Головна Новини Століття тому тут мешкало у рази більше поляків, ніж українців: Як...

Століття тому тут мешкало у рази більше поляків, ніж українців: Як вимирає село на Шумщині

Зараз, у першій третині ХХІ століття, під впливом урбанізації та заледве не щоденних технічних революцій, вже нікого не здивуєш відкриттям алеї, закриттям школи чи ремонтом вулички у місті, скажімо, в Тернополі. Натомість, незрозуміло через які причини, маленькі села та хутори, що споконвіку виконували роль оплоту звичаїв та джерела традицій українського народу, тепер для нащадків тієї ж нації – дивина та й годі, Шумськ Інфо. Населені пункти, що раніше «кишіли» життям, рухом та емоціями, тепер – спокійна «гавань», аби дожити віку у компанії з природою й «господаркою».

Забара – село-вуличка на Шумщині, про яке ви знайдете лише два речення інформації у Вікіпедії: у 2001 році тут налічувалося 123 людини, зараз – 80. Майже століття тому у селі мешкало у кілька разів більше поляків, ніж українців, навколо Забари громадилися хутори. Тут досі пам’ятають про приходи фашистів – «чистої арійської раси» (старожили кажуть, що десь у лісі є навіть невеличкий цвинтар, де поховані німецькі солдати), бій «совєтів» із сотнею «Буревія» (командира Петра Базилецького) у квітні 1943-го, те, як місцевих мешканців забирали в Сибір, а пізніше, в роки правління Горбачова і здобуття незалежності, вони виїжджали на заробітки самі і більше не поверталися.

Того й назвали село Забарою, бо «постійно звідси люди забираються» – шукати кращої долі. Вихідці з Забари: військові, лікарі, вчителі, інженери, вчені – після здобуття вищої освіти шукають роботу в містах, а сюди вже не їдуть, адже немає перспективи. Як і Забара, села в Україні поступово «вимирають», а обіцянки депутатів рано чи пізно їх відродити – це, відверто кажучи, популізм.

Одна вулиця, довжиною у три кілометри
Забара – село за тринадцять кілометрів від Шумська та за годину пішої ходьби від сусідніх Залісець. Починається воно, фактично, від роздоріжжя, по-місцевому – «біля ракети», хоча до першої хати ще йти і йти. Космічного агрегата на цьому місці звичайно, нема, раніше стояв знак із назвою населеного пункту, але й той десь подівся.

Від першого обійстя на дорогу вибігає дітвора – старший, русявий хлопчик, років шести, за ручку з меншим братом, і летять назад на подвір’я з криками: «Ма, там тьотя з фотоапаратом!». На шум і гам з ганку виходить бабця, взута у гумовці і з кошиком в руках.
– Ви куди? – питає. Почувши, що писатиму матеріал про село, посміхається. – Вже були в нас ті кориспондєнти, десь роки штири назад, то зі мною тоже говорили.
Недалеко від хати, за кілька метрів, гуркоче трактор. Пахне свіжою ріллею і випарами солярки. Дядько, років під сорок, у сірому картузі, переорює города. У таких селах, як Забара, здавна повелося – привітанням тут слугує кивок головою. І, що цікаво, неважливо, «свій» ти чи чужий, а вітається з тобою кожен.
При в’їзді в центральну частину Забари стоїть фігура Діви Марії. Місцеві встановили її з метою вшанувати пам’ять вбитих односельців, що загинули під час спалення населеного пункту фашистами в роки Другої Світової. Люди вірять, що Богородиця оберігає село від негараздів і до сьогодні, посадили навколо неї туї та квіти – чорнобривці й півонії, що зараз, в середині жовтня, звичайно, вже не цвітуть.
Попереду – вузька вуличка з майже вимитим асфальтом, калюжами і товщею болота. За словами місцевих, буває таке, що пізньої осені чи взимку тут і не проїдеш, шляху нема. Вулиця лише одна, тягнеться майже три кілометри. Вона носила ім’я комсомолки-партизанки Зої Космодем’янської, поки у 2016 році її не перейменували на Лісову.

По одну сторону – хати заселені, в кого мотоблок або ж комбайн стоїть на подвір’ї, в кого – автомобіль. Відразу привертають увагу кольори будинків. Тут і темно-синій, і червоний, і жовтий. Мабуть, так селяни спробували відволіктися від тяжких буднів.
По інший бік – закинуті, напівзруйновані будинки в оточенні фруктового саду чи, подекуди, в густих хащах. Деякі з них виставлені на продаж, вікна забиті клейонкою та дошками, висять таблички, але чогось ніхто не купує. Деякі майже розібрані. В одній з найбільш зруйнованих хатин, де нема дверей, шибки у вікнах вибиті, дах давно провалився, на вцілілій стіні – картина. Різнокольорові квіти, вишиті гладдю. Видно, що до мистецтва тут ставляться з особливим трепетом. Майже біля кожного господарства пасеться корівка чи кінь. Схоже, череди на пашу забарчани не гонять, кожен «глядить» свою худобу.
По ліву сторону – стара автобусна зупинка, що майже вгрузла в землю і оточена деревами. Ще за кілька метрів помічаю постамент – пам’ятник воїнам-односельцям, загиблим у Другій Світовій війні.

Щовесни, після активного благоустрою до Великодніх свят, тут, на початку травня, відбувається лінійка пам’яті, яку проводять учні із сусідньої школи – Залісцівського НВК. Тутешні мешканці кладуть квіти, штучні вінки, запалюють лампадки. У багатьох із них батьки, рідні та друзі не повернулися із фронту. Забара чи не найбільше у Шумському районі постраждала від жорстокої руки війни. Зараз же біля постаменту – пустка, природа бере своє. Ще радянські ліхтарі, котрі встановлені по всіх боках плитки, якою обкладено пам’ятник, побиті і не світять. У мешканців села немає коштів, аби їх поремонтувати, чи встановити нові.
Далі вулиця звужується, тепер асфальт з’являється лише латками, здебільшого, дорога розбита, де-не-де посипана щебенем. Біля подвір’їв бігають кури, цесарки, індики, в калабанях, що вириті то тут, то там, купаються гуси й качки. Звуків безліч: від гучної лайки, бо неподалік якісь чоловіки ремонтують трактор і сваряться між собою, до рохкання поросяти в хліві та мукання якоїсь телички, котру, напевно, забули забрати додому на обід. Здалеку видно колишній медпункт, велетенське, аварійне тепер, приміщення, у якому раніше були і початкова школа, і сільська рада, і клуб.
– Який сьогодні день? – гукає до мене чоловік, років за п’ятдесят, у куфайці і спортивних штанах, який тачкою возить мішки з картоплею до погребу. Почувши, що субота, каже, що так і думав, й жаліється – ще має багато роботи нині, а спина вже болить, бо ж натаскався тієї бульби.


У кінці «нової» частини Забари – роздоріжжя. Прямо – польова дорога, по обидва боки заросла велетенськими кленами. Під ногами шурхотить пожовкле листя, вгорі нависли крони, утворюючи напівсутінки, тому складається враження, що йдеш тунелем. Дух забиває від солодко-терпкого аромату яблук і сухої соломи. Попереду – дивне приміщення із залізним піддашком і розмальованими дверима. Крізь шибку всередині видніються акуратно поскладені дерев’яні цурпалки. Виявляється, це колишній магазин, а зараз його хтось викупив, як склад.


Закинутих будинків стає дедалі більше, деякі з них утеплені ще за прабатьківськими науками, обкладені соломою аж під дах, оббиті дерев’яною вагонкою, помащені вапном. Є й такі хати, що впали і вросли в землю, бо нікому доглядати. На дерев’яному плоті одного з покинутих обійсть поплелася дика малина, ягоди рясно червоніють на тлі масивних бузинових кущів. Врешті-решт, вулиця заводить у глухий кут – з лівого боку обривистий яр, а попереду – ледве помітна стежина, що веде углиб лісу. Колись поселення тягнулося на багато кілометрів далі, ніж зараз, стежка (дорога в минулому) вела до хуторів – Німеччини, Михайлівки, Упріння тощо.

«Всьо було! А тепер нема нічого…»
На чужому, покинутому напризволяще, подвір’ї, що при самій дорозі, дід Льоня збиває яблука жердиною і збирає у великий плетений кошик. Біля його ніг крутиться грайливе цуценя. Дід кладе останнє яблуко до кошика і витирає руки об полу сорочки.


– Я сам народився на Забарі, отам, нижче трохи, живу. Там ше такий пеньок великий над дорогою, то липа зрізана. Ото попросила жінка збити яблука і здати, а вже машина поїхала, чув, що десь гуділа. Та й мені треба йти додому, бо нема коли, – розповідає.
Йдемо вниз дорогою, дід Льоня поспішає, каже, що треба корову привести додому. За нами стрімголов біжить цуценя, весело погавкуючи.
– Рябко – файний друг! Де я – там він, – хвалиться псом старий. – Село було колись! – вигукує. Ото всьо були хати, а тепер скрізь порожні. Було сто двайцять хатів, був колгосп, бригада. На фермі телята тримали, коні, вівці. Всьо було! А тепер нема нічого… Порозбирали будинки, зрівняли з землею, нікому нічого не треба, – з жалем говорить, показуючи місця, де тепер тільки руїни колишніх заможних господарств.


– Чотири класи було на Забарі, там та школа вже тоже зруйнована, як йти під горбочок, то побачите таке велике приміщення. Вже навіть не пам’ятаю, скіки нас в класі учнів вчилося. На Забарі викладало дві вчительки. Я вчився перший клас, другий. Ходили до нас і з хуторів по дві сторони діти. Отаке було, вчилися не то шо зараз, а мусіли ходити. Потім йшли в Залісці, там навчання семикласне, а після того – в Жолобки, хто мав бажання. Я то вже не ходив, треба було мамі помагати, працювати, бо батько не прийшов з фронту. Нас двоє в сім’ї, ше брат молодший, зара десь в Маріуполі. Певно. Тай таке! – розповідає про минуле.
На дідові стильна червона кепка і сіра робоча вітровка. Штани підперезані паском, аби не спадали.
– Був в нас і медпункт в тій школі. Там і вибори проводили, магазин тримала сім’я одна. Мали ми і бібліотеку потім вже. Шкода мені Забару, бо повмирали люди, деякі повиїжджали, молодьожі нема, та й хати пустують. А ми так от і живем!
На запитання, чим займається цілими днями, знічев’я махає рукою.
– На пенсії, що інакше можу робити! Скорше я в Тернополі працював на заводі, получив квартиру. Зараз син там живе, зробили ремонт. Ще один син має квартиру аж… – довго не може згадати де, а потім вигукує: – … в Козові, як на Бережани їхати. Там він вженився після того, як на вчителя в Тернополі вивчивсь. Жінку свою майбутню в тому інституті зустрів. Часом приїжджають до нас, аякже, внуків привозять! – усміхається.
Каже, що гордиться своїми дітьми, бо чого ще хотіти від життя. Мимоволі у фокус потрапляють його пальці, зашкарублі від роботи, товсті і порепані.
– Там он жінка живе сама, дочка, бо батьки померли, – показує на найближчу хату, утеплену соломою, вказівним пальцем. – І тут, – каже, – жінка, вдова. Її дочка десь аж в Севастополі приземлилася, рідко появляється тут.
Майже доходимо до дідової хати, радить оминати калюжі, бо ж кросівки білі, не відчищу.
– Бачте, що робиться! Всьо заростає бур’яном, де тако ше можуть, то косять, але то мало хто таке робить, – говорить і показує на дорогу, котра звертає від Забари і тягнеться ген-ген за ліс. – То дорога на Угорськ, а там далі траса на Кременець через села.


– Ундово бачте, яка баюра! Вже син фотографірував, був в Шумську в адміністрації і нікому не треба тої дороги. Їдуть сюди, хто хоче, по гриби всякі, а дороги зробити не можуть. Навіть світло як проводили, то тут лампочки не вчіпили. Там, де асфальт в селі, там є лампочки, а тут – не хватило. І ото зараз то нормально. А як тако ближче до зими, і автобус в шість годин приходе, то тут навіть, як йти, не видно, так темно, – жаліється.
Біля хати діда Льоні – короткий перепочинок, а тоді він продовжує розповідати.
– Отут жили жінчині батьки, померли, і я мусів з Тернополя вернутися сюда з жінкою, бо стидно від людей, що отак відрікся. Жінка зараз у сина в Козовій, поїхала трохи віддихнути, а я сам лишився на господарстві, то ради не даю, – розводить руками і нахиляється, щоб погладити пса. – Ми то хоть маємо якусь пенсію, а ви он зайдіт до сусідів, поговоріть. Вони не мають нічого. Тримають дві коровки, тільки мають гроші з того молока і ше може якесь яблуко назбирають, здадуть. І все, заробітку більше нема. А спробуйте отак прожити! – трохи сердито розповідає.
Дід Льоня тішиться можливістю потрапити в кадр і просить сфотографувати ще й з собакою. На прощання бажає удачі в написанні статті з його слів і каже, що радий був поговорити, бо «в такій глуші мало де кого побачиш».

Якби б не діти, Забару відрізали б від світу
Небо затягнуло хмарами, напевно, скоро буде дощ. Дід Льоня нагадував, що «радіо центральне на сьогодні передбачало зливу». Люди метушаться, хтось везе гичку худобі, хтось виїжджає жигулем з подвір’я, хтось миє машину просто на вулиці, щедро поливаючи водою з великого шланга.
Мій «Кенон» привертає увагу водія «Фольксваген». Привітний дядько зупиняється, відчиняє двері, біля нього дружина і її колежанка. Впізнають мене і вирішили зупинитись, спитати, що таке роблю. Кажуть, що їдуть яблука забирати до діда Льоні, бо він від самого ранку збирає.
– Головне – покажи, які в нас тут дороги! – сміється жіночка з білявим, кучерявим волоссям, Людмила.
На ній блакитний, магазинний фартух, а поверх нього в’язана камізелька.
– Їздять до нас «камазами», обробляють поля всякою хімією, і ніхто ті ями не позасипає, – вигукує. – Перед виборами могли б хоч шось зробити для Забари, хоч би якого піску привезли, то ми б самі позасипали баюри.
– Ну, ті агрофірми могли б хоч шось зробити, – підтакує збоку колежанка, Надя. Жінка чорнява, коротко підстрижена, поглядає у вікно час від часу і уникає дивитися у мій бік. Певно, злякалася фотоапарата.
– Наше село гарне, добрі люди тут живуть, не сваряться, – з іронією говорить білява жіночка і сміється, штовхаючи подругу.
– Ой, горе, бідні люди тут, як церковні миші, – перебиває їх чоловік.
На ньому – синій комбінезон, увесь у пилюці, і коричнева сорочка з плямами мазуту.
– Сюди Зеленського треба, хай приїде, в реп’яхи ондо сяде і подивиться, як ми на Забарі тут виживаємо, – показує на фотоапарат і просить сфотографувати велетенського куща лопуха, що росте навпроти буса, біля дороги.
– Горішки збираємо по хатах, яблука скупляємо, та й маємо копійку. Їздимо ще в Залісці на базар у суботу, торгуємо, – ділиться пані Людмила, хукаючи на руки, бо змерзла трохи.
– Молоко по шість гривень здаємо, подорожчало. Було по п’ять. І живи тут, як хоч. Добре, хоч автобус ходить, дітей возить у школу в Залісці. А ввечері, якщо їдеш з Шумська з роботи, то йди пішки до села. Якщо б не діти – то взагалі Забару відрізали б від світу. Ще як Сашко Бальчос їздить, шофер, то заїжджає по вечорах, бо тут живе і автобус в себе на подвір’ї ставить, – ділиться наболілим Надія і показує на небо, затягнуте хмарами:
– Точно нині дощ буде, їдемо скоріше.
– Нас не кляцай, бо ми нині не фотогенічні, – дядько закриває дверцята буса і вони їдуть геть, в сторону хати діда Льоні.
Дивує, як в такому крихітному селі, як Забара, стільки привітних, хороших людей, котрі хоч і нарікають іноді на складні умови, в яких доводиться крутитися, проте, трудяться, не покладаючи рук, пишаються своїм маленьким домом і тішаться звичайним, рутинним успіхам. Це ще раз доводить, що рушійна сила України – народ, що розбудовує майбутнє кров’ю і потом. У теперішні складні часи, коли карантин змусив всіх переоцінити пріоритети і «обрізав» можливості до мінімуму, кожен задумується, яким шляхом піти, як жити далі. А Забара – живе. І житиме. Житиме, поки тут є люди, котрі пам’ятають своє минуле.

Юлія ІНОЗЕМЦЕВА,
студентка кафедри журналістики ТНПУ імені В.Гнатюка.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here