За даними Державної служби статистики України, з початку 2018-го й донині кордон із Росією перетнули 343 тисячі українців. Очевидно, що ця цифра далека від реальної, бо, за підсумками 2017-го, найприбутковішим маршрутом «Укрзалізниці» був маршрут між Києвом і Москвою. У першому півріччі минулого року, за даними Держприкордонслужби, українсько-російський кордон перетнули понад два мільйони українців. У 2014-му легально й нелегально до Росії в’їхали близько чотирьох мільйонів наших співвітчизників, а до війни ця цифра сягала шести мільйонів, пише Вільне Життя
Зниженням кількості заробітчан можна було б пишатися, але останнім часом українці добираються в Росію через Білорусь, користуючись послугами перевізників, що працюють нелегально. Так люди перетинають кордон із Росією, не засвітившись у міграційній службі країни-агресора й не поповнюючи сумної статистики в Україні.
Та загалом із початку війни на Донбасі українців, ласих до російського рубля, суттєво поменшало. На Тернопільщині — майже вдвічі. Переважно через агресивне ставлення «старшого брата» до громадян країни, в якій він розв’язав війну.
Небезпечними для українців вважає заробітки в Росії уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська. На початку року вона сказала, що, за даними Міністерства зовнішніх справ, у російських в’язницях перебуває понад п’ять тисяч українців. Якщо хтось із заробітчан хоче розірвати з роботодавцем контракт (ідеться про легальних працівників, бо нелегали працюють неофіційно), то, буває, йому навіть підкидають наркотики.
— Хлопці розказують, що часто роботодавці не мають наших за людей, кидають їх на гроші або здають міграційній службі, — каже перевізник, котрий допомагає українцям дістатися до Росії через Білорусь. — Вони там бояться ходити вулицями, говорити будь із ким. Бояться поліцейських, бо ті беруть із нелегалів великі хабарі. Буває, в наших відбирають на кордоні гроші й документи. Та й феесбешники намагаються вербувати.
Я запитала у перевізника, чому він, незважаючи на війну, допомагає українцям потрапити на заробітки до країни-агресора. І він відповів запитанням:
— Що краще: бути голим, голодним і бідним патріотом чи забезпечувати сім’ю всім необхідним і вивчити дітей? Якби в Україні можна було заробити, люди нікуди б не їхали.
Звісно, тут можна сперечатися, проте не буду. Натомість розповім історію одного нашого краянина.
Тепер він щасливий. Має дружину, дітей, роботу. Добре заробляє і, що найголовніше, заробляє вдома. Спить у чистому ліжку, бачить, як ростуть діти. Став волонтером «Самооборони», часто буває на сході. А ще недавно їздив на заробітки до Росії. Згадує тепер це як страшний сон, але вирішив розповісти свою історію читачам «ВЖ плюс», аби застерегти їх від російських наймів.
Олександра свого часу вигнало до Москви безгрошів’я, адже роботи в рідному селі не було. Тож подався разом із кумом на заробітки. Робили там ремонти. Працювали нелегально, хоча на той час Росія вже окупувала Крим і розв’язала війну на Донбасі.
— Якось ми їхали з об’єкта на базу, що в Підмосков’ї, — пригадує Олександр. — Дорогою нас зупинили. Хто — не знаємо. Були серед них і патрульні поліціянти, і люди з автоматами. Вони почали перевіряти машину, зазираючи в кожну шпаринку. Перевіряли й нас: дивилися документи, вивертали кишені, щось шукали в телефонах, приглядалися навіть до запальничок. Ми не мали реєстрації, але я мав при собі свідоцтво про одруження, де було зазначено, що шлюб зареєстрований на Уралі.
Одного з моїх колег запідозрили в тому, що він уживає наркотики, тож відвели його вбік і змусили зняти штани. Це було дуже принизливо. Коли нічого кримінального не знайшли, почали «пресувати» через те, що ми — українці. Обзивали нас «америкосами», які не розуміють, що роблять, бо краще, ніж з Росією, Україні не буде ні з ким.
Олександр тоді не витримав і сказав, що він — людина вільна й може жити скрізь, де захоче. Така крамола стала приводом для додаткового огляду. Сашка змусили виставити руки вперед і ретельно просвітили їх, шукаючи сліди пороху. Бо ж якщо таке говорить, то міг і воювати.
Порятував заробітчан їхній роботодавець. Хлопці дали номер його телефону «патрульним». Незадовго він приїхав і забрав своїх працівників за 120 тисяч рублів викупу (це понад 51 тисяча гривень). Але протокол вони вже встигли скласти.
Незадовго хлопці вирішили повернутися в Україну. Проте на кордоні до них знову почали прискіпуватися. Лише двох пасажирів буса — Олександра і його кума — митники відвели вбік і змусили кожного заплатити по три тисячі рублів. Заплатили, бо коли ти нелегал, то сперечатися і доводити свої права в Росії небезпечно.
На щастя, Олександр із товаришем дісталися додому. На запитання, про що він думав тоді, на трасі, коли його обшукували агресивні люди з автоматами, чоловік відповідає:
— Не про себе, а про дружину, котра на той час була вагітною. Про нашу дитину…
До речі, Олександр саме в Росії знайшов свою половинку. Познайомився з майбутньою дружиною на третьому місяці заробітчанства, а вже за два місяці молоді люди розписалися. Обраниця Олександра родом із Уралу. Там він прожив рік, прихилився серцем до тамтешніх людей і навіть набув нових друзів.
— Моя теща, тітка й дядько дружини, брат і сестра — золоті люди, — стверджує Олександр. — Усі знайомі, родичі дружини, з якими спілкувався на Уралі, дуже добре ставляться до України, поважають нашу позицію і самі хочуть відділитися від Росії, як і сибіряки, — розповідає Олександр. — Але водночас вони розуміють, що їм ніхто не дозволить. Російська влада цього боїться, тому навіть Інтернет блокує, щоби люди не могли знайти там правдивої інформації. Я часто намагався відшукати в мережі ті чи інші публікації, щоби їх почитали мої уральські знайомі, але не міг.
Дружині Олександра сподобалося в Україні й додому вона повертатися не хоче. І він зарікся їздити до Росії — хіба в гості до родини. Сашко переконаний: якщо людина вміє і хоче працювати, то й тут може знайти гідну роботу. Принаймні він заробляє нині не менше, ніж заробляв у Москві. Почувається вільним, нікого не боїться і не ховає очей від наших бійців, коли вкотре привозить їм на передову продукти й інші необхідні речі.
Відчуття свободи і почуття власної гідності грішми не вимірюються. Вони не мають ціни.
Лілія Костишин
