Головна Новини У Шумбарі учні пишуть історію села

У Шумбарі учні пишуть історію села

Цієї історичної розповіді про село Шумбар, з його багатою минувшиною, ніколи б не було, якби не клопітка праця учнів кількох поколінь Шумбарської школи протягом майже двох десятиліть.

З допомогою педагогів-наставників вони провели скрупульозну роботу – записали свідчення старожилів села, зафіксували все, що залишилося від колись красивих будівель Шумбару громадського та культового призначення, спілкувалися з науковцями Кременецького краєзнавчого музею, музею Юліуша Словацького, ксьондзом Кременецького римо-католицького костелу, працівниками Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім.Т.Шевченка, комунікували із вченими із сусідньої Польщі, пише Шумськ Інфо

Не так давно у Шумбарі експедиційний загін НПО «Калина» місцевого НВК завершив певний етап довготривалої роботи, у якій, з-поміж інших, активну участь брали Ліза Войтюк, Карина Павлик, Володя Шмигель, Даринка Івашенюк. Саме вони зустрічалися, спілкувалися із своїми односельцями, яким вже годинник життя відстукує дев’ятий десяток життя – Ніною Філіп’юк, Єфросинією Теридою, Данилом Мукомелою, Ольгою Дідук. Завдяки підтримці вчительки Людмили Мельничук, сприянню всього педагогічного колективу упорядкували та записали безцінні свідчення живих джерел історії.

Із спогадів Ніни Філіп’юк

Приблизно у 1926 році у Шумбарі збудували римо-католицький костел. Моя мама Пріся розповідала, що відомий граф Чесновський (власник історичної будівлі на Оборах, де у наші дні розташована лікарня) зі своїм другом, графом Лєдуховським, який мешкав у Матвіївцях, якось проїжджали нашими краями з метою знайти гарне місце для нового храму. Саме Шумбар впав в око для здійснення задуму – напевно, на це вплинула мальовничість навколишньої природи. Після побудови костелу на дверях висікли слова: «Графи Чесновський та Лєдуховський». До костелу у польські часи звідусіль з’їжджалося панство.

Високою мурованою стіною було огороджене усе подвір’я – костел, парк, сад, маєток ксьондза, склепи, «дзідзінець» для карет та польських бричок. Пані органістка перед кожною відправою випікала у спеціальній формі уплатки – католицьке причастя. Майже кожного разу кликала мене, малу, щоб допомагала їй викладати готові уплатки із форм на тацю, а невдалі віддавала мені. Їх смак пам’ятаю і досі. Ще вона гарно грала на органі у костелі – її можна було почути дуже часто й у будні дні, а не лише у час відправляння меси у свята.

Ксьондз тримав худобу. Пригадую, вранці, у святкові дні, косить, а потім йде на службу. Вважав, що не гріх косити для худоби і в свято. Він був доброю людиною, яблуками з його саду ласувало багато дітей.

Пригадую, як красиво було біля костелу – тут росли три старезні, пів тисячолітні липи. У їхньому затінку у спекотні дні відпочивали польські пани, прогулювалися квітучими алеями парку, по обидва боки яких були висаджені бузок та пахучий жасмин.

У моїй пам’яті яскравою залишилася зустріч католицького архієрея на свято Матері Божої восени. Він їхав на фаетоні, попереду екіпажу біг маленький карлик-коник, на своїй спині тримаючи два великі барабани. Палички були прив’язані до його ніжок. Коник біг і, водночас, бив у барабани, ще й при цьому пританцьовував. Я сиділа на татових плечах і все бачила. Людей було стільки, що вулиця не вміщала усіх – стояли аж вниз до берега, попід гору.

Моя мама Пріся перед приїздом єпископа ходила готувати до ксьондза. Тоді приїхали три кухарі із Польщі. Кухар скуб три курки, поки мама встигала одну.

У моїй пам’яті залишилися спогади про похорон графа Лєдуховського. Графиня збудувала сімейний склеп біля костелу. У багато оздобленій труні везли її чоловіка на фаетоні, запряженому баскими конями, а дорогу устеляли цукерками. Завжди пані Юлія Лєдуховська з Матвійовець, в’їхавши у Шумбар, встеляла дорогу цукерками та монетами, а на могилу клала живі квіти. Діти простих селян завжди чекали її приїзду.

Під час Другої Світової війни, коли розпочалося українсько-польське протистояння у нашому краї, важкі часи настали для польського панства. Багато хто утік до Польщі. Ксьондз та пані органістка теж збиралися виїздити, але у їхні покої приїхала пані Грабіна із свого Вишнівецького маєтку. Вона лишила там худобу – 18-20 корів, землю, власні покої. Удень переховувалася у садибі ксьондза, а вночі ночувала у костелі. Через три дні ксьондз, органістка та пані Грабіна назавжди поїхали із Шумбару.

Літньої ночі костел спалахнув – пожежа була великою і страшною. Силою вогню по вулиці порозкидало бляху. Люди, які проживали поряд, вивозили родини у Глибоку долину, у Зеблази, адже боялися поширення вогню на свої домівки. Чоловіки відразу повернулися до своїх помешкань, щоб вчасно заливати вогонь водою, а жінки із дітьми та старими людьми – через три дні. Один дзвін впав з дзвіниці і покотився на них з пагорба. Він лишився цілим, дуже довго зберігався у домі Івана Сукеника і до цих пір видзвонює кожного разу, але тепер уже у нашій сільській православній церкві.

Ніна Філіп’юк сама створила малюнок-схему частини Шумбару, що був єдиним комплексом навколо костелу.

У наступних публікаціях можна ознайомитися із спогадами інших старожилів, ексклюзивною історією православного храму в Шумбарі, який згорів в 1982 році, а також з непересічними особистостями, які мешкали та працювали у селі.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here