Неймовірна історія про те, як житель Тернопільщини встановив український прапор в Альпах







Люблю історії про цікаве та екстремальне, і ось нещодавно натрапив на публікацію про загиблого на Монблані альпініста. За інформацією французьких ЗМІ, 42-річний чоловік почав сходження на Монблан, його наздогнала буря, альпініст збився з шляху, подавав сигнали про допомогу, та розпочати рятувальну операцію не вдалося, оскільки гора знаходилася в епіцентрі бурі. І от зовсім випадково, обговорюючи цю подію, дізнаємося, що наш земляк Володимир Зозуляк, відомий на Кременеччині геодезист та землемір, не із розповідей знає, що таке Монблан і його вершина. Неймовірно, але п’ятнадцять років тому, кременчанин разом із своїм товаришем, севастопольцем Сергієм Горяніновим, із саморобним та підручним спорядженням, без підготовки, здійснили сходження на найвищу вершину Альп – шпиль Монблан. Встановили прапор України і зробили пам’ятне фото пише kremenets.city

Гора Монблан (Monte Bianco, що у перекладі «Біла гора»). розташована на сході Франції в департаменті Верхня Савойя. На межі двох країн Франції та Італії. Висота – 4808 метрів над рівнем моря.

– Володимире, якась неймовірна історія та спонтанна ідея сходження на Монблан. Як це було?

– Мабуть, як спортивна зацікавленість – спробувати себе у чомусь новому, відчути нові емоції, та просто відпочити від роботи. Сама ідея сходження на Монблан виникла не у мене, а у мого товариша-заробітчанина Сергій Горянінова. Він раніше займався альпінізмом у горах Криму, робив вилазки на Кавказ. Тож, перебуваючи на заробітках в Португалії, Сергій продовжував марити горами, й у нього зародилась нав’язлива мрія – здійснити сходження на найвищу точку Західної Європи. А із Сергієм ми познайомились у Лісабоні, столиці Португалії, де у той час разом перебували на заробітках.

“Наступного дня, не відмовився від задуманого лише я”

На той час я, Сергій та ще троє українських заробітчан, винаймали квартиру в Лісабоні. Відзначаючи із товаришами невеличке спільне свято, ми розговорились на тему альпінізму. Сергій тоді дуже яскраво розповів про походи в гори, гірські краєвиди, фізичні навантаження, гострі відчуття, адреналін і ризик. А мені, як кандидату в майстри спорту із стрибків на лижах із трампліна, ці відчуття були дуже знайомі. Тоді Сергій поділився із нами своєю мрією про сходження на Монблан. У цей же вечір ми усім товариством вирішили, що підтримаємо пропозицію Сергія здійснити сходження. Проте, уже наступного дня, не відмовився від задуманого лише я.

– Розкажіть, як готувались до подорожі?

– Досвіду подорожі по горах і навичок альпіністської підготовки я не мав. У гірський місцевості, звісно, раніше бував – на змаганнях в Карпатах, Хібінах (Кольський п-в). Коли їхав до Португалії то також проїжджав Альпи в Італії та Франції, а потім Піренеї на кордоні Франції та Іспанії.

А ось мій товариш до подорожі готувався давно, тож маршрут продумав заздалегідь. Це вже потім ми разом вивчали інформацію звідки краще розпочати сходження, як добратись із Лісабона до французьких Альп, проглянули схеми можливих маршрутів для підйому на Монблан. Але вирішили діяти за ситуацією на місці.

Щодо екіпірування, то враховуючи дорожнечу усього необхідного спорядження для альпінізму, ми вирішили скористатись наявним підручним будівельним та саморобним екіпіруванням. Сергій, працюючи зварником у Лісабонському порту, виготовив льодоруби та альпійські кішки для пересування по льоду. Я, працюючи на будівництві, узяв міцні будівельні рукавиці та черевики. У будівельному супермаркеті придбали акумуляторні ліхтарики на голову, пласку мотузку із штучного матеріалу для перенесення побутових і будівельних вантажів. У магазині для рибалок знайшли дешеві рюкзаки, палатки, спальні мішки, каремати. У спеціалізованому магазині придбали лише страхувальні карабіни, відтяжки, пристрої для підйому та спуску. Із одягу вирішили узяти лише спортивні костюми, теплі светри, балонові куртки з капюшонами, кросівки, бейсболки і окуляри від сонця. Узяли запас продуктів для швидкого приготування, в’ялене м’ясо, шоколадні цукерки, ізюм, два літри води та бензинову горілку для розігріву їжі. На збирання в нас пішло два дні.

– Як добирались до Альп, де зупинились?

– Відправною точкою для сходження визначили знамените французьке містечко-курорт Шамоні-Мон-Блан, зазвичай його називають просто Шамоні, і звідти стартували в гори. Тож спочатку вирішили з Лісабона добиратись до французького Ліона. Подорож Європою, це одне задоволення, де немає проблем із транспортом у будь-які напрямки, прекрасний сервіс і чудові дороги. Порахували, що автобусом дешевше і зручніше. Із Лісабона до Ліона ми проїхали Іспанію та Францію майже за добу. У Ліоні ми пересіли на автобус до містечка Сен-Жерве. В Сен-Жерве ми приїхали дуже виснажені, а ще не знали мови для розпитування, тож вирішили добиратись до Шамоні на таксі. Скинулись по 30 євро і за годину були уже в Шамоні, яке знаходиться на висоті 1035 метрів над рівнем моря.

“Уже вечоріло і треба було шукати місце для ночівлі. В готелях для нас було дорого, тож ми вирішили влаштуватись у найближчому кемпінгу”

В кемпінгу ми розташували палатку. Сходили ненадовго в містечко прикупити продуктів та води. Прийшовши в кемпінг повечеряли і полягали спати. А уже у шостій ранку Сергій мене розбудив і ми перейшли неподалік у ліс на затишну галявину. Не хотіли мати проблем із міграційними службами. Зробили там імпровізований базовий табір і почали підготовку до виходу в гори.

– Як зустріли Альпи?

– Сніжні вершини Альпи і Монблан ми побачили ще на під’їзді. А вже в Шамоні – ці гори виглядають, як величаве, вражаюче гірське утворення, таке могутнє, що одразу відчуваєш усю силу природи Землі. Побачивши цю велич я зрозумів, що сходження не буде простою прогулянкою. Може бути навіть і небезпечною. І дійсно, згодом усі мої здогадки справдились. У гори із собою взяли лише необхідне. У високогір’ї навіть 100 грамів ваги мають значення і можуть бути зайвими.

Із французької знали лише «Пардон» і «Мерсі», кілька слів англійською і добре володіли португальською. Правда, ми ще мали електронні перекладачі, щось схоже на планшети, але майже не використовували їх, спілкувалися так, як уміли.

– Розпочали сходження із гори Еґій дю Міді…

Ця гора складається з двох шпилів, північного, до якого проведена канатна дорога, і «Шпилю Півдня», який є найвищою точкою цієї гори із висотою 3842 м. До речі, канатна дорога з Шамоні на вершину Еґій дю Міді одна з найвищих канатних доріг світу, яка з’єднує містечко з вершиною гори. Ми купили квитки за ціною 33 євро і почали підйом на північну вершину гори Егюій-дю-Міді у вагончику, милуючись краєвидами. Природні зони змінювалися у нас на очах. А дивлячись вниз, душа ховалася у п’ятки…

Канатна дорога, складається із двох секцій. Спочатку ми піднялись від Шамоні до висоти 2317 м. де ще гірська порода не була вкрита снігом. А згодом ми пересіли в інший вагончик і уже він вивіз нас на верхню станцію з висотою 3777 м. Там уже лежав сніг. Усього підйом канатною дорогою тривав 20 хвилин.

Із цієї станції ми перейшли по містку у тунель, до майданчика та системи тунелів «Південного шпилю». До речі, звідти, через тунель на ліфті можна піднятися на висоту 3842 м. до верхньої станції канатної дороги, де знаходится льодова галерея та оглядова терраса з видом на гору Монблан.

Через ще один тунель ми вийшли із цієї гірської скелі в долину з льодовиками, яка називається «Біла долина». Там до нас підійшли інструктори, котрі скоріш за все пропонували нам провідника. Та ми однаково їх не розуміли. Можливо, вони про щось попереджали. Але ми їм жестами та мімікою пояснили, що інструктор нам не потрібен. У гори пішли самостійно. Спочатку, правда, перевзулись, на свої будівельні черевики, я в свої саморобні альпіністські кішки. Взяли в руки льодоруби і почали спуск у величезну долину по дуже крутому засніженому гребені довжиною метрів 300-400, вузенькою стежкою, з обох сторін якої глибокі сніжні урвища.

“Можливо, нас про щось попереджали. Але ми жестами та мімікою пояснили, що інструктор нам не потрібен”

Хоч навколо лежав сніг і лід, в повітрі було тепло, світило сонце і йшли ми у футболках. Спустившись в долину, відразу зорієнтувались по карті і по напрямках руху інших груп альпіністів та повернули в сторону Монблану.

– Як почувались на високогір’ї?

– На поверхні цієї долини, дещо далі від нас було ще кілька груп альпіністів. Одні йшли вгору, другі вниз. Здебільшого, на цих засніжених, вкритих льодом скельних виступах, альпіністи початківці проводять тренування. Вчаться ходити в зв’язках, переходити ущелини, страхуватися, використовувати льодоруби для страховки. Проходять акліматизацію та адаптацію, звикання до високогір’я. Ми часу на усі ці заходи не мали, та й не планували. Трішки самовпевнено, щоправда, розрахували свої сили і спортивну підготовку. А тому відразу пішли в бік Монблану. Для мене високогір’я в цій долині, а це 3400 метрів ще не відчувалось. Дихати було легко. Для походу вибрали найбільш втоптану стежку, яких там багато і йшли впевнено вперед. Сергій попереду, а я позаду. Йшли ми довго. Дорогою зустрілось лише дві групи альпіністів. Високо над головою сяяли на сонці льодовики і сніжники Альп. В горах де-не-де спостерігались будиночки-прихисток для альпіністів та інколи вертолітні площадки для рятувальників і напевно ВІП-альпіністів.

Але ми в ці притулки не заходили, щоб не втрачати часу. Йшли уже знову на підйом, на гору, а таких дорогою на Монблан нам довелося подолати кілька. Я уже зараз і не пам’ятаю усіх назв. Спершу йти було легко, та через тривалий час ходьби в льодоступах, з’явилась задуха, почали німіти ноги. Сергій йшов попереду і, бачачи, що я відстаю через втому, призначав привали на одну хвилину через кожні півгодини. Через дві -три години, регулярно відпочиваючи, я адаптувався, м’язи ніг і рук прийшли в тонус. Як у спорті, «відкрилось друге дихання». Напевно, організм згадав минулі спортивні навантаження. Тож, уже я почав йти попереду. З часом я пристойно відірвався від Сергія. І самостійно вийшов на ще одну проміжну гору, перед Монбланом. Та навіть тут не обійшлося без курйозів. Перепочив, почекав Сергія, а він все ще далеко. Тож вирішив допомогти товаришу. Зняв свій рюкзак і закопав його поряд із стежкою у сніг. Спустився знову до низу. І тут стався невеличкий курйоз. Дивимося ми із Сергієм, а зверху по стежці нам на зустріч спускається група альпіністів, і вони несуть мій рюкзак. Очевидно, подумали, що цей рюкзак хтось згубив. Показую їм жестами, що це мій рюкзак. Але вони хитають головами і заперечують, розмовляючи щось французькою. Мені довелось емоційно-жестикулюючи, та за допомогою російсько-українсько-португальських розмовних епітетів «роз’яснити» їм, що це дійсно моя річ. Лише після цього альпіністи рюкзак повернули. А мені, уже довелося знову частину шляху йти із двома рюкзаками.

– Пройшовши стільки важкого шляху, напевно, доводилось відпочивати. А, як воно, ночівля в Альпах?

– Коли ми вийшли на гору, перед нами відкрилося сніжно-льодове плато Такюль. Це уже була висота 4200 м. Величезний льодовик Мер-де-Глас, зигзагами льодових нагромаджень спускався униз, аж до Шамоні. Попереду вже ближче виднівся омріяний Монблан. Але уже вечоріло, ми були змушені заночувати на цьому плато. Втома давалась взнаки. Пройшли ми за день відстань кілометрів 5-6. Для безпеки, щоб не здуло вітром, обклали палатку товстим шаром скибок снігу, які вирізали льодорубами. Ось тут уже відчувалось високогір’я в повному сенсі значення та з відповідними наслідками. Працювати було дуже важко, іноді темніло в очах. Повітря доводилось все частіше захоплювати відкритим ротом. Поруч на відстані 20-30 м. зупинились і також почали розбивати табір ще дві невеличкі групи альпіністів. В палатці ми розпалили бензинову горілку, підігріли їжу, просушили по черзі взуття та одяг. Зшили із підготовленого матеріалу український прапор. І трішки задрімали, на годинку півтори.

– Штурм Монблану, як він Вам вдався?

– Спали ми не довго. Уже в третій годині ранку ми піднялися. Одяглися тепліше, налаштували спорядження. Ліхтарики на голову і пішли в темінь. Вирішили йти раніше, щоб дійти до Монблану ще за світлої пори та встигнути повернутися назад до палатки. Попереду ще треба було подолати одну гору із майже вертикальними схилами та широкою ущелиною, ну і сам Монблан.

Сергій пішов попереду. Йти було важко, дорогою чимало небезпечних ущелин, ми їх обходили, а це забирало багато часу і сил. Та до світанку ми дійшли до найкрутішого і небезпечного підйому. Йшли у зв’язці один до одного, але без страховки. Паралельно із нами здіймалися цією ж скелею ще група французьких альпіністів, які ночували неподалік від нас. Правда, вони йшли із страховкою, прив’язуючись карабінами до прикріпленої мотузки. А ми ось так, лише у зв’язці із Сергієм, почали штурм цієї, майже вертикальної скелі самостійно. У нас була домовленість, в разі падіння когось одного, інший з нас мав за допомогою льодоруба прикріплюватись до заледенілої скелі і утримувати обох. Це був штурм. Ми йшли, підстрибували, лізли навкарачки. На щастя, лід, сніг і каміння не були дуже слизькими, не було вітру і ми зуміли здолати цю скелю. Після цього перепочили і почали спуск по дуже небезпечному льодовому гребені. Мороз ставав міцнішим і доходив до 20 градусів. Сніговий покрив став жорсткішим. Засліплюючи світило Сонце, і його промені, відбиваючись від снігу, змушували мружитись навіть в окулярах, що ще більше утруднювало шлях. Адже потрібно було уважно дивитись під ноги і попереду себе, щоб вибрати безпечну стежину.

Дорогою, міркуючи, я ще раз усвідомив весь ризик і небезпеку таких подорожей. Аналізуючи усе, я ще раз переконався, що сходження на Монблан важко назвати прогулянкою. А ще подумав, що нас чекає попереду. Адже небезпека чатує тут усюди. Подумалось, що варто лише допустити один необережний крок чи рух, і хто нас тут, у безкрайніх Альпах, шукатиме. Згадав, що перед підйомом нам розповідали про загибель польських альпіністів, яких важко було знайти.

Подолали ми і цей гребінь та вийшли на фінішну пряму – до Монблану. До речі, на сам Монблан йти було відносно легко, підйом у порівнянні із попередніми скелями пологіший. Біля кілометра шляху ми підіймались до вершини. Це можна порівняти з підйомом на Кременецьку Замкову гору, тільки у явімо, що наша Бона вкрита снігом але без лісового та трав’яного покриву. А я так і згадував свій Кременець на цьому відрізку шляху. Видно, сили уже покидали, але радість хвилювання, коли відчуваєш, що досягаєш заповітної мети штовхала вперед. Йду по цьому «безкінечному» підйому і згадую, коли був ще стрибуном початківцем, як перші рази йшов по кілька разів «нескінченними» сходинками до Кременецького трампліна К-40 із здоровенними лижами на плечах і думав – коли ж ці сходинки закінчаться.

Йшли ми на Монблан уже протоптаними безліччю альпіністів стежками. Ставало дедалі холодніше та вітряно. І ось радість, вийшли ми на вершину Монблану, о 14 годині дня за місцевим часом, 16 серпня 2002 року. Відчуття досить приємне, а видовище на Альпійську гірську систему на стільки захопливе, що якщо дихати було важко через високогір’я, то тут ще й емоції брали гору. На цей момент на Монблані окрім нас із Сергієм не було нікого.

“І ось радість, вийшли ми на вершину Монблану, о 14 годині дня за місцевим часом”

На вершині уже стояв прапор Швейцарії. І ми з гордістю встановили поруч прапор України, сфотографувались. Через 10-15 хвилин на вершину, із боку Італії, вийшли група альпіністів.

Час спускатися до низу. Це було дуже важко. По-перше, бракувало сил. А по-друге, спускатись по снігу і льоду завжди важче, є небезпека посковзнутись і тоді все. Найважче було спускатись по скелі, якою ми попередньо лізли вгору. Перед спуском сили покинули обох. Сиділи на краю і дивилися вниз, і думали, як спуститись. Ця ситуація нагадувала сюжет із відомого роману «Дванадцять стільців», коли один літературний герой, викравши ковбасу, зі страху виліз на скелю Кавказьких гір, а спуститись уже не зміг. Майже такі відчуття і ситуація були й у нас. Вилізти вилізли, а злазити страшно, немає сил і навиків. На щастя, до нас підійшла група, справжніх альпіністів із відповідним спорядженням. Це були французи. За допомогою повторюваного нами «Хелп» і, дивлячись на наш безпорадний вигляд, ці альпіністи зрозуміли, що нам треба допомоги для спуску. Хочеться сказати, що було, як в кіно, але це було реально і я робив таке вперше.

Коли дійшли до місця де лишили палатку і речі, вирішили з останніх сил продовжувати йти скільки зможемо в сторону «Білої долини». Коли почало темніти, ми уже були на висоті 3400 м. Потрібно було готуватись до ночівлі, та облаштовувати палатку сил уже не було. Ми поїли в сухом’ятку. Викопали кожен собі лежанку- яму у снігу, застелили спальні мішки і каремати, так і позасинали.

Вранці частково відновившись у силах, пішли по долині, а потім знову по гребеню до гори Егюій-дю-Міді на висоту 3800 м. Уже на цій горі пообідали у шикарному високогірному ресторані і канатною дорогою спустились в Шамоні. Враження від подорожі неперевершені та висновок я зробив вже тоді. До таких подорожей потрібно готуватися серйозно, бо лише новачкам, як відомо завжди щастить. А от гори, коли хоч раз побував, знову приваблюють. Є мрія ще раз здійснити сходження на Монблан, тож шукаю однодумців.

 




Категорії: Життя,Новини

Теги: ,,,

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: