Крик мовчання
Про що мовчиш, розстріляний Майдане?
Про тих, кого востаннє пеленав,
Чи про мерзоту підлу, невблаганну?..
Мій cотнику, їх Бог ще не скарав.
Не щит бруківки, а стосила зброя,
Не каменюччя, – гнів терпкий людей…
Твій крик-мовчання вперто за собою
Прозрілих і словесних поведе.
Володимир Кравчук
м. Збараж
Минуло довгих шість років з часу страшних і буремних подій на київському Майдані, що сколихнули країну, світ. Коли тисячі спраглих життя, любові та надії молодих людей відстоювали честь і світле майбутнє нашої країни під час Революції Гідності. Шість років як їх, неозброєних, беззахисних нищили снайперські кулі, пише Свобода Уже шостий рік поспіль ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної сотні…
Серед них було шестеро наших земляків: Олександр Капінос, Тарас Слободян, Назар Войтович, Василь Мойсей, Ігор Костенко, Устим Голоднюк.
Рідні та близькі хлопців донині не можуть оговтатися, повірити у цю непоправну втрату. Вони поділилися з нами найсокровеннішим – спогадами про своїх дітей. Знаєте, як воно – слухати розповідь батьків про загибель своєї дитини. Не дай, Боже, пережити таке…
Назар Войтович — наймолодший Герой Небесної сотні. 17-річний юнак приїхав на Майдан вранці 20 лютого і встиг побути тут лиш кілька годин. Під час кривавих протистоянь у Назара влучила куля снайпера.
Хлопець був студентом третього курсу Тернопільського кооперативного коледжу. У рідній школі Назара відкрили музей пам’яті Героя. Тут зберігаються його малюнки та речі, які він мав з собою на Майдані.
Юрій Войтович, батько Героя:
«Назар змалечку зачитувався історією України, любив оповіді про національно-визвольну боротьбу нашого народу. Пригадаю, якось він прийшов до мене на роботу і почав розповідати моїм колегам про долю України, про важливість її незалежності та звільнення з-під московського ярма. Дорослі люди були вражені, що фактично ще дитина має вже настільки тверду життєву позицію…
Те, що відбулося на Майдані, розвернуло історію України на 180 градусів. Прикро, що довелося заплатити настільки високу ціну. Тепер вся справа за нами: ми повинні оправдати сподівання наших Героїв та з гідністю продовжувати розпочату ними справу».
Олександр Капінос народився 10 березня 1984 року в с. Дунаїв Кременецького району. У 2012 році витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти антиукраїнського мовного закону. 18 лютого 2014-го на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська отримав поранення під час оборони Майдану. Боровся за життя до останнього. Після важкої і тривалої операції прийшов до тями, але травма виявилася занадто важкою — 19 лютого у хлопця зупинилося серце.
Олена Капінос, мати Героя:
«Після завершення навчання Сашка направили працювати технологом на завод у Вінницю. Згодом він прийняв рішення взагалі покинути роботу. У рідному селі почав займався фермерством. Першим у селі почав носити вишиванку. Організовував культурно-мистецькі заходи.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце», — такий напис обрав Сашко для пам’ятника борцям за волю і незалежність України, який вони разом із братом звели в сусідньому селі Куликів».
Тарас Слободян народився 10 грудня 1982 року. Проживав у Тернополі, працював у Тернопільському національному економічному університеті. Під час заворушень у Києві хлопець перебував на Майдані, проте потім безслідно зник. Точної дати смерті встановити не вдалося. Відомо лише, що це сталося в грудні 2013 року. Його закатоване тіло знайшли аж у березні 2014-го в лісі на Сумщині.
Марія Слободян, мати Героя:
«Тарас зі шкільної парти любив історію України, брав участь в олімпіадах. Траплялося, вчителі сварилися між собою, вирішуючи, на яку саме олімпіаду поїде Тарас.
У листопаді 2013-го розпочалися події на Майдані… Маючи загострене відчуття справедливості, Тарас не міг залишатися осторонь. Востаннє я говорила з сином 10 грудня — вітала з днем народження… Відтоді не минає жодного дня, щоб я не згадувала його…»
Василь Мойсей народився 27 березня 1992 року в с. Зубрець Бучацького району. Навчався в університеті розвитку людини «Україна» на факультеті соціальних комунікацій і реабілітації у Луцьку. Вранці 20 лютого 2014 року на Майдані в Києві отримав поранення грудної клітки від кулі снайпера. Не врятував хлопця й цивільний бронежилет — від отриманих травм Василь помер у лікарні.
Роман Мойсей, брат Героя:
«Василь дуже любив рідних. Був усміхнений, щирий, добрий і товариський. Любив подорожі й активний відпочинок… Після побиття студентів на Майдані 30 листопада вирішив їхати до Києва. Їздив з друзями переважно у вихідні, бо не хотів залишати навчання у виші. Вкотре поїхав на Майдан 18 лютого. Вранці 20 лютого ще зателефонував і розповів, що не встиг виспатися після нічого чергування, але мусить бігти, бо чує постріли й вибухи гранат…
У Василька був натільний золотий хрестик. Снайперська куля пройшла з правого боку під хрестиком і загнула його всередину… Останні слова Василя, які передали хлопці: «Вибачте, я вас всіх люблю…»
Ігор Костенко народився 31 грудня 1991 року в с. Зубрець Бучацького району. Навчаючись на географічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка за спеціальністю «менеджмент організацій», розпочав журналістську діяльність. Був активним дописувачем Вікіпедії. За два з половиною роки написав понад 280 статей та здійснив понад 1600 редагувань. Загинув уранці 20 лютого 2014 року на Майдані в Києві.
Оксана Костенко, мати Героя:
«Ми постійно тримали контакт з сином. І знаєте, через що я найбільше хвилювалась? Аби він не змерз, бо тоді вдарили морози! Я навіть не могла припустити, що звідти моя дитина не повернеться… Рівно за два тижні до найгіршого, мені наснився сон: на куточку в новій стіні — дві дірки. Я дивлюсь на них уві сні та й думаю, не страшно, залатаємо. Тоді не надала тому значення. Але як виявилося, сон був віщий…»
Устим Голоднюк, 19-річний юнак зі Збаража під час розгону студентів у ніч на 30 листопада стояв на першій лінії оборони і намагався не пустити силовиків на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення «Беркуту» вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, отримав поранення. Та тільки-но рани зажили, знову поїхав на Майдан.
20 лютого на вулиці Інститутській хлопця вбив снайпер. Останнє, що Устим написав на сторінці в соцмережі: «Рабів до раю не пускають!»
Володимир Голоднюк, батько Героя:
«У перші дні Майдану Устим ринув до столиці, не сказавши нам ні слова. Я випадково дізнався, що він вже у Києві… Намагався повернути – вмовляв його по телефону, але син безапеляційно аргументував: «Ти ж не питав батьків, коли голодував на Майдані в Києві у 1990-му… Я вже дорослий, тепер моя черга!..»
20 лютого 2020 року близько 11 години дня ми підсилювали так звану «сніжну барикаду» поблизу Жовтневого палацу. Я постійно намагався зв’язатися із сином, але марно. У той момент зателефонувала сестра Устимової матері і сказала, що по телебаченню чула страшну новину: на Майдані загинув хлопець зі Збаража на ім’я Устим. З того моменту почалися пошуки сина.
В тому хаосі тіла вбитих людей заносили спочатку в Жовтневий, інших – в КМДА, когось – до пам’ятника Архангелу Михаїлу, в Михайлівський собор. Я бігав за цими адресами, щоб знайти Устима. Було дуже важко морально піднімати простирадла з убитих хлопців. Близько 12 години зателефонували друзі і сказали, що Устим лежить в готелі «Україна». Мені відняло ноги, хлопці підхопили під руки і занесли в готель».
