Головна Новини «У таких умовах як знайти в собі силу ще посміхатися»: історія українського...

«У таких умовах як знайти в собі силу ще посміхатися»: історія українського військового, який отримав поранення в Маріуполі

«18 квітня він розбудив мого чоловіка – написав йому спочатку sms, а коли той не відповів, – передзвонив. «Брате, я боюсь, не доживу до дня народження», – писав тоді Михайло. День народження в нього – 1 травня. Після цього зв’язок зник», – розповідає сестра 42-річного старшого сержанта 36-ї окремої бригади морської піхоти Збройних сил України Михайла Діанова із позивним «Мішаня» Альона Лаврушко. 8 травня їй прийшло sms із невідомого номера, що брат – живий. Більше звісток про нього не було.

Діанов пішов в армію добровольцем ще в січні 2015-го. Брав участь в обороні Маріуполя після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, був поранений і став одним із символів «Азовсталі».

The Village Україна зустрівся з мамою та сестрою Михайла Діанова, щоб розповісти його історію. Коли ми готували цей текст до публікації, відбувся великий обмін полоненими, – додому повернулися 215 українців, у тому числі Діанов.

Публікуємо матеріал у серії про фіксацію воєнних злочинів у російсько-українській війні спільно з ІСАР Єднання.

«Якщо у світі відбувається щось погане, можна не робити нічого, а можна зробити щось. Нічого я вже пробував»

Коли Михайло Діанов вирішив іти добровольцем на війну, його мама, Ірина Діанова, була в Самарі в Росії, де живуть її батьки та брат.

У Тернополі вона з 1976 року, закінчила будівельний технікум в Самарі за спеціальністю проєктувальниця санітарно-технічних систем та отримала направлення на роботу на захід України. Так і залишилася, одружилася та народила трьох дітей.

До вибору сина піти в армію поставилася з повагою. «Як мама я проти [участі в бойових діях], не хочеться, щоб на твоїй дитині навіть подряпина була, не кажучи вже про поранення. Але як громадянка я позитивно сприйняла його рішення – він вчинив, як справжній мужчина», – вважає мати.

До того Михайло Діанов мав різні професії: був адміністратором, торговим агентом, свого часу активно займався музикою, грав на акустичній і бас-гітарі, фортепіано й ударних. Був у складі тернопільського гурту «Особистий підпис». «Я можу померти, як і коли завгодно – вирішувати не мені. Але в моїх силах вирішувати, як жити. Відважно чи тихо. Ось тут я просто всесильний. Це очевидно. Це аксіома. Якщо у світі відбувається щось погане, можна не робити нічого, а можна зробити щось. Нічого я вже пробував», – написав він на своїй сторінці у фейсбуці в лютому 2020-го.

Про зброю треба розповідати так, щоби всі хотіли стріляти так, як Діанов

Після року служби він приїхав до рідного Тернополя на кілька тижнів, але вирішив повернутися – підписав контакт ще на три роки. Служив спочатку в десантних військах, а згодом у морській піхоті.

«Міша кайфував від армії, знімав і надсилав різні відео, у тому числі з острова Зміїний, де був півтора місяця минулого року. Він і жартувати любив: казав, що шукав там меч Ахілла, але поки не знайшов. [посміхається] Він себе там [в армії] знайшов. Якось він написав мені, що командир їхньої бригади на той момент Гнатов, вишикувавши всіх бійців, сказав: «Про зброю треба розповідати так, щоби всі хотіли стріляти так, як Діанов». Це командир каже про солдата…» – переказує спілкування з братом Альона Лаврушко.

Втрати побратимів переживав найважче, це була його друга сім’я

За її словами, якось брат був на навчанні на військовому кораблі та з трьох мішеней на відстані 100 метрів потрапив у всі. «Хлопці казали, що ніхто раніше не попадав. А він зміг – навіть без військової освіти чи підготовки», – додає сестра.

Незадовго до повномасштабного вторгнення – у листопаді 2021 року – Михайло Діанов вчергове приїхав до рідних на святкування дня народження доньки Катерини. «Він міг цілий рік не приїжджати, але в цю дату мусив бути тут. Не пропускав жодного її дня народження», – каже мати військового. Тоді вони не говорили про можливість повномасштабної війни в Україні, та й матері він мало розповідав про війну, щоб не хвилювалась.

«Обстріли з великокаліберної артилерії почалися вже 20 лютого цього року – у Михайла навіть є фото на сторінці у фейсбуці, де він стоїть в ямі – у вирві. До них і раніше «прилітало». Але обстріли не були такі активні. Якось улітку минулого року подзвонив, під час спілкування я помітила, що він заїкається. Думала, щось зі зв’язком… Виявилося, що отримав контузію. Вийшов із бліндажа подзвонити, але ударна хвиля таки його зачепила. Свого побратима, казав, упізнав лише за берцями… Втрати побратимів переживав найважче, це була його друга сім’я», – розповідає сестра.

Фото Дмитра Козацького

«Голос був важкий»

Після повномасштабного вторгнення Михайло Діанов намагався майже щодня повідомити рідних, що з ним усе гаразд. «Живий», «+», «Усе добре, передай тому-то й тому», – писав сестрі чи її чоловіку-військовому. Повністю зв’язок із ним обірвався 5 березня. 8 квітня він зателефонував до чоловіка сестри, але не сказав, де він і що з ним. А 14 квітня повідомив, що поранений і перебуває на «Азовсталі».

«Дві ноги наскрізь були пробиті кулями, права рука – роздроблена. Він говорив з останніх сил. Ми не знали, як їм там, але мені здається, що вони жили останнім днем. Голос у нього був дуже важкий. Мало того, що на «Азовсталі» вже критично не вистачало їжі, води, чимало з бійців були поранені та потребували медичної допомоги. Ми питали його щодо прориву – частина бійців пробувала прориватися з «Азовсталі». Михайло казав, що він у такому фізичному стані, що прориватися не може, на «Азовсталь» потрапив поранений, ледь пересувається. Ще чотири дні він був у мобільній мережі, мабуть, десь зловив Starlink. А потім – тиша», – розповідає сестра.

Медичну допомогу, розповідав Михайло Діанов, отримав ще до евакуації на «Азовсталь». На початку травня з невідомого номера рідним прийшло повідомлення, що він живий.

Його очі… Вони не змінилися. Очі, що посміхаються

Побачити те, який вигляд має «Азовсталь» і військові, які там перебували, вдалося завдяки фотографіям пресофіцера полку «Азов» Дмитра Козацького (позивний «Орест»). Згодом його світлини облетіли чимало світових ЗМІ й здобули дві нагороди міжнародного фотоконкурсу International Photography Awards. На одній із них – Михайло Діанов з апаратом Ілізарова на правій руці. Він посміхається та показує пальцями знак миру.

Мама бійця згадує, що ввечері 10 травня дочка прийшла в кімнату в сльозах і показала їй це фото. «Чого плачеш, кажу. Він – живий! Усе буде добре. Я взагалі оптимістка, і так дітей своїх вчила. Мій девіз: якщо мені скажуть, що через п’ять хвилин я помру, я скажу, що ці п’ять хвилин ще проживу», – каже Ірина Діанова.

«Його очі… Вони не змінилися. Очі, що посміхаються. У таких умовах як знайти в собі силу посміхатися… Напевно, тому саме він став символом «Азовсталі», – розповідає сестра військового.

Наприкінці травня командир полку «Азов» Денис Прокопенко оприлюднив відеозвернення, у якому заявив, що українське військове керівництво дало «наказ про збереження життя та здоров’я військовослужбовців та припинення оборони міста». Усі вийшли з «Азовсталі» та потрапили в російський полон.

Згодом в інтернеті з’явилося фото, де Діанов іде під конвоєм російського військового. Погляд у нього уже суворий. «Там стільки сили та ненависті. Символ незламності. Хоч поранений і без зброї…», – коментує його сестра. На цьому фото рука Діанова перебинтована по-іншому, у порівнянні з фото з «Азовсталі». Його рідні припускають, що йому міг надати допомогу Червоний Хрест перед виходом із території заводу.

«Вони не здалися в полон, вони виконували наказ. Якби знали, що їх таке чекає, думаю, не вийшли би (з «Азовсталі»). Їм дали гарантії, що вони залишаться живі, що їх обміняють. А що вийшло? Червоний Хрест руки вмив, ООН також… Росія нічого не виконує… Країна, яка у 21 столітті зайшла на територію іншої країни та почала війну…» – обурюється сестра військового.

Вони не здалися в полон, вони виконували наказ

Альона Лаврушко нагадує, що військовополонені підпадають під захист Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. До них повинні гуманно ставитися, не піддавати катуванню, надавати воду, їжу, одяг, медичну допомогу тощо.

«Військовополонені мають право повідомити рідним, де вони та що з ними, можуть отримувати передачі… Ми пробували через волонтерів дізнатися, чи можна що-небудь передати в Оленівську колонію, куди перевезли частину бійців з «Азовсталі», але вони сказали, що Росія не пропускає навіть гуманітарну допомогу… Та й в Оленівці їх не мали тримати – це 15 кілометрів від лінії розмежування, що не забезпечує безпеку військовополонених, гарантованих, знову ж таки конвенцією», – каже сестра Діанова.

Коли в ніч на 29 липня в колонії в Оленівці стався вибух і загинули понад 50 українських військовополонених, рідні Діанова схвильовано шукали, чи є він у цьому списку. І зраділи, коли не побачили його прізвища.

Нагороди та ляльки

19 квітня – коли Михайло Діанов був ще на «Азовсталі» – президент Володимир Зеленський нагородив його орденом «За мужність» III ступеня – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Улітку він також став почесним громадянином Тернополя.

«Мені не потрібні нагороди, хочу, щоб він тут поруч сидів», – каже мати Ірина Діанова, показуючи нагороди на столі в тернопільській квартирі, де жив і син. «Певний символізм у цих нагородах є, зокрема в наданні йому статусу почесного громадянина. Він – єдиний військовий за всю історію міста, хто отримав цю нагороду не посмертно. Треба, щоб про нього пам’ятали», – вважає сестра.

Мати Діанова, дізнавшись про травми сина, попросила дозвіл у міської влади, щоб продавати в центрі Тернополя свої в’язані іграшки. Вона цим займалась і раніше, але тепер вирішила назбирати коштів для лікування сина після його повернення.

«У мене було фото сина й оголошення, що збираю кошти на його лікування. Часто приходили та військові – купували іграшки. Якось я вирішила зробити собі вихідний – погода була дощова – і залишила іграшки в магазині знайомої в центрі міста. Мені подзвонила військова, яка якось щось купила, і каже, що прийшли якісь хлопці. Я спочатку подумала на двох хлопчиків, які напередодні обіцяли прийти, але виявилося, це були хлопці з одного батальйону. І не повірите: вони купили всі іграшки», – посміхаючись, каже Ірина Діанова та показує фото, де ці військові тримають у руках куплені іграшки.

Тепер вона в’яже іграшки на замовлення та надсилає їх у різні країни світу. «Головне, щоб син повернувся, а руку й інші поранення – полікуємо», – додає жінка.

***

Після обміну полоненими 21 вересня The Village Україна вдалося знову сконтактувати з мамою та сестрою Михайла Діанова. Сестра з чоловіком і його дочка побачилися з ним наступного дня після обміну. Альона Лаврушко розповідала, що брату потрібне лікування та реабілітація.

Мама вирішила не їхати в Київ, поспілкувалася із сином у Viber і чекає його вдома. «Апарат Ілізарова йому зняли, але рука не зрослася. Будуть робити операцію, а потім, може, і додому відпустять. Він ще сильно побитий. Ви ж бачили його лице… Казав, що «наштовхнувся» на приклад… Б’ють їх там [у полоні] сильно», – сказала мати.

ОБКЛАДИНКА: Дмитро Козацький

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here