Головна Новини Чому черкащанин Василь Шкляр «народився» на Тернопіллі, а брати Капранови не придушили...

Чому черкащанин Василь Шкляр «народився» на Тернопіллі, а брати Капранови не придушили Путіна?

Зона бойових дій у східних регіонах України – це не тільки стрільба, наступи, укріплення позицій і чатування на посту… Чотири роки протистояння з Московією зробили свою чорну справу – війна для багатьох бійців стала звичною, а воєнні стосунки, уклад – побутовими. Хлопці (та й дівчата) настільки звикли до цього, що тепер їм важко приживатися в мирній Україні, пише газета “Свобода”

Повністю не втрачати зв’язок з навколишнім світом їм допомагають люди, які хоч і не є військовими, проте добре розуміються на психології. Одним із тих, хто часто відвідує українських солдатів, є відомий письменник Василь Шкляр. Сьогодні він чи не найпопулярніший письменник і важко знайти людину, яка б не читали його творів.

«Чорний ворон», «Маруся», «Троща» – ці книги стали фантастично популярними. А що стосується «Трощі», то для жителів Тернопільської області цей роман має особливе значення. Адже в ньому описані події 1947-го в сучасних Козівському, Теребовлянському і Бережанському районах, коли Українська повстанська армія припинила відкриту збройну боротьбу і відійшла в підпілля.

У багатьох моїх творах дорога веде до Тернопілля, – розповів Василь Шкляр. – Цього разу – це село, де відбувся наступ військ НКВС на воїнів УПА. «Троща» означає не лише місце дії – очерет, де переховувалися підпільники-повстанці, а й ламання людських доль і характерів. На жаль, тоді здавалися і найміцніші… Але таки не всі!

Друг Василя Шкляра, Роман Коваль, завіз автора у рідне село Соснів Теребовлянського району. Там біля річки Стрипи і знайшли очерет, в якому переховувалися бандерівці. До речі, це вже не перша історія, яка пов’язує письменника з Тернопільщиною.

– У «Чорному вороні» героїня, щоб врятуватись, їде потягом на Тернопілля, а в «Марусі» сотник Української Галицької армії є уродженцем Теребовлянщини, – продовжив Василь Шкляр.

Найцікавіше, що недавно письменник отримав листа з підтвердженням, що народився на Тернопільщині.

– Родом я з Черкащини. Але під час страшного голоду в моєму краї саме на Тернопільщині дідусь роздобув мішечок кукурудзи, і так вижила моя мама…

Коли Василь Шкляр писав роман «Троща», то тижнями жив у нашій області, вивчав місцевий фольклор, діалект. Він активно переглядав архівні дані і на основі цього вийшла хоч і художня, але історично не вигадана розповідь про боротьбу бійців УПА з кремлівськими окупантами. Як героїчно боролися сміливці, як по-зрадницьки вороги знищували борців за волю України. Підсилали до них зрадників з місцевих людей, а ті, без совісті і честі, за гроші, владу здавали місця схрону наших воїнів.

Коли Василь Шкляр приїхав у зону бойових дій і почав розказувати сучасним борцям з Московією про трагічні події минулого століття, навіть найвідчайдушніші від злості стискали кулаки.

Ці сучасні повстанці, які теж добровільно пішли боротися проти окупанта, які з самого початку війни,  не жаліючи себе, вели кровопролитні бої з росіянами, наводили паралелі між минулим і теперішнім… Багато українських офіцерів, чиновників продавали окупантам розташування наших військ під Дебальцевим, Іловайськом, Щастям. Бійці Збройних сил України, Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» гинули через зрадників.

Розмови з Василем Шклярем тривали годинами. Хлопці задавали йому безліч запитань. Було серед них і таке: «Чому Міністерство оборони України не чує тих, хто справді обороняє Україну»? Та важко отримати відповідь від людини, яка теж воює разом з хлопцями, але замість автомата у неї – слово!

Частими гостями в зоні бойових дій є також брати Капранови. Цікаво, що у школі вони не вчили української мови, та знали її добре. Бабуся, яка закінчила Інститут шляхетних дівчат в Одесі, й вільно розмовляла не тільки українською, а й німецькою, французькою та англійською, постійно влаштовувала домашнім дні мов. У Капранових була велика українська бібліотека. А коли в 1990 році гостро постало питання національної належності, вся родина перейшла на спілкування українською.

Хто цікавиться сучасною українською літературою і взагалі книговиданням, той має знати, що Віталій і Дмитро у 1998 році відродили видання українських книжок. На той час вони повернулися з Москви, де видавали україномовну газету. Але їх там почали утискати, тому вони вирішили, що час змін настав і в Україні.

Забігаючи наперед, варто зазначити, що їм вдалося зробити задумане, незважаючи на спротив уряду Азарова, коли регіонали у 2013 році прийняли закон, який накладав величезний податок на сферу українського книговидання.

І в цьому величезна заслуга братів Капранових.

Дмитро та Віталій розповідали бійцям про себе, проблеми з виданням книжок.

На початку зустрічі хлопців найбільше цікавило, як письменники познайомилися з Путіним. Адже в їхні автобіографії вказано такий випадок. Дмитро відповів:

– Пуйло – це яскравий приклад касира в злочинних бандах кінця минулого століття. Він свого часу носив портфель за колишнім мером Москви Собчаком. Одного разу, ідучи коридорами мерії, мали необережність привітатися з Путіним за руку. Та на той час ми не знали, що з нього виросте такий покидьок.

Один з бійців відреагував моментально:

– Та ви мали можливість змінити історію, адже могли просто придушити цього карлика…

І письменники, і бійці дружно засміялися. І в такій невимушеній обстановці минула вся зустріч. Майже дві годині хлопці цікавилися подіями на мирній Україні та жадібно вбирали в себе цю інформацію від знаючих людей.

А під кінець зустрічі брати визнали, що реабілітація потрібна не воїнам, а населенню мирної України, яке не просто нічого не знає про війну, а й не хоче знати.

Люди часто не розуміють, що не треба ховати посмішки, не треба переставати радіти життю. Від цього війна не закінчиться. А просто потрібно жити вдумливо і допомагати фронту. Тоді це буде швидка і спільна перемога над окупантом.

До речі, брати Капранови є частими гостями і на Тернопіллі. Нещодавно вони запам’яталися своїми візитами до Бережан, Кременця, Збаража, де представили роман «Забудь-річка». Події твору мають прямий стосунок до нашого краю. Дмитро і Віталій, готуючи книгу, кілька разів відвідували Бережанський район. Тут їм подарували товстелезну книжку про гімназію, з її історією та спогадами випускників, і саме тому герої роману живуть у Бережанах. Аби написати книгу, авторам довелося вивчати мемуари бійців Червоної армії, німецької армії, воїнів УПА, в’язнів радянських таборів, матеріали про міжвоєнну Галичину ХХ ст. А все тому, що появою роману завдячують двом своїм дідам. Один із них воював у Червоній армії, а другий отримав вісім років радянських таборів.

Пізнавально, що назву книжки Капранови віднайшли в міфології. Забудь-річка в уяві предків тече між «цим» світом і «потойбічним». Коли душа переходить з одного світу в інший, то пролітає над річкою і все забуває.

Центральний образ твору «Забудь-річка» − це пам’ять. Не забуваймо власну історію. Не забуваймо, що в Україні триває війна. Не забуваймо тих, хто дарує нам мир.

Михайло УХМАН

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here