Головна Новини «Не надіюсь на владу. Моя годувальниця — корова» Ярослав Рибак живе понад...

«Не надіюсь на владу. Моя годувальниця — корова» Ярослав Рибак живе понад три десятиліття сам у лісі

Що спонукало чоловіка до такого? «НОВА…» днями навідалася до пана Ярослава. Кілька кілометрів лісом від села Кобзарівка в напрямку Ігровиці — і ось на галявині літній чоловік копає картоплю. Зодягнений в теплий светр, взутий в бурки, коліна замотані онуччям. На дворі — листопад. Під яблунями — напіврозвалена хатина, за городом — вагончик із трубою від буржуйки, за ним — заржавілий кіоск з написом «Ремонт взуття». Ліворуч на прив’язі випасається худоба. Пильнує необгороджене обійстя серед лісу собака. Господар тут — 81- річний Ярослав Рибак. Проживає чоловік самотньо вже три десятиліття. Родом він із селища Залізці. Важко повірити, але відлюдько має вищу освіту, під час служби в армії об’їздив пів світу — був на Кубі, в Єгипті, у Сирії, в Росії. Працював у ДТСААФ, тож навчив керувати автомобілем ледь не пів району. Ще трудився на цегельному заводі. Та раптом вирішив перебратися жити подалі від цивілізації. Що спонукало чоловіка до такого? «НОВА…» днями навідалася до пана Ярослава.


«Жив при Сталіні, жив при Гітлері…»


Ярослав Сильвестрович народився 13 червня 1940-го року. Жодних документів наразі не має — згоріли торік під час пожежі. Проте українського паспорта у чоловіка взагалі не було, мав ще радянський. Цьогоріч у вересні староста сусіднього села Іванківці Володимир Корнутяк подбав, щоб завезти самітника до Тернополя і виготовити йому документи. Паспорт уже готовий, але знову непроста процедура — вмовити чоловіка ще раз поїхати до обласного центру і отримати. Для пана Ярослава будь-які зміни — великий стрес.
Ще донедавна він взагалі уникав людей — ховався в лісі. — Копаю картоплю, аби встигнути до морозу, — починає розмову. — Помогли мені підорати, бо цього року важко — прислаб, пообморожувався взимку, коли згоріла хата. Раніше я жив у Заложцях. Нині це — Залізці. До лісу перебрався ще до розпаду Радянського Союзу. Черешні, яблуні, сливи — все це я насадив. Купив тут стару хату за 300 чи 400 рублів, попередні власники переїхали до Тернополя. У місті тоді було легше — можна було купити за три рублі м’яса на цілий місяць. Але я не хотів того добра, бо розумів, що радянська імперія посиплеться, що буде трудно…

У батьків я був один. Тато загинув у Другій світовій війні. Ми жили у Заложцях із мамою, дідусем, бабусею та дідусевим братом. Пам’ятаю, де були наші поля. Але потім все забрали до колгоспу. До 22 червня 1941-го року я жив при Сталіні. Потім прийшов Гітлер. У 1944-ому році на наші землі знов ступив Сталін. Створили колгоспи, все у нас забрали — землю, віз, коней… Пам’ятаю, як ми заглядали у вікно, а червоний солдат ніс наше сідло на плечах. Мама ридала, бо обдерли нас до нитки.


«Маєш бути військовим механіком, а не колгоспним!»


Після закінчення школи в Залізцях пан Ярослав навчався на механіка в сільськогосподарському технікумі у селі Новоселище Золочівського району. До радянської армії пішов служити в 1959-ому році. — Завезли нас у російське місто Владимир, там я пройшов курс молодого бійця. Далі перевели до Москви, — продовжує чоловік. — Навчався на механіка в Котовську. Згодом на два місяці відправили в розвідку на Кубу. Ми співпрацювали з Фіделем Кастро. Вивчали всі дороги на острові, проїзди. Мали повертатися в Ленінград, але бачимо по зірках, що везуть нас в інший бік — на південь. Наш корабель причалив у Єгипті. На той час Радянський Союз допомагав там будувати Асуанську греблю. Проте ми в Єгипті не затрималися. Нас відразу доправили в Сирію, де тривали протистояння з Ізраїлем. Назву сирійського міста вже не вимовлю, бо язик зламаю (усміхається, — авт.). Ізраїльські солдати стояли неподалік. Багато із них говорили російською мовою, навіть українську мову там чув. Вони співали нам, читали Євангеліє. Два місяці ми тримали посилену оборону. Коли поверталися назад, серед пустелі, біля самого моря, я побачив зелений гай! Під деревом була розміщена велика кам’яна могила, схожа на мавзолей Леніна. Розповідали, що там похована перша жінка — Єва. Та кілька років тому я чув по радіо, що ту могилу в Сирії вже перенесли. Служба в армії — це насичені подіями роки. Я був у ракетних військах стратегічного призначення. Ми із другом грузином Мелікідзе ходили в розвідку, мали важливі завдання. Навіть генеральний конструктор Сергій Корольов питався за нами. Маршал радив мені продовжити службу в Москві. «Маєш бути військовим механіком, а не колгоспним!» — наполягав. Проте я все ж повернувся додому, тягнуло на рідну землю.

«Мав дві дружини, а остався на світі сам…»

Ярослав Рибак оперся на сапу і безупинно згадує минуле. Втомлений його погляд оживає, на обличчі час від часу з’являється усмішка. Хтозна, коли мав можливість так виговоритись. — Вирішив після служби в армії продовжити навчання. Вступив до Тернопільського політехнічного інституту, потім перевівся до львівського вузу, — каже пан Ярослав. — Навчався за спеціальністю «Автомобілі» з конструкторським нахилом. Не пригадаю, в якому році закінчив інститут, але пам’ятаю, що наш випуск перший не здавав наукового комунізму. Це тішило! На жаль, всі мої дипломи згоріли… Як і згоріли права водія, мотоцикліста, тракториста.
Після інституту мене направили на роботу до голови колгоспу, генерал-лейтенанта авіації Каріпанова на Рівненщину. Коли повернувся в Заложці, запросили в ДТСААФ. Багато років я навчав водіїв. На зборах у Тернополі казали, що кожен третій водій у нашому районі — з моїх рук. У Заложцях ми з рідними збудували файну хату. Перша моя дружина Оксана Тадеївна працювала лікарем інфекціоністом. Була хорошим спеціалістом, до неї приїжджало начальство зі Зборова, Збаража. Якось рятувала важко хворого військового з Тернополя. Дітей у нас не було. Мирились ми, не сварились, я їй зарплату віддавав (усміхається, — авт.). Тоді в ДТСААФі отримував на місяць 300 рублів, дружина в лікарні мала 85 рублів. Але Оксана рано відійшла на той світ… Навіть швидше від моєї мами. Коли її не стало, я перебрався сюди.
Потім ще трохи працював на цегельному заводі в Заложцях. Ми тоді випалювали за зміну по 20 тисяч цегли! Там познайомився з другою дружиною — Ганною із села Ренів. Прожили ми кілька років. Дітей теж не мали. Ганни не стало понад десять років…


«Не надіюсь на владу. Моя годувальниця — корова»


— Чому ви не залишилися жити в Заложцях? — запитую пана Ярослава. — Мама казала, що запише хату на далеку родичку, — пояснює чоловік. — Повторювала, що мені ліпше буде в лісі. — Але ж ви рідний син… — дивуюся.
— «Ти туди не іди», — відганяла мене від хати, — згадує.
— Чому? Щось погане?
— Погане — не погане, але щось собі мама знала, — зітхає.
— Ми передбачали, що розпадеться Радянський Союз, що треба буде тримати корову, щось робити на землі, рятуватись.
— Але ви так далеко від людей живете…
— А нащо мені ті люди?.. — усміхається.
— До села навідуєтесь?
— Як треба, то піду до магазину по сірники, хліб, — каже пан Ярослав.
— Але мені не дуже щось потрібно купувати, бо маю все своє. Їжа — з городу, корова і коза дають молоко, кури — яйця, одяг маю, повітря є, у лісі повно дров — маю чим грітись. Та наприкінці минулого року недоброзичливці підпалили мені хату. Корову потовкли, дві кози псами загризли… Усе моє майно згоріло, залишився без одягу, без ковдри, подушки… Якось дозимував у руїнах. Грівся біля вогню. А ще ж треба було доглянути корову, бика. Але світ не без добрих людей. Недавно мені привезли вагончик, буржуйку, то тепер буду грітись. Виростив на городі бараболі, кукурудзу, капусту, гарбузи… Цибуля цьогоріч не вродила. Ось наквасив огірків на всю зиму. Пан Ярослав показує свою господарку, відчиняє двері вагончика. — Компот зварив. Ще маю трохи капусти тушеної, каші й топлене масло, — заглядає в баняки. — Попривозили мені з села продуктів. Купили буржуйку нову, дали перину. Не замерзну! Лиш би Бог дав здоров’я, а то щось геть «поїхало» після пожежі… Мені тут добре жити, бо, знаю, що люди більше бідують — не мають їжі. Поки ходжу, то не голодую. Ні за чим у житті не шкодую, хіба лише за тим, що ніхто після мене не зостанеться. Близької родини не маю. Провідують чужі, допомагають з сільради з Іванківців.
— А чи знаєте, хто зараз президент в Україні? Чи чули про коронавірус? — Радіо згоріло, тож я без новин, — бідкається. — Україна зараз в стані війни. Президент у нас — комік Зеленський. А був — Порошенко. Юля його якось смішно обзивала… Я ще при радянській владі ходив голосувати. А з лісу мене ніхто не кликав. Кому потрібен мій голос?!
Я все життя мріяв, щоб настала Україна, думав, що буде ліпше, але поки що нема просвітку. Не надіюсь на владу. Моя годувальниця — корова. А про вірус щось чув від людей, але в лісі такого нема (усміхається, — авт.).
Бере в руки привезену нами газету. Розгортає і голосно читає, захоплено розглядає світлини. — О, цей чоловік бородатий подібний до мене (усміхається, — авт.). — Це митець, — пояснюю. — Не бачила у вас календаря. Чи знаєте, яка нині дата? — Дату тримаю в голові. Рахую помалу дні…


«НОВА…» поспілкувалась зі старостою сіл Малашівці та Іванківці Володимиром Корнутяком, який допомагає самітнику. — Знаюся з паном Ярославом від весни. Якось він приходив до села, щоб допомогли йому поладнати криницю, — розповідає староста. — Чув, що раніше хтось жив у лісі на хуторах, але не думав, що дотепер. У чоловіка не було там жодних умов, тож небайдужі люди подбали, щоб хоч трохи покращити його побут. Привозимо йому час від часу харчі, зібрали в людей причіп кукурудзиння, доправили, щоб мав чим годувати худобу взимку. Лісник нарізав йому дров. Піклуються про нього й дві жінки з Ігровиці. Привезли вагончик, буржуйку, заплатили понад 35 тисяч гривень. Кошти пожертвувала краянка, яка нині в США. Я підняв документи, розшукав помешкання пана Ярослава у Залізцях. Нова хата — напіврозвалена, а стара і хлів — під накриттям. Можна підремонтувати і жити. Там гарне місце біля дороги. Потрібно ще завезти чоловіка до Тернополя по паспорт, треба виготовити йому ідентифікаційний номер, щоб оформити пенсію. А то він роками без копійки. Можливо, згодом нам усе-таки вдасться переконати його, щоб переїхав до геріатричного будинку.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here