Головна Новини Полон, обстріли, контузія: 19-річна поліцейська з Маріуполя, що приїхала в Тернопіль, розповіла...

Полон, обстріли, контузія: 19-річна поліцейська з Маріуполя, що приїхала в Тернопіль, розповіла про жахіття війни

Дві війни, бомбардування, втеча із Маріуполя, полон, обстріли, контузія, кількакілометрові черги під час евакуації – усе це пережила в свої 19 Вікторія(ім’я змінено). Дівчина – працівник поліції. Вона разом з мамою до останнього сподівалася на припинення вогню. Проте довелося залишити рідну домівку. 

Стати поліцейською Вікторія вирішила ще у дев’ятому класі, вступила у Дніпропетровський університет внутрішніх справ. У серпні 2021 її призначили на посаду помічника дільничного офіцера Маріупольського відділу поліції

Війна застала Вікторію під час сесії у Дніпрі. В небі з’явилися літаки та почали бомбардувати аеропорти. Дівчина одразу поїхала додому, бо переживала, за маму, за те, як вона одна буде евакуйовуватися. Маріуполь в цей час вже горів.  

“Від початку війни і до 27 лютого ми з мамою перебували у будинку. Ми не сподівалися, що війна затягнеться, і що окупанти бомбитимуть мирне населення. Ми думали, що за день-два все припиниться, як це було в 2014 році, – розповідає Вікторія. – В бомбосховище дівчина з мамою поїхала після того, як біля її житла впав російський літак”. 

Вікторія каже, що до звуків градів та снарядів звикати не довелося, бо уже чула їх у 2014 році. Проте тоді окупанти не бомбили житлові мікрорайони. У лютому цього року все кардинально змінилося. Спочатку ховалися у підвалі, але після вибуху зібрали речі у автівку і поїхали у бомбосховище на території Азовсталі. 

“На території заводу було багато бомбосховищ і в кожному по 200-300 людей. У нашому сиділо більше 70-ти. Ми були без світла, газу та опалення. Води не було, тому ми топили сніг і пили. Завантажуючи авто, я поклала в нього мішок картоплі. Саме нею харчувалися ми всі в бомбосховищі”. 

Після перших обстрілів до лікарні з пораненнями потрапили родичі Вікторії і дівчина вирішила їх провідати. Добиралася, ховаючись від куль, бо зв’язку жодного не було. З собою взяла пляшку води і, як з’ясувалося згодом, доречно. У лікарні не було ні води, ні їжі. Економили на всьому, харчувалися раз на кілька днів, а тому пляшку води довелося поділити на всіх пацієнтів медзакладу.

Дівчина розповідає, що в результатів обстрілів сирени тривоги не спрацьовували і одного дня, коли вона вийшла з бомбосховища, неподалік впала ракета. Її відкинуло ударною хвилею і вона на декілька годин втратила слух. Вікторія зізнається, що перебуваючи в зоні бойових дій впродовж місяця, страх розсіявся, але за ці дні вона навчилася розрізняти свист кулі, снарядів, падіння ракети чи градів.  

Поліцейська стверджує, що якби не військові, вони б не вижили. Коли бої стихали, хлопці з Азову приходили і приносили їжу та воду. В бомбосховищі Вікторія із мамою пробула до 21 березня. Далі їм сказали евакуйовуватися. 

“Ми більше кілометра повзли, бо зверху лунали вибухи, свистіли гради. Коли оглянулися, то побачили, що завод зруйнований вщент. Далі ми мусили пішки йти ще кілометрів 13, аби вийти з самого Маріуполя. Українські блокпости проходили без проблем, а от на російських нас та наші сумки ретельно перевіряли. Черги були неймовірні”, – з жахом пригадує поліцейська.

Під час евакуації Вікторія потрапила до російського полону. Дівчина розповідає, що окупанти спочатку ламали психологічно, залякували зґвалтуванням та розправою. Усі розмови проходили під дулами автоматів. Змушували перейти на сторону росії. Проте вона не здалася і заявила: “краще стріляйте, до вас не перейду”. Під час активних бойових дій їй вдалося втекти. 

200 кілометрів – від Бердянська до Запоріжжя вони евакуаційними автобусами подолали за півтори доби. Сьогодні Вікторія з мамою вже в Тернополі. Про пережите пригадує важко, але вірить у перемогу України та оформляє документи для роботи в правоохоронних органах нашого міста. 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here