Головна Новини Як на Шумщині килими ткали (Фото і Відео)

Як на Шумщині килими ткали (Фото і Відео)

А ви знали, що уже у ІХ-ХІІІ століттях на Шумщині було доволі поширене таке ремесло як ткацтво? Можливо, воно було популярним і раніше, але саме цим періодом датуються перші прясельця, які археологи віднайшли на наших теренах. Що цікаво, усі вони були іменними – жінки підписували їх, щоб не переплутати, адже прясти збиралися гуртом, довгими зимовими вечорами. Крім того, імена, зазначені на прясельцях, теж доволі цікаві. Серед них – Іулянія, Нєвеста і, навіть, Потвора. Виявляється, що у давніх слов’ян це було нормальне, прийнятне ім’я. Це уже з часом воно набрало іншого забарвлення, пише Шумськ Інфо

Про такі цікаві факти я дізналася з розповіді співробітника Шумського районного краєзнавчого музею Лариси Колесник під час майстер-класу по ткацтву.
Перед тим, як перейти до практичних умінь, які демонструвала мешканка Малих Садок Галина Петрук, усі почули цікаву передісторію.
Ткали у давнину полотно для одягу, рушників, а ще – робили на ткацькому верстаті барвисті килими, по-народному – рядна. Упевнена, що чи не в усіх наших оселях ще збереглися ці рукотворні вироби. У свій час вони були доволі популярними, ще й досі ці рядна стелять молодятам у церкві, а уже зверху – рушник, застеляють лаву під домовиною, хоча – дедалі рідше. Проте, як розповідає Лариса Колесник, люди цікавляться такою ручною роботою, адже коли працівники музею оформляють ряднами намет під час фестивалю «Братина», то підходить чимало охочих з проханням придбати такий килим.

Отож, як творили цю ручну красу наші предки? Спочатку треба було посіяти коноплі або льон. Для нашого грунту більше підходили коноплі, і саме ця рослина була популярнішою, доки її не заборонили, визнавши наркотичною. Сіяли від Благовіщення до червня. У серпні жали, але тільки чоловічі рослини, які мали назву – плоскінь. Жіночі ж – матерка, стояли довше, аж поки не визріє насіння. Тоді його збирали і зберігали для наступного посіву, а ще – додавали у їжу, що було доволі корисним.

Плоскінь зжинали, різали у пучки і сушили. А пізньої осені носили мочити до річки. Уявіть собі – землю уже й приморозки сковували, а жінки, босоніж, піднявши спідниці, голими ногами заходили у воду. Кажуть, що часто допікали п’явки, тому вдягали чоловічі штани, які зав’язувалися знизу, і хоч трохи убезпечували себе від річкових істот.
Хоча колишні жінки і відзначалися значно кращим здоров’ям, аніж сучасні, не всі витримували таку «терапію» льодяною водою. Свекор Лариси Колесник розповідав їй, що часто застуджувалися, були й смертельні випадки.
Тим часом, прив’язані коноплі (це робили обов’язково, щоб плоскінь не втекла за течією річки) кисли у воді два тижні. Після того їх сушили, м’яли і терли – для цього був спеціа­льний інструмент – терниця. Далі коноплі тіпали, відбирали відходи, чесали гребінцями, щоб відділити волокна. А тоді пряли кужіль. Тут у хід ішли коловерток, веретено. Молодим дівчатам ставало нудно біля такої одноманітної роботи, і вони починали співати, тоді й народилося чимало народних пісень, як ось – «Кину кужіль на полицю» та інші.
Потім починався процес творення на верстаті – це важка, довга робота, яка потребувала значної уваги, вміння, здоров’я. І хоча наші предки не знали грамоти, вони були доволі мудрими, адже щоб осягнути таку науку ткацтва, потрібні були знання.

У Шумському музеї зберігають чимало домотканих речей – рядна, вишиті сорочки, рушники. А недавно його колекцію поповнила гунька, якій більше 100 років. І теж ручної роботи. Вона доволі важка і незручна, але тепла, саме такий верхній одяг був популярний на нашій Шумщині. Старожили розповідають, що гунька захищала від холоду не лише людей, а й тварин. Ось, для прикладу, господар віз із лісу дрова чи їхав на базар. Зупинився десь перепочити чи відігрітися, то перед тим, як зайти у хату, гуньку обов’язково накидав на коня, бо ж, упріла від бігу, тварина, могла застудитися. Вийшов на вулицю, зняв з коня гуньку і сам одягнув, та й поїхав далі.

Працівники Шумського краєзнавчого музею більше року розшукували людину, яка могла б показати їм, як ткати на верстаті, адже він є серед експонатів. Звісно, що такі майстрині траплялися, але доволі поважного віку, або не усім дозволяло здоров’я, щоб приїхати до Шумського музею та сісти за верстат. І нарешті така жінка знайшлася у Малих Садках. Галина Петрук ще жвава, активна жінка, але у свій час ремесло ткалі перейняла від своєї матері.
– З часом воно призабулося, але коли у дев’яностих роках настала криза, то люди знову почали звертатися до мене і просити, щоб зробила килим, – розповідає Галина Михайлівна. – Зараз уже цього не роблю, думала, чи вдасться мені відновити все, сівши за верстат. Але спробувала – і пригадала.

Як це робиться, Галина Петрук продемонструвала нам наочно, сівши за музейний верстат. Ніколи не думала, що це така складна наука. Це за кожною ниткою, а їх там безліч, треба слідкувати, щоб рівно лягала, бо обірветься, треба тоді знайти, де те сталося, і усунути проблему. А яка то праця для ніг – сучасні тренажери далеко ховаються від таких фізичних навантажень.
Цікавлюся у Галини Михайлівни, скільки таких килимів вона робила за зиму. Адже саме у цю пору ткали, коли вирощено урожай та зібрано у комори. Виявляється, жінка робила по сто ряден! Нічого собі показник!

Як розповідає Галина Петрук, якщо добре постаратися, то один килим можна було створити за два дні, але це важко, хіба хтось дуже просив. Бо ж, крім того, ще й дітей треба було доглянути, а їх у Галини Михайлівни троє, попорати господарство, зварити їсти.
Роботи цієї жінки є не лише на Шумщині, а по всій Україні, та й за кордоном – у Польщі, Канаді.

Що цікаво, коли ішли до майстрині замовляти килима, то обов’язково несли хліб, з хлібом його і забирали, інакше й бути не могло.
Інша цікава історія про те, як фарбували нитки.
– У нас в селі була така бабця Ганка Добровольська, яка уміла це робити. По фарби вона пішки ходила до Острога, купить і – назад ногами додому. Бабцю усі кликали, дуже цікаво було слідкувати за процесом фарбування.
Свій перший килим Галина Петрук зіткала у 24 роки. Нелегко було – робота, діти, будувалися, працювала й у колгоспі, сестрою милосердя, але давала раду. Зараз біля батьків мешкає донька, сини вилетіли з рідної домівки. Бралася і за шиття, адже тато у Галини Михайлівни – кравець. Хоч і неграмотний був, але точно знав, як по книжках покроїти одяг.

Т­кацький верстат не стояв завжди у хаті, коли закінчувалася зима і починалися роботи у полі, його треба було розібрати, винести з хати на зберігання, а потім знову скласти. У селі були спеціальні майстри, які вміли робити верстати.
Галина Петрук переконана, що хоча ткацтво і відійшло у минуле, але забувати про це не варто, треба передавати майбутнім поколінням, відроджувати своє, рідне, щоб усе вміли зробити, бо хто зна, як життя повернеться.
– Он, тепер кругом пластикові вікна, скоро ніхто й не знатиме, як ушака зробити, а треба, бо то своє. Такі ремесла мають жити, – каже жінка.

Тому працівники Шумського музею обіцяють, що старатимуться проводити побільше таких майстер-класів, щоб не забувати рідного і пропагувати минуле серед молоді. А ще просять, якщо хтось має цікаві експонати, подарувати їх у музей. Бо це ж – наша історія, без якої не буде завтра.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here