Головна Новини Повстанець ОУН-УПА з Тернопільщини розповів трагічну історію свого дитинства

Повстанець ОУН-УПА з Тернопільщини розповів трагічну історію свого дитинства

Буремні і лиховісні роки Михайла Дармопука розпочалися не у 20 років, і навіть не у 10-ть, а у 6-ть. Той день маленький хлопчик запам’ятає на усе життя, пронесе крізь літа, закарбує болем у серці. Саме тоді чужі, незнайомі люди у формі назавжди заберуть від нього батька. А він не боячись нічого, схопить у руки карабін, проте так і не вистрелить. Ні, не сміливості забракло, а сили у дитячій долоні. Пальчики щосили тиснули на курок, а він так і не піддався. У ту мить в очах хлопчиська зародилася свідомість – доросла, спрямована на боротьбу за волю та справедливість, за патріотичну ідеологію та Батьківщину.

Михайло Іванович Дармопук народився 4 квітня 1931 року у селі Гнидава (Піщане), що на Тернопільщині. Сьогодні проживає у селі Петриків, поблизу Тернополя.

– Доброго здоров”я, Михайле Івановичу. Розкажіть, з чого усе починалося, адже тоді Ви були зовсім юним.

“Нас не питали, а ми, по-правді, і не роздумували. Не було такого переді мною питання – бути чи ні у складі УПА. Я пішов, записався. Так і розпочалася моя боротьба. У 1948 році заснував молодіжну організацію з примітивною назвою “ОМУТ” – організація молодого українського товариства. Це був перший осередок, він зародився у нашому селі Гнидава, тепер – Піщаному Залозецького (Зборівського) району. Кількість учасників налічувала 14 осіб. Збирали харчі, зброю, виконували поставлені завдання.”

Згідно з документальною інформацією, Михайло Дармопук був організатором та головою “ОМУТа”. У 1950-1952рр. – повстанець ОУН-УПА.

– Ви почали розповідь з тих часів, коли Вам було 16-17, проте часто згадуєте себе хлопчиком, якому шість. Це був час, коли ви дізналися, що таке ціна життя і жага до помсти за своє, рідне.

Мені було шість. Вони прийшли і забрали мого батька. Я кинувся у стодолу, схопив батьків карабін. Я щосили натискав на курок, але так і не зміг вистрелити, він ніяк мені не піддавався. (Плаче) Я хотів того дядька вбити і вбив би. Мабуть, тоді я перестав бути дитиною…

Батька звали Іван. Він був замордований у тюрмі. Мати також померла – численні допити та випробування долі далися взнаки.”

Михайло Іванович зізнався, сон, у якому він стріляє у того, хто забрав його батька, снився йому тричі. Та з думкою про помсту прокидається щодня. Пече вогнем душу 90-річного чоловіка тодішня дитяча безпорадність. Він і досі собі не пробачив, що не врятував тата, що зброя не спрацювала.

– Повернемося до організації “ОМУТ” та УПА. Вас обрали головою осередку. Без чого не обходилася організація, яке із поставлених завдань було для вас найважливішим?

“Без чого не обходилася… Жодна організація не обходилася підтримки. Без членських внесків. А де їх могли взяти школярі – продавали яйця, брухт, приносили заколядовані чи подаровані кимось гроші. По-різному.

Ми намагалися розповсюдити серед населення правдиву патріотичну інформацію, тематичні листівки, які, скажу, ефективно впливали на людей. Також агітували учнів не вступати в комсомол та піонери, розносили повстанську літературу, закликали людей не вступати у колгоспи, бойкотувати вибори до більшовицьких рад. Щоб мати можливість це все робити, то я і запропонував створити друкарню. Вона була примітивною, але завдяки їй друкували по кілька тисяч листівок.

Михайло Дармопук каже, тексти матеріалів у пам”яті не збереглися, але назавжди запам’ятався той ефект, які вони справили на людей.

– Коли розпочався ріст “ОМУТу”? Як розуміли, кому можна довіряти?

 “Десь у 1949-му. Тоді мені було вже 18-ть. Звичайно, кількість осередків мала збільшуватися. Залучали лише надійних, тих, у кому були впевнені стовідсотково. Переважно це були учні, яких ми добре знали. Створили осередки у Батькові та Олієві. Роботи додалося.”

– Коли інформація про діяльність “омутівців” набула широкого загалу? Чи були у вас складені певні статут та програма?

“Чутки про діяльність нашої організація почали ширитися, коли я разом з Омеляном Білоніжко скинули із покрівлі клубу більшовицький прапор, коли всім Гнідавським осередком у день виборів обірвали підземний телефонний провід, а на будівлі місцевої школи написали антиімператорське гасло.

Після того в один із вечорів, ми вирішили, що нам потрібен статут, програма, клятва та інші організаційні атрибути.”

– Хто був тим надійним плечем, на яке ви завжди опиралися при потребі?

“Побратими. Михайло Криса – мій товариш, друг. Він вже помер, але саме з ним ми розпочинали той шлях боротьби. Про тодішні події він написав книжку. Багато нас було, зараз більшості із них вже немає серед живих.”

 Чи відчували бодай раз, що смерть не те, щоби йде слідом, а вже таки впритул наблизилася до вас?

“Одного літнього вечора 1952 року мене повезли на місце зустрічі з повстанцями коло села Бзовиця Зборівського району. Того вечора там, на полі, я мав бути розстріляний, але моя воля була у кілька разів сильнішою за страх і смерть. Я постановив собі, що при наближенні повстанців до місця зустрічі, я голосно кричатиму “Зрада!”. Я розумів, що у такий спосіб загинуть не всі. Але сталося по-іншому – повстанці на зустріч не вийшли, а неподалік був “мертвий” пункт зустрічі. І там була записка від боївки Залізняка. При наближенні до машини водій увімкнув фари. До світла я прочитав таке: “Друже, провідник, всі боївки виходять на зустріч з Вами 25, 27 і 29 числа”. Записка була написала хімічним олівцем. Записки гарнізону і їхньому майору я не віддав, хоча майор і вимагав.”

 Знаю, що у ті часи ви та інші повстанці мали псевдоніми…

Так, це правда. Практично у всіх моїх побратимів були інші імена. А у мене з Миколою Крисою ще не було. Нашим священником-хрестителем визвався бути “Влодко”. А вирішив так – обоє ми мали розповісти про діяльність князя Олега та Богдана Хмельницького. Хто про кого змістовніше розповість, того й ім’я носитиме. Так я став “Олегом”.

 Якими були умови в УПА: де жили, що їли, хто допомагав?

“Умови були дуже прості і скромні. Ні про яку розкіш й мови не могло йти. Була потреба у зброї, харчах, одежі. Нічого із того у нас по суті не було. Все наше постачання було з народу. Від держави нічого. Склади охоронялися і дістатися до них було нелегко. Зимою не раз доводилося бути холодними і голодними. Але ми знали за що стоїмо, тому на умови нарікань, як таких, не було.”

– Чи є у Вас ордени, нагороди?

(Заплакав) “Немає у мене орденів. Не за ними я йшов. Я боровся за волю України. Не треба мені визнання, мені б лише Україну не руйнували.”

– Чи відчуваєте сьогодні підтримку від держави?

“Ні. Ніякої підтримки.

– Якою має бути Україна, якою ви хотіли б бачити свою Батьківщину? Чого бракує сьогоденню?

“З моєю Україною все гаразд. Вона така, якою мала б бути. А от з людьми, у руках яких влада, які “вросли” у мою Батьківщину… Їм потрібне “лікування”. А, може, й ампутація. Єдності нам бракує. Тоді була величезна єдність, а зараз цього немає. Тоді ми переховувалися, але кожен знав, що ми разом. Ми виконували вказівки чітко і без обговорень, бо знали, що цінності у нас одні, одна ідеологія. А зараз… Молоді хлопці проливають кров… Армія… Чиновники все розкрадають, озброєння слабке, на різні важливі потреби у держави немає коштів.”

Варто відзначити, що впродовж всього життя Михайло Дармопук був активним та намагався пам”ятати про кожного свого побратима, його потреби. Сьогодні, на жаль, роки взяли своє. Через стан здоров”я більшість часу Михайло Іванович проводить вдома. Ненадто говіркий, підкований знаннями та досвідом, загартований боротьбою та випробуваннями долі чоловік все більше поринає у спогади. У них – він молодий юнак, який потрібен своїй країні.

До свята 14 жовтня Михайло Іванович готується заздалегідь: “повний марафет” – зачіска, випрасувана сорочка і, звичайно, кашкет, затерний до дір історією та подіями. Коли звучить Гімн України, його серце завмирає.

Болючу таємницю журналістам “Файного міста” відкрила донька Михайла Дармопука пані Леся: щороку 14 жовтня жінка передає батькові вітання від держави та побратимів. Мовляв, не забули – пам”ятають. Насправді ж, в останні роки жодних слів подяки, жодного візиту, і телефон мовчить… Леся Михайлівна каже: “Нехай то буде мій єдиний обман, мій єдиний гріх перед батьком, про який він ніколи не дізнається”.

автор Людмила Маліброда

Фото: редакція “Файне місто

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here