Тепер запальний український гопак танцюватимуть і мешканці шістнадцятимільйонного китайського міста Ченду. Навчатиме їх наш земляк, уродженець Підволочиська Олександр Промович. Нещодавно разом із дружиною Чен Сі вони відкрили школу хореографії «Кришталева туфля”, де не лише навчають китайських танців, а й популяризують українське мистецтво, пише Сільський господар
ВІД ПІДВОЛОЧИСЬКА – ДО КИТАЮ
– Хореографією я захоплююся ще з дитинства, – розповідає Олександр. – Змалку у Підволочиську відвідував танцювальній гуртки. Після дев’ятого класу вступив до Теребовлянського вищого училища культури. Відтак навчав хореографії дітей у рідному місті та Волочиську Хмельницької області. Одного дня мені зателефонував викладач Теребовлянського училища і запропонував поїхати до Китаю. Спочатку я вагався, та й рідні не охоче відпускали. Мені тоді було 23 роки, за кордоном сам не бував. А тут така пропозиція – летіти аж до Піднебесної. Вирішив спробувати. Мій перший танцювальний дебют відбувся у місті Сучжоу. У тамтешньому театрі наша українська група працювала за контрактом один рік.
Спочатку в Китаї для мене було незвичним усе: культура, менталітет, а найголовніше – мова. Я не знав жодного китайського слова. За покупками ходив лише у супермаркет. Це єдине місце, де давав сам собі раду. Але навіть коли що не розумів, то на допомогу приходили місцеві мешканці. Китайці дуже доброзичливі, особливо до європейців. Їх дивують наш високий зріст, біла шкіра і великі очі, тому часто просять з ними сфотографуватися. Згодом я записався на мовні курси і тепер вільно володію китайською та вивчив майже усі ієрогліфи.
Після повернення в Україну мені запропонували роботу у Туреччині. А згодом я знову підписав контракт із китайським театром. У цій країні я вже десять років. Працював у різних містах. Тепер моя сім’я оселилася у місті Ченду, яке належить до провінції Сичуань.
ВЕСІЛЛЯ БУДЕ УКРАЇНСЬКИМ
Ніколи б і не подумав, що доля закине мене аж до Піднебесної. А вона, бачите, розпорядилася так, що й тут кохання своє зустрів. З Чен Сі нас познайомили танці. Ми працювали в одному театрі: вона – хореографом, я – танцюристом. Розписалися торік 20 травня, на китайське свято закоханих. Відгуляти весілля планували в Підволочиську. Навіть замовили ресторан і музикантів, запросили рідних і друзів з Китаю. Втім через карантин забаву довелося відкласти до наступного року. Ми з нетерпінням чекаємо цієї зустрічі, сумуємо за живим спілкуванням. Та й вже хочеться познайомити своїх родичів із дружиною, адже бачимося з ними лише за допомогою камери в телефоні.
Мамі моїй невістка одразу сподобалася. Врешті, вона завжди поважала мій вибір і мої рішення. Батьки Чен Сі та сім’я її брата теж ставляться до мене добре. Ми живемо в одному місті, втім зустрічаємося не часто. Але обов’язково разом відзначаємо Новий рік, дні народження. Батьки дружини на пенсії. Тут на заслужений відпочинок виходять швидше, ніж в Україні: жінки – у 50 років, чоловіки – у 55. Їхні доходи дозволяють їм багато подорожувати світом. Якщо є необхідність, то батьки допомагають дітям. Але ми намагаємося давати собі раду, ось уже придбали квартиру. У Китаї заведено, що молодь іде на роботу вже у 18 років. Переважно одночасно працюють і вчаться. Звісно, що від гостинців ніхто не відмовляється. Батьки дружини завжди стараються догодити зятеві (сміється – авт.). Якось тесть передав кілька кілограмів моїх улюблених м’ясних продуктів. Він уже знає, що китайська гостра їжа мені не смакує, тому й зробив такий подарунок.
ВІК – НЕ ПЕРЕШКОДА
Коли я тільки приїхав до Китаю, то не міг ніяк звикнути до їхніх страв, сумував за нашим борщем і варениками. Тепер з цим значно простіше: у місті є багато магазинів, де продають українські продукти, якими смакують і китайці. Єдине, чого вони не люблять, то це твердого сиру і сала. А от у шоу і танець китайці закохані до без тями. І нема різниці, скільки їм років. Часто люди, яким за шістдесят, влаштовують танці на площі просто неба.
У нашому місті багато шкіл хореографії. Під час карантину дирекція одного закладу запропонувала нам із дружиною викладати уроки онлайн. Опісля ми навчали танців уже очно. А потім вирішили зорганізувати свою школу. До співпраці запросили ще кількох викладачів. Урочисте відкриття «Кришталевої туфлі» відбулося 11 липня. Нині нашу школу відвідує 150 учнів. Наймолодша група, віком від трьох до шести років, вивчає класичні танці. Трохи старші вихованці вибирають бальну чи сучасну хореографію. А ось найповажніша моя учениця – 60-літня китаянка освоює запальну сальсу.
Є ще окрема група із дванадцяти дорослих. Саме вони попросили нас навчити їх українського гопака. Китайці люблять наші танці. Кілька років тому в одному з театрів під моїм із дружиною керівництвом вони вже запалювали глядачів. Всі були в захваті від української музики та вишиванок, які спеціально шили на наше замовлення, щоб ще більше покороти жителів Піднебесної.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА
