Олександр Смик: “Відверто про наболіле…” (Частина ІІІ)







Початок тут і тут

«Я успішний? Цікаво, в чому?»

«Я успішна людина? З чого ви взяли? З такою колосальною відповідальністю, вантажем проблем… До прикладу, сьогодні ця «успішна» людина думає як розрахуватися з видавцем. Чи, може, кинути все і піти на пенсію? Але як на ту мінімальну пенсію, яку отримуватиму я (людина, котра все життя працювала), прожити? Оплатити комуналку? То ж в чому моя успішність? Поясніть.

Хоча я тішуся тим, чим займаюся, і радію, коли мене читають чи слухають бодай кілька людей. Тоді те, що я хочу донести, сіється між людьми і з часом проросте чимось хорошим, потрібним…

Щодо моїх проектів. Я тепер беруся тільки за ті фестивалі, які залишаться у нас в пам’яті. Їх хіба громадські організації роблять? Ні! Це – неабияка підтримка  влади, а найбільше – обласної. Прийшли історики, які зрозуміли: якщо не створити меморіальних комплексів на Лисоні, в Антонівцях, то цього потім ніхто не зробить. Книжка, скульптура теж залишаться і переживуть нас. Це, напевне, є своєрідний успіх. І все.

Про цілі, плани та перспективи

«Цілі? Звісно є! Проте я їх уже озвучувати не буду. Бо, окрім того, що займався творчою діяльністю, я допомагав багатьом творчим людям, організував кілька десятків фестивалів, але за це ніхто нічого не платив. А сьогодні будь-який 20-річний юнак, котрий зробив якийсь знімок, заявляє: це – моє фото, воно вартує грошей, авторське право, знаєте. Е ні, хлопці, ви розумні, і я не дурний. Звісно, у мене є мрії, мета. Причому вони чітко окреслені, обдумані мною до найменших дрібниць і мають свою ціну. Чому я так кажу?  На жаль, українці ніколи не дотримуються правил, інструкцій. Наприклад, коли виписуєш проект на будь-яку споруду, завжди знайдеться «чомучка», який скаже, що потрібно додати більше червоного. Тоді й зводять рожеві будинки в Тернополі. Не розуміють, що від початку до кінця є чітка концепція, карта, якої потрібно дотримуватися, не вставляти, вибачте, своїх п’ять копійок, і тільки тоді проект буде приречений на успіх.

Про Україну: самостійність є, самодостатності нема

Перш за все ми повинні створити культурологічне середовище для міста, прорвати ауру невігластва, не бути меншовартісними. У мене колись була така книга «Україна від самостійності до самодостатності». Так ось, ми нині на цьому шляху й стоїмо. Самостійність є, самодостатності нема.

Так, на превеликий жаль, є дуже багато ноток песимізму. Вкотре повторюсь, основна наша проблема – недіюча система патріотичного виховання! І я розумію, що навіть це інтерв’ю, у якому я щиро відкриваю душу і кажу правду про найбільш наболіле, мало що дасть. Бо прочитають лише зацікавлені, а «доброзичливці», які перекрутять усі мої слова, знову скажуть, що Смик скаржиться, щось наговорює. Так, бо вже не витримую. Кажуть, якийсь зайда… Зайда? Я поставив пам’ятник Луцишину, першому тернополянину. Я! Як можна казати, що, я – зайда, не тернополянин? А ви де були? Відверто пропоную: кожен, хто зробив в галузі культури для Тернополя більше, ніж я, встаньте переді мною.  Якби я відсиджувався, мріяв, роздавав ідеї і нічого не робив, тоді не мав би права цього казати. А так…»




Категорії: Новини

Теги:

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: