Священник Олексій Філюк з села Шушківців добре відомий на Тернопільщині. Його обирали і «Людиною року», і «Духовним наставником» краю. Він і в церкві служить, і будинком культури завідує, і має посаду в агрохолдингу та веде… уроки кулінарії!
А ще Олексій Філюк – волонтер, організовує благодійну допомогу для бійців, котрі охороняють наші кордони на сході України. Він же – садівник і пасічник, дбає про популяризацію зеленого туризму в околиці. У період карантину став більше приділяти уваги релігійним записам, що викладав у мережу Інтернет – й зібрав там найбільшу онлайн-парафію. І коли почали закривати через коронавірус церкви, до його віртуального храму у соціальній мережі потягнулися тисячі віруючих з різних куточків України.
Кілька років тому священник взявся за ще одну благородну справу – виховання сиріт. Першим у його батьківський дім прийшов Віктор. Хлопчик був під опікою брата, але той мало займався школярем. Аби прогодуватися, Вітя працював у парку – здавав напрокат дитячі машинки, якими любить гасати малеча. Ночував на лавці серед дерев…
Сьогодні він – усміхнений юнак, який будує власне життя з упевненістю, що його люблять і в усьому підтримують. А ще має названого брата Сергія, теж сироту. Хлопчик залишився без тата й мами, вони загинули в аварії. Його доглядали дідусь із бабусею. А коли й ті померли, соціальні служби попросили священника взяти хлопця під опіку.
– Чи не важко вам самому з дітьми, ще й з такими непростими долями? – запитую отця.
– Найперше потрібно було налагоджувати контакт і розвіяти усі їхні страхи. З Віктором ми разом готували їжу й багато розмовляли. Я розумів, що відкриватись йому непросто. Але одного разу пролунав дзвінок: «Тату, рятуйте, на мене собаки напали». Те перше «тату» було як крила. Як був удома без футболки, так сів у машину й полетів до нього відбивати від зграї, – згадує священник.
Він показує стос листів та записок зі словами «люблю» і «тато».
– Це моє найсокровенніше, – зізнається названий батько.
Не раз жінки ставлять своїм чоловікам отця Олексія у приклад у вихованні синів.
– А мам хлопці часто згадують?
– Віктор зрідка, а Сергій своєї мами і не знав. Але ми завжди разом молимось за них, – каже священник.
– Чи не кличе їх минуле?
– Мої діти знають головне – що я їх люблю і завжди чекаю. І що все моє – це все їхнє. У них починається доросле життя. Буду щасливий, якщо створять свої сім’ї та обдарують мене онуками.
Джерело
