Головна Новини Тернопільська журналістка дізнавалася про могилу 1841 року на Микулинецькому кладовищі

Тернопільська журналістка дізнавалася про могилу 1841 року на Микулинецькому кладовищі

“У Тернополі жила дівчина, закохана у художника. Але мачуха надумала віддати її заміж за багатого старого пана. Дівчина була в рідному домі ледь не наймичкою: мачуха її не любила, щоб та не зробила, за все її кляли. Бідолашна часто чула: “а нехай би тобі ворони плечі поклювали”. Тож вигідно віддати заміж небажану пасербицю – це було подвійне щастя. Тато за доньку не заступався.

І ось в ніч напередодні весілля бідолашна пішла на цвинтар, на могилу до матері. Там довго плакала і, втомлена, заснула. А це була пізня осінь, під ранок вдарив мороз, дівчина замерзла на смерть. І голодні ворони таки поклювали їй плечі…  В пам’ять про цю історію батько поставив відповідну скульптуру: дівчина спить, схилившись на труну мами, з весільним вінком в одній руці та великими пензлем – символом кохання до художника – в іншій. А на плечах в неї дві великі ями – сліди від прокльону мачухи – де її поклювали птахи…”

Таку історію мені в дитинстві розповіла моя бабуся, коли показувала цю скульптуру на Микулинецькому. Я чемно повірила. Згодом, вже від інших людей історія ця перетворилася з сумної і романтичною, на повчальну. В ній дівчина була лінивою, і кляли її воронами саме за це. І в руках у неї був вже не пензлик, а мітла.

Ще в одному варіанті вже сама дівчина била нею свою маму… Як би там не було, але на скульптурі збиває з пантелику епітафія. Бо хоч її і важко зчитати, але там чітко видно слова, які вказують, що поховання це чоловіче: “народився” і “помер”. 

В підлітковому віці, коли мене почала цікавити цвинтарна символіка, я перепитувала в бабусі і знайомих, чи не було колись у фігури крил? Бо оці сліди на спині могли бути заглибинами, куди їх прикріпляли. Зрештою, там чітко видно місце, куди заходили самі кріплення – такі мінітунелі в самій скульптурі. І якщо то крила, то в руках у скульптури може бути зовсім не пензлик і не віник. А факел. Бо так зображали так званих ангелів смерті. Але бабуся крил не пам’ятала… І не дивно, бо поховання це – 1841 року. А моя бабуся народилася в 1932. Тож скульптура мала майже сто років, щоб крила відпали і загубилися десь у смітті.

А “дівчина” тим часом обросла легендами… У правій частині чітко видно дірку для кріплень Неподалік цієї скульптури є інша, схожа за ідеєю.

Виконана львівським майстром Паолом Евтельє на могилі Анни та Емілії Губер. Там сидить янгол з опущеним факелом і лавровим вінком на голові. Сперся на дві урни. Всі символи смерті, які лише могли бути. Нічого не нагадує сюжет? Надгробок Анни та Емілії Губер Бо це не просто янгол, а так званий геній смерті або Танатос. Погаслий факел і лавровий вінок – якраз його атрибути. Дві урни чи труна, як у випадку з “дівчиною” – також. Саме скульптура на могилі Губер допомогла більше дізнатися про “дівчину з пензликом-мітлою”. Бо, шукаючи інформацію про цього Танатоса, пощастило вийти на іншого. У праці “Cmentarze dawnego powiatu Tarnopolskiego”, виданій в 2017 році у Варшаві, подані написи на всіх сторонах скульптури “дівчини з мітлою-пензликом”. Пісковик – легкий для обробки камінь, однак тому і не надто міцний, а скульптура виконана саме з нього, тому написи частково стерлися або обсипалися. Тому те, що не вдавалося прочитати місцевим, на щастя, змогли поляки, бо напис, нагадую, польською. І починається він, як часто було заведено в епітафіях, звертанням до перехожих:  Епітафія.

Оригінал та переклад Тетяни Федорів Тобто, це справді могила чоловіка, котрий народився в 1793 році, помер у 1841. І скульптуру йому поставили доньки. Виходить, все геть навпаки, аніж у традиційній історії.  Щоправда фахівці, які описувати кам’яні скульптури Микулинецького кладовища, цей пам’ятник піддали критиці. Мовляв, сюжет точно взяли у майстрів, котрі працювали для Личаківського. Навіть наводять приклад надгробка Петера Стефані, який виконали в майстерні братів Шимсерів.

Надгробок Петера Стефані. (Фото: альбом Cmentarz Łyczakowski we Lwowie w latach 1786-1986) Та й сама скульптура, за словами авторів, має чимало огріхів: “Слід підкреслити, що Танатос із Тарнополя дуже слабкий в плані моделювання, з анатомічними помилками, і, перш за все, з неправильним балансом фігури. Через що різьбяр повинен був ввести складки мантій, що підтримують занадто великі руки персонажа…”, – пишуть фахівці.

Однак водночас наголошують: попри всі огріхи, реалізація самої композиції, деталі орнаменту, а також одяг та зачіска персонажа повністю відповідають класичній темі. Однак тут же іронічно зауважують: “місцевий творець, мабуть, був особливо задоволений своєю роботою, бо на передній стіні він поставив свій підпис: ANTONJ”. Підпис майстра Отож, дівчина у вінчальній сукні з весільним вінком і віником-пензликом насправді виявилася Танатосом у традиційному хітоні. І тримає він в руках опущений факел – як символ життя, що згасло. “Весільний” вінок насправді лавровий – символ завершення певного періоду, в цьому випадку – життя. До слова, весільний вінок насправді означає те саме – але там мова йшла про те, що завершився інший період життя – до заміжжя. Що ж до слідів “від вороння”, то в праці мистецтвознавців йдеться наступне: “Фігура на пам’ятнику має втрачені крила, від яких залишилися отвори кріплення”. Щоправда, кому саме належить могила, наразі невідомо.

Ірина Небесна, Терміново

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here