Головна Новини Тернополяни на заробітках займаються волонтерством

Тернополяни на заробітках займаються волонтерством

За межами рідного краю працюють тисячі небайдужих людей. Вони завжди готові підставити плече воїнам, які захищають Українську державу від ворогів. Для цього не шкодують ні власного часу, ні коштів, ні здоров’я. Волонтери – добрі ангели України – не хочуть за свою працю ні слави, ні нагород. Найвища нагорода для них – шлях України до перемоги у війні, до національного, економічного, правового і духовного процвітання!

Вона не бажає слави!

Пані Олеся К. – надзвичайно скромна людина. Вона навіть соромиться, щоби про неї писали в газеті. Адже усе, що робить, – не для власної слави, а для  процвітання України! Але я не можу не згадати добрим словом цю щиру, чуйну, патріотичну жінку!

Пані Олеся народилася в Кривому Розі Дніпропетровської області, а батьки її – з Тернопільщини (тато – з Козівського району, а мама – з Теребовлянського). Волею сталінського режиму вони були закинуті на схід. Батько, великий патріот України, працював на шахті. А свій вільний час присвячував книгам, виховував любов до них у маленької донечки.

Коли Олесі сповнилося три роки, родина повернулася до Тернополя. Дівчинка часто гостювала у батькової родини в Купчинцях. І не раз бавилася з онуками письменниці Іванни Блажкевич, котра жила по сусідству – Марією, Яремою, Ігорем та Іваном. Чула із уст «бабусі Блажкевичевої» цікаві вірші, написані для дітей, проймалася любов’ю до рідного краю, яка струменіла із кожного слова письменниці.

Після закінчення школи Олеся вступила до Тернопільського медичного інституту на лікувальний факультет і з успіхом закінчила його. Працювала лікарем-педіатром у медичних закладах Тернополя. А в 2003-му, як і тисячі співвітчизниць, з економічних мотивів поїхала на заробітки до Італії.

Вихована батьками в патріотичному дусі, пані Олеся і своїх дітей виростила в любові до України, її  історії, традицій, мови. Син її брав участь в революції Гідності. В січні 2014-го його поранив снайпер у бою на Грушевського. Дивом вижив. Його переправили на лікування у Варшавську клініку МВС.

«Якомусь дебілові спало на думку повправлятися на моєму оці у влучності стріляння. Це дивовижно, але я ні на грам на нього не ображаюся. Лише ніяк не втямлю, як можна навмисне стріляти людині в око…» – напише  він пізніше.

Після поранення молодий чоловік пізнав безліч щирих, щедрих, безкорисливих людей. Такого безмежжя доброти  не міг собі навіть уявити. І коли вона полилася на нього потоком, навіть трохи злякався… Сотні українців, що мешкають у столиці Польщі, провідували поранених, висловлювали свою підтримку, приносили їжу, усе необхідне. Часті відвідини втомлювали, але були  приємними. Василіанський монастир УГКЦ на вулиці  Медовій у Варшаві став центром допомоги революції  Гідності. Туди українська діаспора з усієї Польщі везла теплі речі, ліки, продукти… Поранені щовечора  із задоволенням відвідували  Службу Божу в монастирі  (навіть ті, хто ніколи раніше не ходив до церкви). І молитва лікувала їх не гірше від ліків…

Коли 18-20 лютого 2014-го в Києві війська тирана-Януковича розпочали наступ на Майдан, син пані Олесі  бачив, як вся українська Варшава стікалася до церкви, як на останній бій, розуміючи, що звідси допомогти  можна хіба молитвою. Просили про диво… І це допомогло. Народ вистояв! Військо відступило! І ніхто у світі, навіть найсильніші  гібридні та інформаційні війни, не зможуть стерти з пам’яті народу зерна єдності, свободи і мужності, засіяні Майданом!

Ще з початку революції пані Олеся зайнялася  волонтерством. Разом із Василем Задворняком із Львівщини збирала у Брешії все необхідне для Майдану. Пожертви здійснювали й українські  заробітчани, і небайдужі італійці, які  співпереживали подіям в Україні. Зібране щонеділі   відправляли бусами до Києва.

Коли почалася війна, волонтери запрацювали ще активніше. На фронт для українських бійців (особливо для добровольців) поїхали тонни ліків, обмундирування, продуктів. Допомога йшла і воїнам на передову, і пораненим у госпіталі, і дітям тих, хто загинув на фронті. Ця робота ведеться до сьогодні.

– Поки Україна у вогні, я не маю права розслабитися, – каже пані Олеся.

Вона не бажає слави, бо вважає, що у її вчинках  немає нічого особливого – так повинна діяти кожна українська людина, яка має чисту совість,  небайдуже серце і порядність.

Побільше б Україні таких чудових людей!

 

Сім’я волонтерів із Тернополя

Іван, Леся і Таня Лавро – широко відомі у Брешії волонтери. До Італії Іван працював у Тернополі (в державній охороні). Його дружина Леся була майстром на бавовняному комбінаті. У 1999-му жінка залишилася без роботи. Вона поїхала на заробітки до Італії. На початках працювала доглядальницею біля  старих і хворих людей, згодом влаштувалася на роботу  на фабрику. Через шість місяців до Лесі поїхав чоловік.

Донечка Таня до одинадцяти років жила в Україні з дідусем і бабусею. У 2006-му Леся та Іван, отримавши дозвіл на об’єднання сім’ї, забрали дитину до себе. Зараз Тані 23 і вона вчить дітей в українській суботній школі.

Іван Лавро згадує як колись, ще школярем, він запитав свого вчителя історії: «От ви кажете, що всі імперії з часом розвалюються? А Радянський Союз теж колись розпадеться?» «Мовчи, Іване! Ніколи не питай більше такого!» – злякався учитель.

Коли у 1990-му Союз розпався, Лавро був одним із перших, хто вивісив на своїй машині чорно-червоний прапорець УПА! Український народ почав розбудовувати власну державу і боротися з тими, хто хотів повернути його під панування Росії.

Із початком революції Гідності сім’я Лавро  зайнялася волонтерством. Усі троє активно допомагали  Майдану. Гуртом збирали й посилали до Києва теплий одяг, ковдри, ліки, їжу. Все це їм приносили співвітчизники-заробітчани та небайдужі італійці.

Коли почалася війна на Донеччині, Лавро вирішили  допомагати дітям, батьки яких загинули на фронті. На сьогодні родина «усиновила» одинадцять таких дітей. Серед них – Коваль Юра із міста Стрий, Білінська Анжеліка з Івано-Франківська, Долейко Даринка з Крижополя Вінницької області, Федчищин Даринка та  Вікторія з Любомиля Волинської області, Семанишин  Вероніка і Назарчик… Назар народився через два місяці після смерті свого тата, Даринка Долейко – через десять днів після загибелі свого…

Допомагає сім’я Лавро і хворим дітям. Обласній дитячій лікарні в Тернополі передають через знайому медсестру допомогу для онкохворих і діабетиків…

Торік Тетяну Лавро запросили на прийом до українського посла у Римі. Почула від нього багато вдячних слів за свою роботу.

Невтомна родина  знає: по-справжньому щасливий не той, хто має великі маєтки і багато грошей, а той, хто робить добро для інших.

Тож хай щастить волонтерам у їх благородній справі. І хай їхня копітка праця допоможе українським воїнам вибороти мир для України.

Неоніла ДРИГУШ (КРЕМ’ЯНЧАНКА)

Джерело: газета “Свобода”

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here