Бентежна розповідь про нерозділені симпатії королівського аптекаря з Єгипту, уродженця с. Козівка нині Тернопільського району, до примадонни оперного співу світової слави Соломії Крушельницької
Двадцять два роки тому, коли я працював над книжкою про своє рідне село Буцнів Тернопільського району, відомий краєзнавець світлої пам’яті Петро Медведик вивів мене на архівні першоджерела про громадського діяча і мецената, аптекаря єгипетського короля Йосипа Білинського, 1859, за іншими даними 1860 р. н.
Здібний юнак закінчив гімназію у Самборі, Львівський університет, фармацевтичний інститут у Відні і захистив дисертацію з проблем лікування діабету. На початку 1890-х років став власником аптеки в Каїрі. Підтримував стосунки з рідним краєм, давав кошти на видання творів українських письменників, зокрема І. Франка, а також на навчання дітей бідних селян, сприяв лікуванню у Єгипті Лесі Українки, Дмитра Яворницького, Бориса Грінченка. Великі суми грошей Білинський також передавав для Національного музею.
Проте, особливою сторінкою його життя було нерозділене кохання до Соломії Крушельницької. Про це детально розповідає у своїх спогадах рідна сестра Соломії – Олена Крушельницька:
«З міланською трупою Соломію запросили на осінній сезон до Трієста, який був тоді під владою Австро-Угорщини. Там вона співала тільки в одній опері – «Сила долі» Масканьї.
У Трієсті на виставу за участю Соломії прийшло кілька українців, серед них – Іван (читай – Йосип, цьому є документальне обґрунтування) Білинський, аптекар єгипетського короля з Каїра.
…Ще в гімназії він потоваришував із сином подільського поміщика. Дідич відрядив свого хворого сина на лікування в Єгипет, а йому до товариства й опіки умовив поїхати й Івана Білинського. У Каїрі Іван часто ходив до місцевої аптеки по ліки для свого панича. Старому аптекареві-арабові сподобався хлопець, і той взяв його за сина, вивчив на аптекаря, а по смерті залишив йому свою аптеку.
Білинський згодом здобув значне майно і пошану, став придворним аптекарем єгипетського короля. Однак туга за батьківщиною «взяла своє», і він поїхав до Львова шукати дружину-українку. Білинському радили: у Трієсті перебувають сестри Крушельницькі, їдь і сватай Олену. Вона, напевно, погодиться, не боятиметься їхати у світ широкий, бо вже й так давно їздить. Він експресом помчав у Трієст, пішов до театру і побачив не мене, а Соломію, яка співала тоді у виставі. Закохався в неї з першого погляду на все життя.
Другого дня ми лаштувалися до від’їзду, як раптом – дзвінок. Двері відчи¬нила Соломія. «Іван Білинський», – відрекомендувався гість. Як і всіх, хто приходив до нас, Соломія ввічливо прийняла його, уважно вислухала освідчення та наміри і твердо заявила, що її покликання – спів, мистецтво, що заміж вона не збирається. Білинський зрозумів Соломію: із сумом попросив дозволити бути йому її досмертним другом. Він запросив нас повечеряти на корабель.
Море. Вечірні вогні. Тиха музика. Зворушливий, впереміж із смутком настрій. Спомини про рідний край, плани на майбутнє: як служити своєму народові, як сприяти тому, щоб він став у коло рівноправних народів світу. Соломія: «Я – мистецтвом, співом». Білинський: «А я можу допомагати хіба що… грішми»…
У 1910 р. Соломія Крушельницька разом із Джакомо Пуччіні перебувала на гастролях у Єгипті (в Каїрі та Александрії) і відвідала там Білинського».
З листування Й. Білинського з відомим громадським діячем Галичини і буцнівським священником Глинським довідуємося чимало деталей про його стосунки із Соломією Крушельницькою. Зокрема, 12 листопада 1896 року Йосип Білинський прислав листа з Каїру: «В Трієсті був’єм 2 дні. Зараз по моїм приїзді випитав’ємся, де наша родачка Саломея Крушельницька мешкає. Написав’єм їй, що в моїм переїзді через Трієст мило би було її пізнати. Вона була ласкава мене прийняти. На 3 поверху скромного дому вступив’єм до’її салону. Переді мною стала висока женщина, блонд-волос гладко зачесаний догори, обличчя миле, очі красні, але меланхолічні. То була Саломея. По 5 мінутах балакання булисьмо старими знайомими. Була також її сестра Оленка. Говорилисьмо о Галичині, о її кар’єрі артистичній, Саломея якби була з Козівки… Они мали того самого дня від’їздити до Венеції і Мілану. По полудни малисьмо ся бачити в кафе. Ходилисьмо на спацер, ввечері їлисьмо вечерю разом. Я дуже радувався їх товариством. Час красно минув, випровадив’єм їх на корабель. Ніч була зимна, з дощом, море дуже неспокійне. Треба ся розставати. Обіцяли ми писати з Одеси, корабель рушив у дорогу, зникає з ним і моя зв’язь з отчиною».
Наступна згадка про Крушельницьку в листах Й. Білинського належить до 19 травня 1897 року і є також підтвердженням вірності спогадів Олени Охримович. «Як знаєш, – повідомляв він І. Глинського, – з мого попереднього листа, пізнав’єм в Трієсті панну Саломею і Олену Крусецельніцки. Обіцяв’єм їм вислати якусь пам’ятку з Єгипту і, як були іще в Одесі, послав’єм дві брошки. Моя посилка зайшла запізно. Они поїхали до Мілану. Я, не знаючи їх адреси, прошу ті 2 пуделка, котрі отримаєш, одіслати для них під адресою їх родичів з пару словами, що они від мене і що они уже раз їхали до Одеси…»
У 1904 році король присвоює Й. Білинському звання бея (полковника), а Віденська академія друкує наукову працю. Цісар 1906 року нагородив Й. Білинського орденом Залізного хреста «За заслугу перед вітчизною». Про це повідомили всі газети Австро-Угорської імперії.
Він надалі підтримує зв’язок із Соломією Крушельницькою, з якою обмінюється вістками, подарунками та літературою. «Посилаю тобі фотографію Крушельницької, – писав Й. Білинський Ізидору Глинському 9 березня 1908 року, – яка, мусиш знати, співала в Александрії. Видів’ємся з нею много разів в Александрії і в Каїрі і много листів і телеграм замінив’єм, при приїзді післав їй квіти і лист поздоровний, при від’їзді – квіти, цукерки… Саломея виїхала до Ліссабона, а відти поїде в Буенос-Айрес. Має она при собі одного адвоката влоського яко секретарем»…
Тим адвокатом «влоським», тобто італійським, був Річчоні, майбутній чоловік Соломії Крушельницької. Про це Йосип Білинський довідався пізніше з преси…
А ось лист до І. Глинського від 9 березня 1910 року. «…Від 2 місяців є ту (в Геловар 0,5 години залізницею від Каїра, пані Квітка (Леся Українка). Рекомендував мені її дуже професор Горбачевський, як також пана Грінченка, котрого велика слабість затримала в Рев’єрі… Перед пару днями приїхала ту пані Крушельницька. Она має дати в опері тутешній надзвичайні представлення «Соломея» Штрауса, а також 3 дні в Александрії. Мисьмо були в кореспонденції, обсталював’єм для неї покої в готелю «Савойся»…
Навесні 1912 року Й. Білинський приїхав у Козівку вклонитися могилі батька. Галицька, як вся інша, преса твердила, що війна не за горами. Українцям в разі допомоги обіцяли самостійність. Почалася організація Січових стрільців. Повернувшись у Каїр, Йосип Білинський виходить на емеритуру (пенсію), спродує свій маєток і гроші переводить у швейцарські банки. Сам їде у Відень. Там його давній знайомий, тепер адмірал воєнного флоту Австро-Угорщини, але у відсилці, разом з однодумцями організовує забезпечення українських полків медикаментами та медичним персоналом. Й. Білинський вносить величезну суму на організацію медичного обслуговування. Але Галичину, як відомо, було передано Польщі…
Розчарування. Хвороби. Переїзди. Й. Білинський мешкає в готелі у невеличкому швейцарському містечку Монтус. Припинив листування з родичами, які вважали його великим «фантастом»…
У листі від 16 червня 1926 року сестра Й. Білинського Євгенія Сірко повідомляє І. Глинського, що її брат помер і до неї кілька разів зверталися банки Женеви та Цюріха, а також власник готелю, де жив Йосип, щоб забрала спадок, записаний на її дочку Ірину.
З цього ж можна зробити висновок, що помер Й. Білинський наприкінці 1925 року чи на початку 1926 року. Потім з’явилася легенда, що довго жила у Львові. На могилу Й. Білинського прийшла висока гарна жінка і поклала букет польових ромашок. Це була Соломія Крушельницька. Принесла не традиційні троянди, а квіти його Батьківщини. А може, це реальний факт? На жаль, ми не маємо ніяких матеріалів про Й. Білинського. Нині ніхто вже не пам’ятає, де його могила, зникли й листи, які, за свідченням О. Охрімович, він беріг, як найдорожчу реліквію…
Богдан НОВОСЯДЛИЙ
