Головна Новини Неймовірна історія про француза тернопільського походження

Неймовірна історія про француза тернопільського походження

Ці слова стосуються француза тернопільського походження Андре. Він народився у Франції, працював банкіром, тепер отримує хорошу пенсію. Але, крім Франції, любить і Україну, зокрема наш край, звідки походять корені його родини.

Наприкінці Другої світової батько «Андрія», який народився у Борщівському районі, змушений був утікати від Червоної армії, боявся репресій за перебування в УПА. Опинився аж у Франції. І не сам, а з дружиною, яка теж втекла від переслідування комуністів. Та до чужини так і не звикла, а невдовзі померла. Батько сумував кілька років. Коли біль втрати трохи притупився, покохав землячку з Тернопільської області, і в них 1949 року народився Андре, пише “Свобода”

Хлопець зростав у сім’ї українських патріотів. Рідною його мовою є саме українська. Вже потім вивчив французьку. Батько постійно розповідав синові історії про боротьбу українців за незалежність. У восьмирічному віці з Андре трапилась оказія, яка показала характер хлопця і силу його любові до батьківщини своїх предків, хоча знав про неї тільки з розповідей тата.

Директором у його школі був французький комуніст. І одного разу він сказав, що України не існує, це – частина Росії. Засмучений хлопець, прийшовши додому, розповів усе батькові. Той вислухав сина і мовив: «Ваш директор – дурень».

Наступного дня Андре прийшов у школу, зайшов до кабінету директора і сказав, що той – дурень, бо Україна є, буде і не має нічого спільного з Росією…

Які стосунки після цього складалися у нього з керівництвом школи, вже й не важливо. Хлопець ріс, будував своє життя. Час від часу приїжджав до України, набирався тут сили, енергії, натхнення… Здавалося, життя так і триватиме, але війна Росії проти України перекреслила його розміреність, Андре забув про спокій. Йому пригадалися розповіді батька про бої УПА з кремлівськими найманцями. І ці картини наче ожили. Кілька років він не міг приїхати, хоча шукав таку можливість. І от днями Андре побував на Донбасі.

– В Інтернеті я знайшов одного француза – Тоні, який уже шість разів відвідував Україну, – розповідає Андре, – і ми домовилися про спільну поїздку. Для мене це дуже важливо. Я постійно воюю у Фейсбуці зі своїми земляками, доводжу французам, що Україна – незалежна, окрема держава і що на неї напала Росія. А їм байдуже!!! Вони з більшою цікавістю стежать за тим, що відбувається в Сирії.

– А мене дивує позиція багатьох українців, які проживають у Франції, – продовжує розмову Тоні. – Вони збираються, співають українських пісень, одягають вишиванки, вигукують гасло «Слава Україні!», проте на цьому їх патріотизм закінчується. Деякі молоді українці вважають, що це Україна винна у тому, що досі триває війна. І що там воюють брат із братом, а не росіяни. Українці у Франції з легкістю витрачають 20 євро на цигарки, однак шкодують цих грошей на допомогу своїм землякам. Для мене це дуже дивно.

– Тоні, а чому ти допомагаєш українцям?

– Я не люблю кремлівського агресора! А допомагаю Україні, бо вона – частина Європи. Розповідаю французам, що є така країна, що там ідуть бойові дії, а вони дивляться на мене і запитують: «А де ця країна – в Африці?» Розумієте, у Франції, та й не тільки, переважає суцільна дезінформація стосовно війни на Донбасі. Росіяни платять шалені гроші французьким журналістам, щоб ті не писали про Україну, а підтримували проросійські настрої. Головний телевізійний канал Франції, власником якого є друг Путіна, повністю блокує інформацію про вас. З іншого боку, українська влада не особливо дбає про те, щоб про вашу країну знали за кордоном.

Тоні з Андре цього разу привезли одяг, медикаменти. Все це вони роздають дітям, які постраждали внаслідок бойових дій, сім’ям, що живуть поблизу лінії розмежування.

Та найважливіша їхня робота – збір інформації: фото- і відеодоказів того, що росіяни обстрілюють українські території, що мирні українці страждають від рук кремлівських найманців. Все це вони повезуть у Францію, щоб там показувати усім і змінювати думку про нашу державу.

– Мене там називають нацистом, фашистом, – каже Андре. – І знаєте за що? Бо я розповідаю про бійців ДУК «Правий сектор», підтримую їхні ідеї та й загалом пропагую ідею побудови національної України. А французи, наслухавшись російської пропаганди, повторюють дурниці: ніби українські бійці їдять російськомовних дітей, п’ють їхню кров… Безглуздю немає меж.

Спілкуючись з цими людьми, я подумав, що було б непогано, якби французькі хлопці не лише побачили, а й поспілкувалися з бійцями Збройних сил, «Правого сектору», іншими добровольцями, які перебувають у зоні бойових дій.

Першим в наші інформаційні тенета потрапив боєць 34 бригади ЗСУ 49-річний «Мухтарич». Він саме повертався з позицій. Я бачив, що Андре і Тоні було приємно познайомитись з тим, хто боронить Україну від росіян на околицях Донецька. Спілкувалися  трьома мовами: французькою, українською і російською. Майже не сумніваюся, що порозумілися. «Мухтарич» підписав для французів український прапор, а Тоні сфотографувався з його автомобілем, побитим і пошарпаним «бобиком», який виглядав так екзотично, що француз просто не міг повірити, що ця машина їздить і навіть возить людей.

– Це допомога нам від НАТО, – пожартував «Мухтарич» і поїхав, а Тоні ще кілька секунд стояв, намагаючись збагнути отриману інформацію…

Поїздка на одну з баз, де живуть бійці тактичної групи «Сапсан» Добровольчого українського корпусу, була тривалішою. Нас зустрів командир підрозділу – «Сирота», який недавно повернувся з позицій, і його побратим з Криму – «Хайтарма». А пізніше приєдналися дівчата-парамедики – «Руда» і «Квітка».

– Розкажіть, чому ви не йдете в офіційну армію? – звернувся до добровольців Тоні.

– А можна, я все записуватиму? – запитав Андре.

«Сирота» схвально кивнув і почав свою розповідь:

– Ми не йшли на війну, щоб вступати у армію. Наша мета – прогнати ворога і жити щасливо. Я до війни жив у Європі. Працював, мав гроші. Тому хочу перемогти росіян і знову жити для себе. На жаль, є багато противників добровольчого руху. Їм не подобається наша ідейність, прагнення знищувати ворогів, а не домовлятися з ними. Якщо війна закінчиться, то вже не вдасться списувати все на неї. Бо вона багатьом вигідна, особливо тим, хто не бере участі в бойових діях, а наживається. Тому нас і обзивають фашистами, щоб дискредитувати в очах світу і українців.

– Ми воюємо не за гроші, а за ідею. А всім необхідним нас забезпечують волонтери. Спільно з бійцями ЗСУ ведемо боротьбу проти окупантів і щиро дякуємо всім волонтерам (українським і з-за кордону) за допомогу, – продовжила розмову «Руда».

– Я – з Криму, моя дружина – народна артистка України. Перед окупацією півострова ми жили щасливо. Та російські окупанти змусили тисячі людей покинути рідну землю. Нещодавно я втратив молодшого побратима. І поклявся боронити свій край доти, поки останній окупант не здохне, чи не покине мою Україну і наш Крим, – завершив свою розповідь «Хайтарма».

Коли ми вийшли з бази підрозділу, французи ще кілька хвилин не могли отямитися від почутого. Добровольці зуміли показати і свою любов до України, і прагнення боротися за неї.

– Такої жаги в очах, бажання боротьби я не бачу в людей на мирній частині України, серед української діаспори. А тут все щире, живе, справжнє… – сказав Андре, коли ми їхали по дорозі до медиків «Правого сектору» і волонтерів із «МедЕкс – здорові люди».

Медики зустріли французів чаєм, домашнім печивом, яке передали волонтери. Хлопці сиділи і смакували гостинці, а дівчата розказували їм про війну.

– Я чернівчанка, у мене троє дітей, але не можу просто сидіти вдома, коли моя країна в небезпеці, – розповідає керівник медичного управління ДУК «Правий сектор» Таня (позивний «ТТ»). – Я на фронті з 2014 року. Спочатку як волонтер, а тепер – боєць-доброволець. І не заспокоюся, поки наша країна не стане вільною.

– А моя мама навіть не знає, що я перебуваю в зоні бойових дій. Доводиться її обманювати заради нашого загального спокою. Постійно щось вигадую, мовляв, поїхала на семінар, на лекції тощо. Звичайно, колись доведеться сказати їй правду, але боротьбу все одно не покину…

Емоції на обличчях Андре і Тоні видавали все: і гордість за дівчат, і смуток, що бачать цих красунь у зоні бойових дій, а не в мирній країні з діточками на руках…

Медики-волонтери з «МедЕкс – здорові люди» якраз повернулися з виїзду за 5 кілометрів від окупованого Донецька. Французів надзвичайно цікавило, чому вони безкоштовно допомагають жителям, ризикують власним життям.

– Я місцевий, з Донеччини, тому й допомагаю цим людям, які страждають від війни. Разом зі мною працюють лікарі з Покровська, Києва, Дніпра, Тернополя, – розказує керівник медичної служби Олександр Рашевський. – Дехто каже, що українці сходу і заходу різні, а я не бачу великої різниці між нами. У наших генах закладено допомагати ближньому. Від понеділка до п’ятниці працюємо в державних установах, а у вихідні їдемо на передову. Хтось воює зброєю, а хтось – добрими справами. Проте у нас одна мета – вільна Україна!

– Знаєш, у Франції люди живуть дуже добре. Там лікарі отримують по 6-7 тисяч євро щомісяця. І медицина, справді, безкоштовна для людей. Там дуже гарно жити, дуже. Але мені добре в Україні! Тут люди щирі, тому я повернуся сюди, – заявив Тоні, коли ми вже прощалися.

– Михайле, а давай заспіваємо! Як у Тернополі, по- нашому, – попросив Андре.

І ми всю дорогу виспівували «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ти ж мене підманула», «Ще не вмерла Україна».

Це було єднання людей, які зустрілися в місці, де життя і смерть ходять поряд. Але там воюють за правду і за волю України.

Михайло УХМАН

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here