«Калина» — улюблена сторінка читачів «Вільного життя плюс». До неї вони пишуть найбільше листів, найчастіше телефонують. Уже понад двадцять років на її шпальтах триває конкурс «Фотомодель «ВЖ плюс» — і Василь Бурма вже фотографує доньок своїх перших моделей. З року в рік «Калина» нагороджує переможців конкурсу «Жіночі історії» пам’яті багаторічної ведучої Людмили Овсянної. Свого часу при «Калині» діяв клуб для жінок, у рамках якого відбувалися різні зустрічі, презентації, майстер-класи. Скільки доль поєднала ця сторінка, скільком людям допомогла вистояти в скрутних життєвих обставинах — важко уявити. Уже майже шістнадцять років «Калину» готує до друку наша колега Ліля КОСТИШИН.
— Чому ви стали господинею саме цієї сторінки?
— У мене не було вибору. 13 грудня 2003 року ми поховали Людмилу Степанівну Овсянну — і того ж дня редактор передав мені «Калину». Погодилася вести її хіба тимчасово, бо тоді ще була молодою і мріяла писати журналістські розслідування, за які мене можна було б убити (сміється. — Авт.) Проте немає нічого постійнішого за тимчасове. Навіть у декретній відпустці я опрацьовувала «калинові» листи, а сторінку формувала Наталя Турчин. Тепер мені допомагає Мар’яна Бобрівець.
— Тобто «Калина» вберегла вам життя?
— Вона всі ці роки забирала в мене час, який я могла б присвятити розслідуванням. Але екстриму не позбавила. Мені не раз погрожували чи то розгнівані чоловіки, чи коханки, яких я начебто зганьбила в газеті, чи сини, яких я совістила вустами їхніх матерів, чи ворожки, про яких «Калина» принципово не пише.
— Люди впізнають себе попри те, що ви змінюєте імена і не вказуєте прізвищ?
— Скажу більше — інколи з приводу одного листа в «Калині» телефонують кілька людей із претензіями, хто дав нам право втручатися в їхнє особисте життя. Інколи приходять і вимагають показати лист, аби з почерку довідатися, хто його писав.
— Показуєте?
— Ні. Маю законне право не розголошувати прізвищ авторів. Але одного разу показала. Тоді жінка хотіла переконатися, чи лист-освідчення адресований саме їй. Підозрювала, що його написав чоловік, з яким вони любляться вже роками. Між ними — сотні кілометрів, у кожного — сім’я, тож бути разом не можуть. Зустрічаються таємно раз-два на рік. Вона цілувала той лист, гладила його, плакала і всміхалася водночас.
— Таких людей зазвичай осуджують…
— «Калина» навчила мене ніколи нікого не осуджувати. Бо в житті не буває однотону — чорного й білого — воно має безліч відтінків. У кожній сімейній драмі не буває одного винного. Ми публікуємо дуже різні листи й історії, часто вони викликають шалений резонанс — і читачі можуть самі зробити висновок, що для них прийнятне, а що — ні. Але «Калина» вперто стоїть на боці сімейних, родинних цінностей, християнської моралі й вірить у кохання.
— Пригадайте якусь кумедну історію, пов’язану з працею над цією сторінкою.
— Одного разу безхатько прийшов давати оголошення в «Посередницю», але раптом передумав, бо вирішив, що або я, або Наталя Турчин йому цілком підходимо за дружину. Просив, щоб ми самі швиденько вирішили, котра за нього вийде заміж. Але насправді це не смішно, а сумно. В «Калині» мало смішного. Зате зворушливих історій, що надихають — греблю гати.
— Ви часто вигадуєте історії?
— У цьому немає потреби. Перед тим, що з людьми витворяє життя, блідне найбагатша уява. А ось читачі цим інколи грішать — ми вже навчилися з перших абзаців упізнавати вигадані історії. Проте однаково їх публікуємо, бо чи можливо придумати щось, чого не може трапитися в житті?
— У чому, на вашу думку, секрет популярності сторінки?
— Це терапія: словом, історією, світлиною. Це подруга, яка вислухає, поділиться своїм, щось порадить, але нікому не розкаже. Щоби посилити цей ефект колежанки, я вигадала так звану історію з додзвоном. Людина мені телефонує, я перетелефоновую їй на мобільний, вислуховую, пишу розповідь, телефоную, перечитую, щоби все було правильно, і публікую в «Калині». Тож мій номер 25-26-28 — це телефон довіри. Якщо не беру слухавки, то у відрядженні чи працюю над якимось матеріалом, бо не «Калиною» єдиною живу в газеті.
«Калина» — антистресовий засіб. Стомлена працею і сімейними негараздами жінка візьме її ввечері до рук, начитається, наплачеться над чужими історіями й урешті зрозуміє, що їй іще нема на що нарікати. Бо й чоловік у неї не найгірший, і діти — слава Богу. Якщо ж у жінки все добре, вона, прочитавши «Калину», вкотре подякує Господу за те, що має.
Багато чоловіків теж читають «Калину», часто потай від товаришів, щоби ті їх на кпини не взяли. А дарма, бо ця сторінка має на меті допомогти чоловікам краще зрозуміти жінку, аби зробити її щасливою, стати відповідальними батьками.
— Читачі в листах і розмовах виливають на вас негатив та біль. Як ви захищаєтеся?
— Ніяк. І навіть не намагаюся. Бо маю серце-сито, крізь яке пропускаю все. Часто плачу над листами читачів або коли слухаю їхні сповіді. Вислухаю, напишу, перечитую — і вкотре плачу. Може, я через це буду трошки менше жити… Але відмежовуватися уявною скляною стіною від людини, котра тобі виливає душу, ділиться болем, сокровенним, я не вмію.
— Що найважче в праці над «Калиною»?
— Безперервність процесу, адже сторінка виходить щотижня. Нема коли перевести подих. Тож невимовно вдячна авторам, що допомагають нам робити «Калину» такою, якою вона є. Без вас, наша «калинова» родино, ми з Мар’яною не впоралися б. Запрошую до співпраці нових авторів. І дуже прошу передплачувати «Вільне життя плюс», бо тільки від передплати залежить доля газети і… здійснення моєї мрії.
— Якої?
— Я мрію вийти на пенсію з єдиним записом у трудовій книжці, але не раніше, ніж через років сорок. Тоді мені буде стільки, як нині Василеві Бурмі. Він довів, що це реально.
— А ви передплачуєте «Вільне життя плюс»?
— Мені його дають задурно. Передплачую для мами і свекрухи. В батьківському домі ця газета була ще тоді, як мене не було на світі. А мамі мого чоловіка квитанції на «Домашню газету» і «ВЖ плюс» щороку приносить Миколай. Це традиція. Причому передплачуємо дворазовий випуск «Вільного…», бо я сама дуже люблю його. Мені подобаються чорно-білі світлини — вони глибші, кольори не відволікають уваги від головного. Та й номери за п’ятницю інформаційно насиченіші. Це вісім сторінок тематично розмаїтого тексту без реклами. Тож коли читачі просять щось опублікувати саме в номері за середу, бо не передплачують п’ятничного, мені хочеться плакати. Я ж волію і всім читачам бажаю плакати тільки над «калиновим» чтивом.
Зоряна МУРАШКА, “Вільне життя”
Фото Тараса ХЛІБОВИЧА (стрій із етногалереї «Спадок» родини Демкур).
