Здавалось би, що таке ікона? Зображення на дошці, часом трохи позолочене. Та чомусь цей сумний, проникливий погляд, що ніби лине з глибини віків, проникає в душу, змушує частіше битися серце, вселяючи надію, віру і любов.
От і роботи мисткині з міста Дніпро Тетяни Жовнір несуть у собі величезну магічну силу, хоч і є лише копіями старовинних ікон, пише Номер 1. Дехто з відвідувачів виставки, що нині триває у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, потай хреститься і прикладається до цих образів, підкорений і покорений шаленим енергетичним потоком, що охоплює тебе, немов теплі мамині руки, й обдаровує неземним теплом і радістю. Відчуття таке, ніби з темряви раптом вийшов на осяяну сонцем галявину і з пам’яті виринули рядки Марічки Казновіцької:
«Крізь темряву у світлі благовіснім,
Крізь попіл, між ваганнями сія,
Терплячим сонцем у душі постане ніжним
Святенний образ із домашнього кутка».
У музейній експозиції представлено понад три десятки образів: Ісуса (сцени його народження та життя), Діви Марії, священомучеників, св. Миколая. Проте чільне місце займає копія відомої православної ікони «Пом’якшення злих сердець» (у церковних колах більш відомої як «Семистрільна»), на якій зображена Діва Марія з сімома стрілами (маленькими мечами).
«Кожна стріла символізує страждання Матері Божої за людство і її духовний вплив на основні людські пороки. Перед образом просять утихомирити безглузду жорстокосердість, злобу, роздратування, допомогти пом’якшити серця недругів і недоброзичливців, примирити ворогуючих і змусити покаятися ненависників і помилувати ображених. Замість взаємних прокльонів, люди просять Богородицю пом’якшити та примирити ворожі серця, – пояснила сакральний зміст зображеного Тетяна Жовнір. – Цю ікону я намалювала доволі швидко, як то кажуть, на одному подиху – за один тиждень».
Водночас образ «Семистрільна» послужив духовним поштовхом для започаткування соціального проєкту «Міжнародний центр реабілітації дітей загиблих офіцерів» Міжнародної асоціації офіцерів спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю «Центр».
«Я завжди мріяла займатися благодійництвом. Коли дізналася про ініціативу створення центру для дітей загиблих офіцерів, одразу вирішила, що маю долучитися до цього процесу», – каже співрозмовниця, додавши, що сьогодні в Україні проживають приблизно 12 тисяч дітей, чиї батьки загинули захищаючи нашу Батьківщину, і мова йде не лише за війну на сході України.
Розповідаючи про себе, пані Тетяна зізналася, що малювати почала у ранньому дитинстві, і ось уже майже 30 років не випускає пензлі з рук, створюючи репродукції старовинних, рідкісних та унікальних образів. Її роботи настільки досконалі, що дехто з відвідувачів питає: «Це комп’ютер?» Минулого року в Лівані декілька відвідувачів не одразу повірили, що ікони хоча й не копії, але дійсно рукотворні.
«Люди думали, що я їх просто наклеїла на папір. Довелося досить довго доказувати, аж поки мої слова не підтвердив експерт-реставратор. Щоправда, він досить своєрідно похвалив: мовляв, як комп’ютер. Але я довела, що все намальовано. Більше того, до кожної роботи у мене індивідуальний підхід!» – емоційно жестикулюючи, згадує художниця.
Привідкриваючи секрети своєї майстерності, мисткиня зазначила:
«У нашій родині малювали всі: бабусі й дідусі, мама й тато, і я не стала винятком».
Утім ніхто в родині не спробував себе у церковному живописі, тож Тетяна стала першою. І трапилося це у нині вже далекому 1991 році. Варто зазначити, що й донині у світі більшість жінок-художників чомусь не наважуються малювати лики святих. Можливо, це справді є справою святою святих?
«Спочатку я шукаю зображення або фото рідкісних ікон, а потім відтворюю їх у своїх інтерпретаціях, – пояснює співрозмовниця. – Часто працюю над декількома картинами одночасно!»
При цьому малює на диво швидко, за ніч може написати до п’яти копій ікон аналойного розміру (приблизно 24 на 20 см) або дві великі роботи.
Тернопіль став четвертим містом, куди завітала виставка ікон. Перед цим роботи вже побачили у Києві, Вінниці та Луцьку. Виставка діятиме ще тиждень, потому до нового року переїде до Збаразького замку.
Марина Криниця
Джерело: Тижневик “Номер один”
