“Сьогодні, 18 лютого, в той день, коли у 2014 році сотні людей стояли на смерть за гідність та свободу, відбулася і відбувається часто нечувана ганьба для нашого краю. Деяка особа, а саме водій Почаївської маршрутки (і не дивно, що з Почаєєва), з інстинктом меншовартості, почав розмахувати руками у мене перед обличчям, з гаслами «А какая разніца?», «Хіба мова має значення?». Кричав гучно, на всю маршрутку, виправдовуючись тим, що звучить не шансон, а просто музика російськомовна. !!!! Всього-навсього музика мови вбивць нашого народу, яка погубила більше 14000 наших українців. Це була така реакція на те, що я спокійно попросив переключити на українську музику або вимкнути зовсім.
В нас немає нормальної української музики, сказав він мені, на що я відповів «А ви шукали? Дайте мені флешку і я вам завантажу!». Я нагадав йому, що у нас діє мораторій та завантажив водієві кілька вкладок зі статтями про це рішення нашої ОДА і багатьох інших областей.
– І що тобі з того? – запитав водій. Я відповів, що на відміну від деяких меншовартісних людей, які соромляться розмовляти рідною мовою і слухати своє, поводять себе як раби, я маю гідність у серці, гордий тим, що Я українець, а не малорос.
– І що з того, що ти був на Майдані? Чого добився, окрім того, що постраждав? – запитав водій маршрутки.
-Я, на відміну від вас, зробив і роблю все, щоб ця країна ставала кращою, а не ганьбилася перед росією, – відповідаю я. А ви що зробили? А ви змінилися?
– А я яким був, таким і залишився. А чому ти зараз не їдеш знову в Київ? Хіба тебе влаштовує життя? – запитує він.
– Мене не влаштовує. А ви поїдете зі мною? – запитую я.
– Поїду. – каже він.
– Не поїхали тоді, не поїдете й зараз. Ви з тих людей, що їх все влаштовує. А такі, як я, боряться за себе і за вас, проливаючи кров. А ви потім кажете «Я тебе туди не посилав». Мене ніхто не посилав і не кликав нікуди. Я буду боротися й далі, а ви тільки те й робите, що скиглите на своє життя і вимагаєте від мене дій, яких самі не здатні зробити.
Шановні земляки! Не мовчіть! Адже тисячі хоробрих сердець загинули заради того, щоб ми мали свою державу, можливість спілкуватися рідною мовою. А коли ви мовчите, то не треба фальшивити і ревіти біля пам’ятників та бити себе в груди. Не буде в нас української держави, доки ви боїтеся відстоювати своє! Особисто я, готовий іти на конфлікти, жертвувати ресурсом, часом, а як треба і життям, заради того, щоб мій народ був вільним, щоб звучала українська музика і ми були господарями на своїй землі”, – пише Петро Жовтовський
Фото з відкритих джерел в інтернеті
