Головна Новини На хуторі Мартинівка живе четверо людей

На хуторі Мартинівка живе четверо людей

На хуторі Мартинівка на Тернопільщині живуть четверо людей.

Посеред поля стоїть поштукатурена цегляна хата. Коло хліва пасуться кури. Над великою терткою з кабачком у руці схилився чоловік. Коли підходжу, тікає до хати. З будинку виходить жінка у блакитній безрукавці поверх кофти й рябої блузки, пише gazeta.ua

– Тутво жити, то тра мати гідного пса й господара. А то – ні в кут, ні в двері. Так терплю. Але Ісус сказав: “Хто терпен, той спасен”, – поправляє на голові квітчасту коричневу хустину Ольга Мороз, 86 років.

Мешкає на хуторі Мартинівка Бучацького району на Тернопільщині. Сюди не їздить автобус. Сільська рада – за 9 км, у селі Пилява. На хуторі залишилися дві родини.

Ольга Григорівна живе із 83-річним Зеновієм Семеновичем. Офіційний чоловік помер 20 років тому.

Сарай стоїть навпроти хати Ольги Мороз на хуторі Мартинівка Тернопільської області. Жінка тримає птицю. Кілька років тому в неї вкрали дві корови
Сарай стоїть навпроти хати Ольги Мороз на хуторі Мартинівка Тернопільської області. Жінка тримає птицю. Кілька років тому в неї вкрали дві корови
– А тому хлопові, який жиє зі мнов, 20 років тому жінка померла, – продовжує Ольга Мороз. – Тілівізора не маю, пральної не маю. Бувало, навіть не знала, що вже за день. Хтось над’їде, то спитаюся. Бо гадаю, якби свєто, то щоб не робити. Правда, невістка до мене дзвонила. Тепер щось перестала.

Виховала трьох синів і дочку. Маю 25 правнуків. Навіть ніхто не наглєне. Син, як женився, привели молоду. Свахи співали: “Твори мати різку, ведемо ти невістку. Висока, як драбина, а гнила, як кобила. Корови не видоїт, бо сє хвоста боїт. А шмаття ти не попере, бо сє з тебе вбере”. І так було. Ніц не хотіла робити.

Одного сина побили сім років тому. В реанімації лежав. “Зеню, хто тебе так побив?” – питала. Казав: “Не знаю”. Не хтів признатися. Помер після того, – схлипує. – Володя дістав інфаркт. Не годен ні на ногу, ні на руку. Нема кому обходити його. Я штири тисячі дала на ліченіє, і нічо не помагає. Треба було його зразу в Тернопіль везти. А вона байдужа.

Раз у тиждень ходжу до Ромашівки за 4 кілометри. Там живе дочка. Несу молоко. Там у магазині куплю хліба.

На подвір’ї в жінки пасуться індики. Поруч на пеньку – рожеве мило, біле горня з водою і пензлик для гоління.

– З весни мала 30 курей і три когути, – продовжує Ольга Григорівна. – Люди покрали.

– Які люди? Їх тут нема, – говорю.

– Чекайте, я вам скажу. Там сітка попри хлів. Котрі індики були тяжкими, тих покрали. Ще пару індичат лишилося. А кілька років тому вночі вивели корову зі стайні і ялівку.

Боженько, що я маю робити? Чи втопитися, чи що? І Бог мені дав здоров’я. Молюся багато. Ходила в Білім (село Біла неподалік Чорткова. – Країна) до жінки, яка знається на тому. Вона не ворожка, в Бога вірує, свічки світить. Попросила її сказати, хто то. Відповіла, що то по сусідству і по родині. Я пішла в міліцію. Той із карного розшуку сказав: “Я приведу до відповідальності тих, хто вкрав вашу худобу. Щось вони вам сплатєт”. А я: “Дайте спокій. Або мене заб’ют, або хату підпалєт”.

За Союзу з худоби мала гроші. Тримала три корови. Сапалося по 3 гектари бурака. Тисячі ставила на книжку. Маю 16 ощадних книжок. Мій небіжчик казав: “Клади гроші на книжку. З проценту можна буде жити”.

Ольга Григорівна виносить із хати радянські ощадні книжки, кілька знімків.

– Дивіться, скілько маю грошей. Пропали, – сідає на лавку, розкладає книжки. На них залишилися 29 тисяч рублів. – А тут моя донечка, – показує фото. – Сумненька на фотографії. Вчилася в Тернополі на поварку. Має пияка. Останнє з хати виносит за горівку.

Ольга Мороз іде до накритої дошками і бляхою криниці.

Ольга Мороз показує свої радянські ощадні книжки. На них залишилися 29 тисяч карбованців

– Не маю води, – витирає сльози. – Дощівку п’ю. У криниці є вода. Але була злива. А тут качки напаскудили. І всьо йде в криницю. Тамечка і жаби є.

Во, дивіться, впала вода, – відкидає одна за одною дошки. – Сусід має криницю, але засуває на колодку. Флєшку води не дасть. А я бідного не годна відпустити, щоб щось не дала. Маю внука в Пиляві. Дала йому пай, бо має п’ятеро дітей. Дала бичка файного, єндика великого. Та й із пенсії дала 2 тисячі, бо робив вісілє.

За хатою починається акуратно прополота грядка квасолі.

– Посадила картоплю і копала сама, – говорить Ольга Григорівна. – Ніц не маю сего року. Цибулі нема. Пирогів наварила нині. В п’єцу хліба спечу. Але слабую трохи. Вчора гроші на ліки видала. Певне буду вмирати.

Питаю, як пройти до іншої хати

– Нащо вам туда йти? – хмуриться. – Нема чого йти до них. Казав, що мене заб’є. Тут люди хати полишили, а яблуні й горіхи стоять. Хтіла горіхів назбирати. Дивлюся, нема. Уже позбивав.

Від двору Ольги Мороз зарослями йду до старої криниці. Навпроти неї стоїть хата з необгородженим подвір’ям та великим садом. Поряд – багато квітів. Гавкає чорний пес. З хати виходить чоловік.

– І їх двоє старих, і нас двоє старих. І гніваємося. А во нинька неділя, щось би поговорити, як життє наше. А не годен, – усміхається Михайло Чорний, 78 років.

– Вона таке плете. Всіляко на нас говорить, – виходить із хати його дружина 80-річна Станіслава Павлівна. – Як було нас на хуторі багато, всі погані були. Голова сільської ради постійно її спам’ятовує. Поліцію щомісяця на того чоловіка, що з нею живе, викликає. Каже, він у неї щось краде.

– Не маємо на них часу, – каже Михайло Васильович. – А во, видите, кілько сушени ми вже заготовили? Внуки до нас приїжджають.

Показує мішки із сушеною. Йде до саду назбирати яблук.

– До войни тут було 55 хат, – згадує Станіслава Павлівна. – Потім їх порозбивали. Хто де втік. Мій дід був не паном, але багачем. Пам’ятаю, як німецький літак надлетів, а на нашому подвір’ю стояв руский штаб. Всьо погоріло, тілько хата лишилася, як кинув німец снаряд.

– Трохи далі звідси колись була школа, – Михайло Васильович прийшов із пакетом яблук. – Ще сім хат лишилося в доброму стані. Але одну почали валити. У другій вже вікна повитягували і двері.

– Хати такі, що можна в них жити, – говорить жінка. – Є люди, які не мають житла, бідують чорно. Але не хочуть робити. Вона хоче, жеби їй всьо поправили. Як я негодна була помастити, то собі наймала жінку. І всьо в мене було алєгантське, бо не можу інакше жити. А люди чекают, щоб їм держава зробила. Я мала четверо дітей. Що мені держава дала? Ще наміряла буряка, і ти маєш його посапати – штири з половиною гектари. Я робила на ланці й зараз беру 1700 гривень. А він півтори тисячі має. На тракторі робив. Ми ще до школи ходили, то він уже на прицепі був, бо тре було якось жити.

А це так два дні бараболь ся назбирали, що ледве теплі, – сміється Стані­слава Павлівна. – Він свариться, нащо багато насадила. Десь 10 соток. Маю ще буряк, капусту, огірки, помідори, кавуни. Зібрали 2 тонни пшениці. Тримаємо качок, курей і кролів.

Станіслава й Михайло Чорні стоять біля своєї хати на хуторі Мартинівка. Його зруйнували під час війни. Радянська влада не дозволяла тут розбудовуватися. Людей намагалися виселити. Подружжя свою хату зводило вночі
Станіслава й Михайло Чорні стоять біля своєї хати на хуторі Мартинівка. Його зруйнували під час війни. Радянська влада не дозволяла тут розбудовуватися. Людей намагалися виселити. Подружжя свою хату зводило вночі
– Нам тут не сумно, – говорить Михайло Васильович. – Бабка є, то телевізор включимо. А в будній день щось робимо. Не виїхали, бо тут могила сина. 22 роки мав. В армії служив. Прийшов додому, помився і сів на мотоцикл з коляскою. Мав дівчину на Пушкарях. Його так на мотоциклі просквозило – за штири години помер. Залишилися дві доньки і син.

У нас файний цвинтар, але ніхто там вже не буде ховатися. Люди приїздять на могили сюди. На Великдень буває ромашівський священик. Маємо капличку.

– Як робила весілля старшій доньці, то ще були тут люди, молодь, – додає Станіслава Павлівна. – У нас гуляли 400 людей. Жив тут переселенець-ковбасник. То він на весілля зробив сім ґатунків м’яса. Ми забили бика, дві свині.

Тепер як хтось приїздить, то кажуть: “Вам тут так добре”. Але ніхто не хоче тут жити, бо тра робити. Нині в селі люди не хочуть працювати. Всьо поспивалося. А ми привикли, аби всьо було і багато. Хліб печу. Чоловік іде на автобус у Войцихівку. Їде до міста, чого треба – купує. Щось донька з Чорткова привозит.

– Дороги, донечко, нема, – каже Михайло Чорний. – Як закуріє взимку, то фермера Гадза просимо прогорнути.

У повітрі з’являється їдкий запах хімікатів. Чути сильне гудіння транспорту. Біля криниці проїхала машина.

– Се машина Гадза поле кропит, – говорить Михайло Васильович. – Нас ніхто не питає.

– І бджоли тут не раз гинули, – каже жінка. – Як був колгосп, то люди постійно ходили сюди випити. А тепер бояться, бо Гадз має всюди камери. Вже хлопці до мене навіть за яблуком не зайдут.

– Раз у хаті вечеряю, а вона: “Іди, якийсь хлоп під вікном”, – говорить господар. – Дивлюся – знайомий. Питаю, що хоче. Каже: “Вуйку, не знаю, де я є”. П’яний – у дошку. На рибу їздив.

– Хто знає, звідки хлопці сюди на рибу їздять, – каже жінка. – Але щоби робили нам пакість, то нє. А в сусідки справді корову і ялівочку вкрали. Але то свої. Вони між собою якісь рахунки мали. У нас навіть стебла ніхто не взяв.

Михайло Чорний іде рвати грона калини. Дарує букет. Питає, коли ще навідаюся на хутір.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here