дитячому садку, пізніше – черговою централізованої охорони. Одного разу навіть врятувала життя кур’єрові, який перевозив заробітчанські гроші (за ним гналися бандити, і він звернувся до пані Ольги за допомогою), пише “Свобода”

А в 2000-му жінка змушена була поїхати на заробітки до Італії – мала на утриманні три донечки, а мізерної зарплати на життя не вистачало.

Спочатку Ольга Ліпницька працювала доглядальницею старих і хворих людей. А через кілька років, зміцнівши матеріально, відкрила невеличку хімчистку «Міlle mani» («Тисяча рук») у місті Брешія. Опанувала методику хімічного чищення тканин, навчилася користуватися швейною машинкою, ремонтувати одяг. Неперевершене завзяття і працьовитість рятують нашу націю за будь-яких обставин! Через місяць роботи вона здобула повагу серед жителів міста, завоювала десятки клієнтів. Старенькі італійські синьйори із задоволенням несли свої речі в хімчистку привітної українки.

Жінка змогла допомагати старшим донькам – Світлані та Юлії, а наймолодшу, Іванку, забрала до Італії вчитися на юридичному факультеті університету міста Брешія.

31 листопада 2013-го їй зателефонували і повідомили, що у Києві силовики б’ють студентів. Відтоді постійно дивилася новини, передавала «пости» друзям в Україну, просила, щоб ішли допомагати маніфестантам. 18-20 лютого, коли прихвосні Януковича розстрілювали мирних протестувальників на Майдані, пані Ольга не могла працювати. Лише безупинно молилася… Адже там, серед учасників революції Гідності в Києві, був і її брат Богдан… Пізніше довідалася, що молитва врятувала йому життя. Коли він із товаришем ішов на чергування, за ними погналися озброєні «тітушки», хотіли вбити. Хлопці  забігли у найближчий двір, а він – «глухий», не має виходу! Мабуть, зустріли б там свою смерть, адже ворогів було набагато більше! Та якась незнайома киянка заховала хлопців у своєму підвалі, врятувала їм життя. «Тітушки» їх не знайшли…

Після трагічних подій 18-20 лютого другий брат пані Ольги, Ігор, який також трудився в Італії, залишив заробітки, повернувся в Україну і пішов добровольцем захищати рідний край від окупантів.

Із перших днів Майдану та війни на сході Ольга Ліпницька взялася за волонтерську діяльність. Разом із іншими небайдужими українцями збирала і передавала в Україну продукти, одяг, ліки, військове спорядження.  Пані Ольгу, активного члена волонтерської сотні,  нерідко можна побачити на стоянці бусів у Брешії, де збирають допомогу для української армії.

Жодне дійство місцевої української громади – чи то свято вишиванки, чи фестиваль «Укро», чи День вшанування пам’яті українських Героїв, чи відзначення річниці з дня народження Тараса Шевченка – не обходиться без її участі. Тиха, скромна, але завжди готова підставити плече там, де потрібна її допомога.

Ольга Ліпницька вірить у щасливе майбутнє рідної України! І знає, що це майбутнє треба будувати, докладаючи до цього руки й серце. Адже нічого в світі не дається без праці й боротьби! «Україні – жити і цвісти!» –  промовляють очі наполегливої збаражчанки.

Королева золотої туфельки

Світлана Чорна (Горпинюк) теж зі Збаража. Навчалася у ЗОШ №2 в одному класі з майбутньою мамою Героя Небесної сотні Устима Голоднюка – Іриною Кінах. Закінчила Тернопільський кооперативний технікум. Працювала бухгалтером у РайСТ і в центральній районній бібліотеці. Ростила донечку Іринку.

У 2002-му жінка приїхала до Італії. В цей час відбувалася «санаторія» – легалізація праці іноземних заробітчан. Тому за кілька місяців Світлана отримала безцінне «пермессо». Майже три роки працювала як «баданте» (доглядальниця) хворої на рак італійки. Робота була нелегкою і фізично, і морально, забирала багато сил і здоров’я. Тому українка вирішила шукати собі  іншу.

Родичі хворої здавали в ремонт взуття до старенького шевця, котрий працював неподалік. Світлана познайомилася з ним і довідалася, що дідусь хоче продати свій бізнес, бо вже не в силі працювати і мріє піти на пенсію. Вона відважилася на рішучий крок – запропонувала, що купить у нього ліцензію. Швець погодився.

Кілька місяців дідусь вчив її своєму ремеслу. Жінці-бухгалтеру воно було незвичним, але чимось притягувало. Їй подобався стукіт молотка, приємний запах свіжої шкіри, святковий вигляд нових туфель і босоніжок, які вона шила власноруч. Але найбільше подобалося те, що вона не буде ні від кого залежати – лише від себе!

Так потроху вона стала професіоналом швецької справи.

Італійці дивилися на неї зі здивуванням: жінка-швець – це велика рідкість! Але поступово звикли. Золоті руки Світлани, які робили справжні дива, її надзвичайно привітна, «сонячна» вдача зробили своє – заворожили  серця жителів Брешії. Хто із них хоча б один раз заходив до майстерні українки, той залишався її клієнтом назавжди.

Через рік Світлана покликала до себе молодшу сестру – Наталю. Допомогла їй зробити документи, взяла у свій бізнес, навчила професії шевця. З того часу сестри працюють удвох.

Наталя сподобалася італійцеві Стефано Арігіні, який мешкав по-сусідству. Аби познайомитися із вродливою українкою, хлопець приніс на ремонт свого нового шкіряного пояса. Розумний, серйозний юнак завоював її серце, вони одружилися. Сьогодні Стефано із задоволенням вчить українську мову, цікавиться історією України, із запалом захищає Батьківщину дружини в розмові з іншими італійцями. Він знає про Україну більше, ніж деякі її мешканці!

Невдовзі сестри розширили виробництво. Світлана найняла приміщення колишньої кондитерської, розташоване неподалік, і вони з Наталею розділили обов’язки. Старша сестра продовжила займатися ремонтом і пошиттям взуття, а молодша взялася за ремонт сумок і всього іншого, що зроблене зі шкіри.

Коли дочці Світлани виповнилося чотирнадцять років, жінка забрала і її до Італії, влаштувала вчитися у технікум за спеціальністю «Хімія-біологія». У вільний від занять час Ірина допомагала мамі у майстерні. А після закінчення закладу залишилася працювати з нею.

Борго – найстаріший, історичний район міста. Влитися в нього непросто. Тут існують свої правила життя і не кожного приймають за свого, особливо – іноземців. Українка з честю витримала цей екзамен. Вона домоглася поваги і заслужила любов мешканців старовинного кварталу Брешії.

Клієнтів Світлана має багато. Це – і пересічні італійці середнього достатку, і багачі. Люди цінують її працю. Дехто, переїжджаючи жити до інших міст, продовжує передавати кур’єрською поштою взуття на ремонт до майстерні Світлани. Це – вияв неабиякої поваги і довіри! Стіни її майстерні завішані подяками від клієнтів, їх малюнками, листами.

Про віртуоза-шевця Світлану Чорну, королеву золотої туфельки, розповідали газети й телебачення і в Італії, і в Україні. Першокласний майстер, людина із золотими руками, Світлана робить зі шкіри дива, наче за велінням чарівної палички.

Вона із радістю спілкується та сприяє своїм співвітчизникам. А ще – допомагає українській армії.

У майстерні Світлани Чорної на видному місці стоїть прапор України. Вона із гордістю показує його новим клієнтам: «Я – українка і ніколи про це не забуду!»

Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here