Головна Новини Сомалійка яку покинув тернополянин змушена жити 90-річним дідом в жахливих...

Сомалійка яку покинув тернополянин змушена жити 90-річним дідом в жахливих умовах

У місті Перемишляни на Львівщині живе сомалійка Арафа Шире. Сюди її закинуло нелегке життя. Бо з малими дітьми опинилася у жахливих побутових умовах з дідом, від якого змушена терпіти кривду й приниження. Навіть отримання громадянства для неї виявилося надважкою справою, хоч чотирнадцять років мешкає в Україні та є мамою дітей українця.

За зраду на смерть забивають камінням

Арафа уже чотирнадцять років мешкає в Україні. І спілкується зі мною чистою українською. Хоч пережила стільки горя, випробувань, про своє життя розповідає спокійно.

– Моя батьківщина – Сомалі, – розказує Арафа. – Але була війна, і мої батьки як біженці попросили прихистку в Саудівській Аравії. Вони виростили семеро дітей. Зараз майже всі розлетілися по світу. Я вирушила в Україну, бо хотіла вчитися. Мала різні країни на вибір, але чогось серце підказало їхати сюди. Подала документи у Тернопільський державний медичний університет імені Горбачевського.

Арафа обрала сестринську справу. Професія дівчині дуже подобалась, вона хотіла допомагати людям. Але, на жаль, диплом отримати не встигла.

– Я закохалася, – щиро зізнається жінка. – Ми з Юрою познайомилися у Тернополі. Він працював у магазині побутової техніки. Почали зустрічатися, а потім я зрозуміла, що вагітна.

Діти сомалійки Арафи і тернополянина Юрія

Одружуватися Юрій не поспішав. Хоча й Арафу з дитиною не покинув. Рідним жінки важко було зрозуміти, як це «жити на віру». У Сомалі з подружніми обов’язками та вірністю усе дуже серйозно. Скажімо, за зраду можуть на смерть закидати камінням як жінку, так і чоловіка. Батьки дуже переживали за доньку. Але вона почувалася щасливою. Особливо, коли після народження первістка Адама Юрій таки покликав заміж.

В одній кімнаті жили… шестеро

А потім на світ з’явилася і донечка Аліза. Подружжя мешкало в однокімнатній квартирі. Разом з ними – чоловікова мама та сестра. Важко було тулитися усім разом, як у рукавичці. Через ті побутові незручності й почалися сімейні сварки. А ще помер тато Арафи, який раніше платив за її навчання. І вона розуміла, що після декрету не зможе поновитися в університеті, платити за неї нікому.

– Ця втрата для мене була дуже важка, – каже Арафа. – Хотілося підтримки, розуміння, співчуття. А не було з ким про це навіть поговорити, поплакати…

На жаль, сімейне життя дало тріщину. Арафа розуміла, що вони з чоловіком віддаляються одне від одного. Просила його, аби пішли жити окремо. Але Юра не послухав.

– Я мусила пильнувати дітей. Думала, як вони мають вчитися? Їм треба ходити до школи, мати своє робоче місце, окреме ліжечко. Але піти на роботу і винайняти самостійно окреме житло не могла, бо досі не маю українських документів, – розповідає жінка.

Погодився прийняти онукову жінку з дітьми дід Станіслав з Перемишлян. І Арафа зібрала речі та перебралася із сином й донечкою до нього у двокімнатну квартиру. Тут Юрина родина невістку та дітей Адама й Алізу прописала.

«Їдь у свою Африку!»

Хоч умови проживання там дуже важкі. Дідові понад 90 літ. Помешкання давно не бачило ремонту, меблі віджили своє. Усе розвалюється, сиплеться. У кімнатах холоднеча, гарячої води немає, бо колонка давно вийшла з ладу. Їм би нову придбати (чи хоча б вживану), та поки нема за що. А тут ще й дід почав викидати коники.

Дід Станіслав

– Спочатку було все добре, по-людськи. Я прибирала, готувала. А потім він почав… чіплятися. А для мене це нестерпно. Мушу закриватись у кімнаті, діти починають діда боятися. Хоч він не б’ється, але словами принижує, при дітях говорить брудні слова, – плаче Арафа. – Кричить, що вижене мене, як собаку. І сусіди не раз дорікають: «Їдь у свою Африку!» А що я чи мої діти їм поганого зробили? Я би рада кудись поїхати, хоч в іншу область. Та хто мене з дітьми без документів куди візьме? Я маю папери лише як біженка. Уже кілька років подаю на громадянство. Але постійно приходить відписка, що рішення приймає президент: мовляв, ніхто на це не може вплинути. А недавно з’ясувалося, що при оформленні моїх паперів допустили помилки – в моєму та доньчиному іменах. Зараз буду знову подавати.

Міська влада подбала про роботу

– А чоловік дає про себе знати? Хоч чимось допомагає? – запитую.

– Ми рік прожили окремо – я тут, він там. Це ж не сім’я. Я подала на розлучення. Уже три роки ми офіційно не чоловік і дружина. За цей час до дітей він приїжджав лише раз. Пішов до сина у школу, потім ми учотирьох погуляли в парку. І все, – опустивши очі, розповідає Арафа, й видно, що жінці від того дуже сумно.

– А грошима допомагає?

– Платить на дітей аліменти. Трохи була заборгованість, але зараз ніби виплати йдуть вчасно. Але що тих грошей? Їх ледве на дітей вистачає.

Клич допомоги родині дала Унівська лавра. Долучилися добродії з Перемишлян та Львова. Благо, підтримали й одягом, і харчами – стало значно легше. А ще під своє шефство сім’ю тепер взяла мерія. За підтримки міського голови Перемишлян Олександра Зозулі Арафу Шире взяли на роботу. Лише два тижні працює – а яка вона щаслива! Хоч не в білому халаті трудиться, а з віником та шваброю, все ж почувається значно впевненішою і захищенішою. З’являється віра, що вона у цьому світі не сама.

А ще відповідні служби шукають можливість, аби Арафа поновила навчання. Можливо, не в університеті, а у медичному коледжі. Щоб нарешті змогла отримати заповітний диплом та працювати за спеціальністю.

Джерело: “Вісник”.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here