Головна Новини У Львівській лікарні швидкої допомоги провели пересадку нирки від неживого донора мешканцеві...

У Львівській лікарні швидкої допомоги провели пересадку нирки від неживого донора мешканцеві Тернопільщини

Часи змінюються – й ось, нарешті, запрацював у реальному часі новий Закон про трансплантацію. МОЗ України визначило реперні центри трансплантації органів, загалом діє сім регіональних центрів трансплантації, останнім часом до цього списку додався ще й Ковель, де виконали сім трансплантацій нирок та одну трансплантацію серця. В липні у Львівській лікарні швидкої допомоги провели пересадку нирки від неживого донора мешканцеві Тернопільщини. Як почувається пацієнт та його нова нирка, а також про розвиток трансплантації в Україні запитували завідувачку нефрологічного відділення Тернопільської університетської лікарні, головну обласну експертку управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА з питань нефрології Галину Симко.

– Галино Богданівно, найперше, що цікавить, як почувається пацієнт, якому пересадили нирку?

– Він у задовільному стані, але попереду – тривалий реабілітаційний процес. Операція минула без особливих ускладнень, а познайомилися наші лікарі з ним 2008 року. Чоловік звернувся, коли вже відвідав кільканадцять інших фахівців. Так трапляється, якщо людину турбують якісь негаразди зі здоров’ям, але справжня причина замаскована. Нирки жодним чином не давали про себе знати, щоправда, трішки погіршився зір, виникли проблеми зі шкірою, але гострий біль не турбував, як, скажімо, це трапляється за каменів у нирках. Тим часом у пацієнта розвивався гломерулонефрит, який завжди призводить до ниркової недостатності, до того ж з’ясувалося, що в доволі запущеній формі. Проте чоловік виявися надзвичайно «слухняним» пацієнтом, виконував усі наші приписи, дотримувався дуже суворої дієти, і десять років прожив без нирково-замісної терапії, що вважається доволі гарним результатом, щоправда, це вимагало високої самодисципліни. За десять років ми стали мов одна родина, бо біль і тривоги переживали разом. Особливо важко даються перші дні, місяці після оголошення діагнозу, коли людина впадає в депресію, не може прийняти нерадісну звістку. Але разом ми перебороли цей стан. Дуже велика підтримка була від дружини пацієнта, яка підставила своє тендітне плече та боролася разом з нами за кожний прожитий день, присвятила, по суті, власне життя для своєї другої половинки, це велика жертовність. Утім, два роки тому стан нашого пацієнта різко погіршився, показники лабораторних досліджень стали значно вищими норми, тому прийняли колегіальне рішення щодо необхідності процедури гемодіалізу, інакше постала б загроза його життю. Півтора року він перебував на «штучній нирці». Для здорових людей це не так вже й багато, інколи вони пролітають мов одна мить, але для людини, яка тричі на тиждень по чотири години приїздить у відділення гемодіалізу на екстракорпоральне очищення крові, вони здаються цілою вічністю. Кожного дня чоловік просив долю, аби подарувала йому шанс на трансплантацію. Звістка про те, що є донор і його нирка за усіма «параметрами» підходить нашому пацієнтові, пролунала о 18 годині, а вже через три години він був у Львівській міській клінічній лікарні швидкої допомоги. Тієї липневої ночі було виконано дві трансплантації нирки та одна – серця. Звістка про перші трансплантації від неродинного донора облетіла всю Україну. Варто зауважити, що реципієнт, перебував на листі очікування, але перед трансплантацією органа йому провели крос-матч. Ця процедура вказує, чи годиться орган донора реципієнту. Крос-матч нашого пацієнта за всіма показниками сходився, тобто ризик відторгнення був найменший серед інших людей у листку очікування. Сама операція минула успішно, але попереду чекав важкий післяопераційний період, усі переживали, чи приживеться подарована нирка. Вона ж потребувала дуже старанного лікарського догляду. Пацієнти після трансплантації, немов немовлята, потребують дуже скрупульозної лікарської курації, і тут немає дрібниць, важливі сотні найменших нюансів. Кожна доза лікувального розчину має бути добре прорахована, всі дії медиків повинні працювати, як єдиний годинниковий механізм, аби не трапилося реакції відторгнення трансплантованого органа. Не просто досягти, аби й всі інші системи та органи запрацювали в єдиному ритмі, необхідний постійний контроль життєво важливих показників. І коли у хворого з’являються перші краплі сечі, які продукує імплантована нирка, це найбільша нагорода для лікарів, бо це свідчення того, що орган прижився. Крім постійного нагляду медиків, особливу роль відіграла підтримка родини. Дружина не відходила від ліжка чоловіка, син-хірург піклувався про батька й життя перемогло, незважаючи на такий непростий шлях до одужання. А ще дуже важливо, аби сама людина повірила в себе, тому я завжди психологічно налаштовую пацієнтів на віру у власні сили та успіх, яким би важким не був шлях до нього. Кризовий етап ми вже пройшли, й сподіватимемося, що також перший, важливий рік після трансплантації, минеться без особливих труднощів.

– Наскільки масштабною є проблема хронічної хвороби нирок?

– Важливість проблеми полягає в тому, що нефрологічна патологія, група захворювань під умовною назвою «німі нирки», майже ніколи не проявляється больовими відчуттями. Деколи трапляється, що людина відчуває загальну слабкість, але ж не буде вона з цього приводу звертатися до нефролога. Про небезпеку сигналізує аналіз сечі, але хто ж побіжить його здавати, коли не болить? Відтак гломерулонефрит, а саме ця недуга є найбільш грізною серед нефрологічних захворювань, починає робити свою чорну справу. Хочу зауважити, що її жертвами стають аж ніяк не пенсіонери чи люди поважного віку, а молоді, працездатні громадяни. У своєму розвитку гломерулонефрит призводить до вельми сумного фіналу – термінальної ниркової недостатності, яка вже потребує нирково-замісної терапії, тобто гемодіалізу, перитонеального діалізу чи трансплантації нирки. І коли постає тоді питання, а що ж краще для пацієнта, то, зваживши всі «за» й «проти», шальки терезів схиляються на користь трансплантології, бо значно більше коштів витрачається на діаліз, ніж вартує операція з пересадки нирки. Обтяжує він і хворого, позаяк людина отримує пожиттєву інвалідність, тоді як з пересадженим органом могла б повноцінно жити та працювати. За успішної «пересадки» людина повертається до звичного режиму дня, працює, займається улюбленими справами, подорожує, словом, не прив’язана до апарату штучної нирки та медичного закладу. Отож трансплантація – це завжди новий шанс на нове, якісне життя.

– Як трапилося, що Україна, яка вважається колискою світової трансплантології, на тривалі роки відстала від своїх іноземних колег?

– Справді, першу у світі трансплантацію нирки від неживого донора виконав харківський хірург Юрій Вороний ще 1933 року. Але подальші спроби розвинути цей напрямок у 90-х роках минулого століття не увінчалися успіхом. І відтак багато років пацієнти з України їздили на трансплантацію нирок до інших країн, зокрема, й Білорусі, пересадка нирки там коштує 70 тисяч доларів США. Значні кошти виділяє держава, але величезне фінансове навантаження лягає й на плечі пацієнта. Білоруські медики, хоч і близькі нам за ментальністю, перевагу віддають своїм громадянам, а наші змушені й там очікувати в черзі. Відтак замість того, щоб розвивати трансплантацію в своїй країні, ми фінансували зарубіжні клініки. В Україні відбувалися лише родинні трансплантації. Але такі пересадки супроводжувалися великими ризиками для донора, бо ніхто не міг гарантувати, чи впорається нирка, що залишилася, з подвійним навантаженням. Завдяки новому Закону та посмертному донорству тепер можна проводити забір не лише парних, але й непарних органів, збільшуючи в такий спосіб кількість реципієнтів, тобто тих людей, для яких ці органи життєво необхідні. Їх у нашій країні доволі багато. Ясна річ, що впорядкування й доопрацювання потребує нормативно-правова база на виконання нового Закону, але головне – перші кроки вже зроблено. Покладаємо великі надії та віримо, що трансплантаційна активність у нашій країні й надалі зростатиме, а ми докладемо всіх зусиль, аби розвивати свою професійну кваліфікацію в цій галузі. Щоправда, й самі люди, суспільство не повинно стояти осторонь цих проблем, і рухатися в одному руслі, аби молоді люди мали доступність до трансплантації.

– Що потрібно, аби розвивати трансплантацію в Україні, адже скільки людей нині в листку очікування?

– Реєстр хворих з хронічною нирковою недостатністю наша нефрологічна служба веде вже впродовж 12 років. Кількість цих пацієнтів останніми роками значно збільшилася. Хвороби прогресують, та й виявляти людей з цією патологією стали частіше, але 30 відсотків з них все-таки будуть потребувати нирково-замісної терапії. Левова частка нефрологічних хвороб призводить до хронічної ниркової недостатності, яка вимагає діалізу, а це доволі дороговартісна процедура. Тому витрати на нирково-замісну терапію – це непосильний тягар для бюджету. Але навіть високорозвинені країни не можуть стовідсотково охопити цією процедурою всіх потребуючих, не мовлячи про Україну, де лише 35-40 відсотків забезпеченості програмним гемодіалізом від загальної потреби. Тому для хворих, які перебувають на гемодіалізі чи мають важкі вади нирок, трансплантація від неродинного донора – це єдиний порятунок. В Україні з часу набуття чинності нового Закону про трансплантацію вже проведено 12 органних трансплантацій від неродинного донора.

Якщо порівнювати якість життя пацієнта, який перебуває на діалізі, та людини, якій трансплантували нирку, то це ніби біле та чорне. Пацієнти з трансплантованою ниркою ведуть активний спосіб життя, знаходять себе в професії, одружуються, в них народжуються діти, тим часом «гемодіалізники», по суті, «прив’язані» до апарата й про будь-яку діяльність навіть не йдеться. Зрозуміло, що завжди знайдуться противники, чи ті, хто не згоден або ж не розуміє та виступає проти посмертного донорства, не вникаючи в його суть. Тому маємо виробити єдиний підхід і пояснювати в засобах масової інформації, на інших ресурсах, як, де й коли відбувається забір органів, і що це неможливо зробити в підвалі чи перехопити людину на вулиці та взяти в неї певний орган, як дехто гадає. Щодо забору органа в медичному закладі, то для цієї процедури створюється ціла комісія різнопрофільних фахівців, які з допомогою спеціальної апаратури діагностують смерть мозку й лише тоді, в певний, дуже короткий відрізок часу, відбувається вилучення. Чомусь ніхто не хоче замислитися, скільки людей нині помирає, не дочекавшись трансплантації, в той час, коли інші гинуть на автошляхах, а могли б врятувати життя не одній людині. Нещодавно оглядала дитинку, якій лише чотири рочки, а вона так багато болю вже зазнала у своєму маленькому житті й зараз очікує трансплантації. Пригадався хлопець, який проходив процедуру гемодіалізу в Іспанії, і виявися єдиним пацієнтом у клініці, бо всім молодим людям впродовж року знаходять нову нирку та ніхто там не приречений на пожиттєвий діаліз. Уже багато років життя тамтешніх мешканців рятує потенційне донорство. Аби допомогти ближньому в біді, їхні громадяни, досягнувши 18-ліття, за бажанням і в присутності свідків заповнюють так звану «донорську карту». Щодо українського менталітету, то наша суспільна свідомість наразі ще не цілком готова прийняти цей цивілізований європейський підхід до передання донорського органу за трагічних обставин. Тож сподіватимемося, що часи зміняться. Втішно, що вже маємо небайдужих родичів, які зрозуміли, що органи померлої людини можуть дати шанс на життя важкохворому, а часточка їхнього родича буде жити в іншій людині.

Лариса ЛУКАЩУК

ДжерелоМедична Академія

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here